Підсумок проведеного Віктором Януковичем розширеного засідання Кабінету міністрів примусив згадати результат гри у «Полі чудес»: «Грав. Вгадав усі букви. Але не зміг прочитати слово». Чинний склад Кабміну пережив нервовий тик, але не втратив жодного бійця. Губернаторський корпус придбав двох нових гравців, але навряд чи «додав»: у Запорізькій області дивитися за «смотрящим» буде регіонал Олександр Пеклушенко, а підвищувати показники будівельної галузі у Львівській - Михайло Костюк, відомий як людина олігарха Василя Хмельницького, що тепер трудиться менеджером у Юрія Іванющенка. У грі з іншими президент обмежився «жовтими» картками. Перепало на горіхи від Януковича й Азарова міністрам охорони здоров’я, екології, оборони, освіти. Зачепило (аж ніяк не сліпою кулею, просто в останній момент прем’єрський великий калібр замінили на дріб) главу Мін’юсту.
Цілком очевидно, що в нинішньому складі влада сягнула меж своєї компетентності. Події в країні і з країною наочно демонструють це. А додатковим підтвердженням слугують обвали рейтингів як президента, так і його політичної сили. Чому ж другого листопада Віктор Янукович не почав скидати баласт?
По-перше, низка відставок, із політтехнологічного погляду, була задумана як відволікаючий маневр, червона хустка Джулії Ламберт, покликана відвернути увагу населення від теми Юлії Тимошенко та реакції цивілізованого світу на політичні репресії в Україні. Однак це призначення кабмінівської «чистки» втратило актуальність - Юлія Тимошенко сидить, адвокати метушаться, активні ж верстви населення борються за пенсії та пільги.
По-друге, лава запасних у влади Януковича коротка до неможливості. Хоч уболівальників на поле запрошуй. Ось уже два з половиною місяці як не стало прем’єр-міністра Криму Василя Джарти, а знайти заміну президент не може. Кандидати, що підбираються з тієї ж діючої обойми, пручаються: категорично відмовився Борис Колесніков; як може опирається Анатолій Могильов; чіпляється за свіжопущене черкаське коріння Сергій Тулуб; не рветься в Міністерство оборони Микола Литвин; скептично до привітань із призначенням у Мінкульт ставиться Ганна Герман тощо. Януковичу є кого замінювати, але ні на кого. А звідки іншим узятися?
Під час спільного засідання уряду і Комітету з реформ Ірина Акімова роздала діаграму, яка демонструє кількісні показники виконання задекларованих президентом реформ. Не зупинятимуся на тому, що проводити одночасно 21 операцію на одному тілі - божевілля. Аналіз якості проведених заходів у рамках кожної з реформ - теж не предмет цієї статті. Однак наведена таблиця особисто в мене викликала два запитання. Перше. Стан виконання Національного плану дій на 2011 рік продемонстрував, що з 454 заходів реалізовано 262, тобто, за підрахунками Акімової, 57%. А коли ще при цьому знати, що 92 із 454 (постанови уряду, проекти кабмінівських законів) було ухвалено за два тижні до розширеного Кабміну після прочухана, влаштованого уряду головою адміністрації Сергієм Льовочкіним, то хочеться запитати: чи є влада в цій країні? Власник її повного концентрату - Віктор Янукович, який призначає прем’єра, міністрів, керівників усіх органів центральної та виконавчої влади. Під його пальцями - парламентська більшість і всі силовики. 57% - це і є та якість влади, на яку президент здатен? Існує, правда, можливе пояснення того, чому до вирішення завдань, публічно поставлених главою держави, виконавча влада дозволяє собі ставитися абияк. Усе стає на місця, коли уявити, що підсумки, підбиті Акімовою, - це підсумки будівництва потьомкінського села, яким є демонстрація проведення реформ та праці на благо держави. Цікаво було б подивитися на зведений звіт про виконання інших планів - планів надходжень від митниці, від Міноборони, від МВС, від Мінздоров’я, від Мінагропрому, від «зеленого тарифу», від Євро-2012, від тендерів... Отож друге запитання: якщо всі зберегли свої посади, то, виходить, непублічні, але пріоритетні плани виконуються краще? В Україні є традиція: про президентські кадрові рішення їх об’єкти дізнаються з уже підписаних указів. Джерела в Кабміні стверджують, що цього разу дивним чином усіх потенційних відставників попередили про їхню незавидну долю. Виправились? Аврально надолужили «план»?
