Мабуть, усі читачі «Дзеркала тижня» знають, що в судовій владі вже кілька років спостерігається вражаючий дефіцит суддів. Кількість вакантних посад у судах України сягнула 1840, що становить понад 30% складу чинних суддів. І представники судової влади, і топ-політики впродовж останніх років десятки разів висловлювали «рішуче занепокоєння» та наголошували на необхідності заповнити вакансії новими професійними і доброчесними суддями.
Але, як з’ясувалося, не тільки у великій політиці, а й у деяких центрах впливу в самій судовій владі трапляються випадки, коли реальні справи тонуть у політичних інтригах, помножених на прагматизм відомого штибу та відсутність належного врядування. Отже, звернімо увагу на ситуацію, яка склалася й триває у трикутнику «Окружний адміністративний суд міста Києва — Державна судова адміністрація — один із кабінетів на вулиці Банковій». У трикутнику, потрапляння в який за наслідками нагадує «бермудський».
У 2017 році наша держава мала декілька фронтів війни із зовнішнім ворогом та чимало фронтів протистояння із внутрішніми. Взятий після Революції Гідності курс на зміни передбачав старт реформ у багатьох сферах суспільного життя. Не залишилась осторонь і судова система: паралельно тривали процеси очищення та оновлення суддівського корпусу. Намір наповнити судову систему новими людьми з блискучими знаннями і бездоганною репутацією втілився, зокрема, в оголошенні Вищою кваліфікаційною комісією суддів України добору кандидатів на 600 суддівських посад. Зголосилися взяти участь у конкурсі 4525 юристів із усієї України. Через два роки відкритих іспитів та складних навчань кандидатів було зараховано до кадрового резерву.
Герої нашої історії опинилися у рейтингу з дуже високими показниками проходження випробувань і посіли 7-ме (193 бали з можливих 200), 12-те (191,8) , 13 (191,5) та 14-те (191,2) місця. За умови чесного та прозорого конкурсу це гарантувало їм потрапляння на посаду в будь-який суд України. Одначе вони ризикнули обрати Окружний адміністративний суд міста Києва (ОАСК). Тут важливо уточнити, що система добору суддів місцевих судів не передбачає жодного погодження кандидата з очільником майбутнього місця роботи.
На день проведення конкурсу гранична чисельність суддів в Окружному адміністративному суді міста Києва становила 60 посад, оскільки саме таку кількість суддів було затверджено напередодні конкурсу наказом Державної судової адміністрації України №417 від 25.04.2019. Чотири кандидати з найвищими балами об’єктивно були визнані переможцями та рекомендовані до призначення суддями в ОАСК. З цього моменту історія перестає бути безхмарною.
Перший грозовий фронт, не передбачений у процедурі добору, розпочався з оскарження в адміністративному суді результатів конкурсу. Офіційно скаржником значився один із учасників конкурсу. Втім, очевидна необґрунтованість позову наштовхувала на думку, що його поява невипадкова. Через кілька місяців суд залишив позов без розгляду. Попри це, позивач заявив новий позов із трохи зміненими вимогами. Цей судовий розгляд закінчився 2021-го року рішенням Великої палати Верховного суду про відмову в позові, але найцікавіше — став офіційним виправданням для тодішнього складу Вищої ради правосуддя (ВРП), який зупинив процес призначення нових суддів.
Складалася патова ситуація: суд не забороняв Вищій раді правосуддя розглядати рекомендації, але теза про «незавершені судові процедури» звучала в кожному листі-відповіді на запити щодо причин зупинення процесу призначення суддів. Улітку 2021 року Вища рада правосуддя продовжила процедуру призначення суддів, надіславши президентові України подання про призначення до Окружного адміністративного суду міста Києва чотирьох нових суддів. Утім, укази про їх призначення не з’явилися досі.
Озираючись на ситуацію з реалій сьогодення, можна припустити, що причина непризначення суддів до ОАСКу лежить виключно в політичній площині. Адже публічно озвучені наміри ліквідувати найодіозніший суд вочевидь суперечили призначенню туди нових суддів.
У цьому контексті, видається важливою відповідь на запитання: чи хотіли в ОАСКу бачити цих нових чотирьох суддів, які чесно перемогли у прозорому конкурсі, а отже не мали жодного наміру бути від когось залежними? Гальмування процесу призначення суддів із допомогою судових процедур, а також тривалий нерозгляд їхніх рекомендацій може свідчити, що не хотіли. І не лише в ОАСКу.
Ще більше про факт небажання допускати в систему нових суддів свідчить раптове зменшення кількості суддівських вакансій в ОАСКу у квітні 2022 року. Досить незвичним наказом №111 Державної судової адміністрації України від 15.04.2022 кількість суддів ОАСКу було зменшено з 60 до наявних 49. Підставою для такого різкого зменшення кількості посад слугував лист заступника голови суду від 13.04.2022. Посилаючись на запровадження в Україні воєнного стану і недофінансування судової системи, керівництво суду попросило привести штатну чисельність суду до фактичної. Що й було оперативно зроблено.