До чого це я? А до того, що знайти людину, яка буде однаково добре трудитися над виконанням обох планів - з просування реформ і з добування коштів - виключно складно. Ось, зокрема, тому й сидять бездарні, але довірені, некомпетентні, але чуйні, аморальні, але лояльні, на своїх місцях. І сидітимуть доти, доки їм не знайдеться адекватна, з погляду поставленого завдання, заміна.
По-третє, до тектонічних кадрових рішень Віктора Януковича підштовхували з різних боків і з різних причин. Свої рішення пропонували і Сергій Льовочкін, і Андрій Клюєв. Не знаю точно, чи висловлювався з цього приводу Рінат Ахметов, але знаю, що значну частину чинного Кабінету міністрів він іще до призначення вважав «збитими льотчиками». Однак президент минулої середи вітрило не надув. І річ тут не тільки в тривалій розмові один на один з Миколою Азаровим, яка передувала проведенню розширеного Кабміну. Будучи дуже чутливим датчиком дотримання балансу у власному оточенні, Віктор Янукович, мабуть, вважав, що на даному етапі гирьки можуть ідеально не скластися. Він іще не готовий до великого переселення придворних народів, балансування інтересів, перекидання потоків. Не склалася ще комфортна для нього мозаїка. Не лягла зручно в руку майбутня конструкція. Начебто Клюєва на прем’єра - так. Але щось дряпає. Начебто Хорошковський - на Мінфін. Але щось ріже. Може, Льовочкіна прем’єром? А не вислизне? А може, Лавриновича на АП? Наждачить якось... Але все в уявленні Януковича вляжеться. В нього є час. Бо час «Ч» для перезавантаження, на його думку, ще не настав.
По-четверте, нагадаю, що кадрові рішення президент відклав у не таку вже й довгу шухляду, пообіцявши 20 грудня повернутися до конкретних оргвисновків, які стосуватимуться тих, хто не засвоїв уроку. Час, плюс-мінус, вибрано не випадково. До цього моменту, згідно із задумом Банкової, повинна вибудуватися якісно інша ситуація, закріпити яку має кадрове перезавантаження. До кінця грудня очікується парафування Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, що включає договір про вільну торгівлю. Прийнято вважати, що на цей час уже буде врегульовано газове питання. Переговори йдуть непросто, але просуваються у відомому напрямі: газ менш як 200 дол.; тристоронній консорціум на українській трубі, де по 40% отримають Україна і Росія, а 20% - газові компанії країн ЄС, уливання в модернізацію газотранспортної системи та статутний фонд консорціуму до 10 млрд. дол. Укладення угоди про ціну на газ, яка знижує її більш ніж удвічі, дасть змогу зняти формально головну претензію МВФ до України - непідняття тарифів. А отже, гроші МВФ в Україну прийдуть, а за ними, як за лоцманом, потягнуться й інші вливання міжнародних структур. Схоже, Віктор Янукович переконаний у тому, що ущемлення опозиції до посиніння не завадить його раціональним європейським планам; домовленості з Росією не змусять помінятися з Путіним мажоритарним і міноритарним пакетами «Україна Ltd.». Президент готується до переможного другого дихання. Отут ніби в нові бурдюки й буде залито нове вино? Але ж сорту винограду не змінити!
Ну, припустімо, зрослося. Усе вийшло як задумано. У країні що, запрацюють соціальні та професійні ліфти замість вантажних? Апетити зменшаться, а сумління стане вагомішим? Лояльність буде принесено в жертву компетентності? Популізм перед виборами - реальним і актуальним непопулярним реформам? Прагнення утримати владу за будь-яку ціну поступиться місцем стратегії антикризового захисту, для реалізації якої необхідне об’єднання, а не внутрішня війна? Дивні запитання, правда? Головне - друге дихання не переплутати з апное.