Поки що винесемо за дужки питання, чи перевірила на підставі затвердженої методики Державна судова адміністрація України аргументи керівництва ОАСКу щодо необхідності зменшити чисельність суддів за дві доби, які передували видачі наказу.
Також не станемо перейматися питанням, чи справді в офісі президента були не проти скорочення штатної чисельності ОАСКу, не видаючи указів про призначення чотирьох переможців конкурсу. І чому впровадження на рівні прийняття політичних рішень утилітарного принципу «загальної користі» переважило необхідність застосування принципу «належного врядування».
Насправді цей наказ створює вкрай негативний прецедент, оскільки ним скорочено в т. ч. вакантні посади чотирьох суддів, щодо яких Вища кваліфікаційна комісія суддів і ВРП провели належні процедури, а Верховний суд підтвердив законність проведених процедур. Таке рішення держави є підтвердженням того, що обов`язок належного врядування держава проігнорувала.
Саме принцип «належного врядування» покладає на державні органи обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилюють прозорість і ясність їхніх дій, мінімізує ризик помилок та сприяє юридичній визначеності.
Своєрідною фінальною завісою в цій історії мав би стати закон про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2022. У Перехідних та прикінцевих положеннях законодавець спробував запобігти негативним наслідкам ліквідації суду для учасників судових справ, апарату суду та суддів. Однак чомусь ані словом не згадав непризначених суддів. Їх було покарано без вини.
Знаменитий ліванський поет Халіль Джебран одного разу сказав: «Вийти до світанку можна, тільки пройшовши стежкою ночі». Схоже, що чотири юристи, які 2017 року виявили намір виключно завдяки власним знанням і високим моральним якостям чесно прийти в систему правосуддя та змінити її на краще зсередини, вже шостий рік ідуть стежкою ночі, а сонце й досі не сходить.
Так само залишається невідомо, коли розвидниться для десятків тисяч позивачів, які оскаржили рішення, дії чи бездіяльність владних органів до Окружного адміністративного суду міста Києва. В них не було вибору, до якого суду подавати заяви. Цей вибір зробив за них процесуальний закон, тоді як інший закон, теж без права вибору, передбачив передання їхніх справ із ОАСКу до Київського окружного адміністративного суду протягом десяти робочих днів.
До речі, передбачені законом для передачі документів десять робочих днів спливли ще 27.12.2022, однак на 18.01.2023 до цього суду було передано всього 3860 справ із понад 60 000 заявлених. Передані справи розглядатимуться спочатку, незалежно від того, на якій стадії розгляду вони перебували в Окружному адміністративному суді міста Києва.
Хтось може сказати, що нестандартні ситуації потребують прийняття нестандартних рішень, і матиме рацію. Однак нестандартне рішення не повинне дорівнювати несправедливому рішенню. Останніми роками наша держава зуміла впровадити прозору, чесну процедуру призначення суддів, щоб судити в Україні могли лише найрозумніші та найдоброчесніші.
Це прагнення набуває особливої актуальності в умовах повномасштабної війни, коли на судову систему покладається відповідальний обов’язок судити воєнних злочинців та розглядати справи про відшкодування завданої агресором шкоди. Уважне — відповідно до вимог закону і затверджених процедур — ставлення до кожного майбутнього судді не лише під час проходження ним конкурсних випробувань, а й до настання справедливого наслідку у вигляді призначення на високу посаду судді, має бути забезпечене. Інакше численні прецеденти несправедливих непризначень спричинять відплив кадрів із конкурсних процедур.
Простіше кажучи, новій Вищій кваліфікаційній комісії суддів та оновленій Вищій раді правосуддя ні з кого буде обирати нових суддів. Негативні приклади руйнування професійних доль внаслідок несправедливих політичних рішень, непрогнозована тривалість процедур отруюватимуть віру прийдешніх юристів у те, що стати суддею в Україні можна самотужки і без будь-якої підтримки ззовні.
Насправді дуже важко завершити цю розповідь без моралізаторства та докорів на адресу тих, хто не бажав призначення нових суддів усередині системи, і тих, хто не забезпечив цього ззовні, хоча був зобов’язаний це зробити. Війна вчить, що зволікання з вирішенням проблеми, пошук винних не вирішує її, а лише створює додаткове інформаційне негативне поле на руку ворогові. Звідси напрошується висновок: ця розповідь покликана озвучити проблему непризначених суддів суб’єктам прийняття рішень, аби терміново було напрацьовано механізм її вирішення на законодавчому рівні. Звісно, якщо не розцінювати заяву до Європейського суду з прав людини як ще один обов’язковий етап процедури зайняття посади судді в Україні.
Більше статей Тетяни Огнев'юк читайте за посиланням.