За традицією, ми гостро переймаємося тим, як події в Україні сприймають зовні. Надто - в кризові періоди. На мою думку, це певною мірою свідчить про нашу суспільну невпевненість, коли ми часто вагаємося щодо самостійної оцінки реального значення того чи іншого явища або потребуємо її зовнішньої "сертифікації". Особливу вагу при цьому має думка Заходу, демократичні цінності й високі соціальні стандарти якого мають потужну притягальну силу для переважної більшості наших громадян - навіть тих з них, хто "хворіє" на пострадянську ностальгію за "дешевою ковбасою".
У цьому сенсі підвищений суспільний інтерес до останніх слухань у комітеті в закордонних справах Сенату США, присвячених "наслідкам кризи в Україні", цілком очікуваний. Втім, у цьому випадку всіх цікавила навіть не стільки власне оцінка останніх подій в Україні з боку американських законодавців і урядовців, скільки практичний бік справи: якою будуть сучасна українська політика Вашингтона та засоби її реалізації.
Ті, хто через недосвідченість розраховував отримати однозначну відповідь, напевне, відчув розчарування. Слухання, подібні тим, що відбулися 15 січня, дуже рідко задовольняють усі запити. Разом з тим вони дають змогу зробити певні висновки й висловити деякі припущення.
Позиція уряду США достатньо повно була викладена у виступі й відповідях на запитання помічника держсекретаря США з європейських питань Вікторії Нуланд. Його найбільш суттєва частина міститься фактично в одному абзаці, який можна умовно розділити на дві частини - політкоректну й попереджальну.
Політкоректна частина містить заклик до уряду й протестантів подолати нинішнє протистояння, застосовуючи політичні, демократичні й, насамперед, мирні засоби. Посилаючись на свою бесіду з В.Януковичем, вона навіть згадала про висловлене ним бажання забезпечити Україні "економічне здоров'я, справедливість та європейське майбутнє", хоча й закликала підтвердити ці наміри конкретними діями.
Якщо ці заяви були здебільшого очікуваними, то попередження В.Нуланд на адресу чинної влади України про можливість "розгляду широкого спектра засобів", які є в розпорядженні США, або санкцій (у відповіді на запитання сенатора Дж.Маккейна) урядовцями адміністрації Б.Обами в українському контексті і на такому публічному рівні ще не озвучувалися. Помічник держсекретаря США також визначила "пусковий" чинник механізму санкцій - "застосування або спонукання до застосування сили проти власних громадян", свідком чого вона була під час свого останнього перебування в Києві.
Наскільки серйозно варто сприймати слова В.Нуланд? Вони відрізняються від чергового "останнього попередження" Заходу: можна припустити, що американська сторона запустила процедуру, яка передує застосуванню санкцій, включно з визначенням переліку засобів впливу та кола потенціальних фігурантів.
Складається враження, що в офіційних колах США поступово долається "больовий поріг" щодо запровадження індивідуальних санкцій проти українських посадовців. Особливу активність тут проявляють члени Сенату, що певною мірою можна пояснити діяльністю української громади США: вона особливо ефективна в тих штатах, де українці становлять значну частину електорату. Саме такий штат, Нью-Джерсі, представляє в Сенаті голова комітету в закордонних справах Р.Менендез. Він виявив готовність узяти на себе відповідну законодавчу ініціативу, не чекаючи на запровадження "візових або інших санкцій" з боку Держдепартаменту. В цілому, сенатори, незважаючи на партійну належність, піддали дошкульній критиці уряд США за неадекватну підтримку України у відповідь на тиск з боку Росії.
Вже наступного дня сенатори Б.Кардін (голова т.зв. Гельсінської комісії Конгресу США) і Дж.Маккейн, відомий своєю послідовною підтримкою демократичного розвитку України, подали на розгляд верхньої палати Конгресу законопроект під назвою "Акт щодо відповідальності в галузі прав людини".
Згідно з ним, особам, винним у порушенні прав людини, незалежно від їхнього місцеперебування, буде заборонено в'їзд до США та доступ до американських фінансових інституцій, які вони використовують для відмивання або зберігання коштів, отриманих незаконним шляхом. У заяві сенатора Кардіна зазначається, що "серйозні порушники прав людини - від Зімбабве до України, від Гондурасу (а ми жартували, що Україна - не Гондурас. - О.Ш.) до Папуа Нової Гвінеї - мають бути свідомі, що вони не зможуть уникнути відповідальності за свої дії навіть у тому випадку, якщо їхня власна країна не робить ніяких кроків у цьому напрямку". Таким чином, законопроект Кардіна-Маккейна має на меті уможливити застосування у глобальному масштабі санкцій, аналогічних запровадженим проти російських високопосадовців зі "списку Магнітського".
Звичайно, йдеться лише про проект закону, який повинні підтримати не тільки сенатори, а й члени Палати представників: в обох палатах та поза їх межами знайдеться чимало тих, хто поставиться до нього щонайменше скептично. Не слід також забувати, що ухвалення подібних законів щодо Росії й Білорусі розтягнулося в часі на три і два роки відповідно.
Втім, подання цього законопроекту саме тепер (про можливість його появи у Вашингтоні говорили ще позаминулого року), його підтримка такими впливовими сенаторами, як Р.Дербін, Дж.Шахін і К.Левін (всі вони є впливовими постатями у правлячій Демократичній партії, а Р.Дербін належить до близького оточення президента США), поряд із раніше ухваленою сенатською резолюцією стали ще одним вагомим сигналом, до якого мала б серйозно поставитися чинна українська влада - бодай з огляду на власні прагматичні інтереси.
В разі ухвалення законопроект Кардіна-Маккейна може якісно змінити ситуацію на законодавчому рівні, оскільки він матиме юридично зобов'язальний характер - на відміну від попередніх резолюцій і заяв окремих законодавців США, які максимально на що були здатні, то це лише "стимулювати" до дій виконавчу гілку влади цієї країни.
Навіть ухвалення закону не гарантує його належного й швидкого застосування: недаремно під час останніх слухань сенатор Р.Коркер гостро порушив питання щодо імплементації Держдепом "закону Магнітського". Як слушно зауважує провідний співробітник Гельсінської комісії США О.Дейчаківський, у США "вже існують закони, згідно з якими до іноземців, включно з урядовими чиновниками, винними у порушенні прав людини або корупції, можуть застосовуватися санкції. Виконавча влада може діяти самостійно, якщо вона вважатиме це за потрібне". Стверджують, що у слушності цієї оцінки мали нагоду пересвідчитись і в попередні роки деякі українські бізнесмени й чиновники. Іншими словами, все зводиться до наявності або відсутності політичної волі.
Мислячи реалістично, можна передбачити, що застосування "больових" методів з боку американської влади залежатиме, насамперед, від застосування українським урядом силових методів проти мирних протестувальників (такий критерій запровадження санкцій виставили під час слухань і члени Сенату США). Цей процес гальмуватиметься звичною бюрократичною інерцією та характерним для адміністрації Обами зволіканням на стадії ухвалення політичних рішень і намаганням уникати в міру можливості "різких рухів".
Водночас, поза сумнівом, у США дуже уважно спостерігають за динамікою розвитку ситуації в Україні, демонструючи добре розуміння процесів, що в ній відбуваються, та справжньої мотивації поведінки українських політичних гравців. Легко було уявити, з яким відчуттям у Вашингтоні сприймуть законодавчий "залп" Верховної Ради цього четверга і майже негайне набрання цими законами чинності - вочевидь як пряму відповідь на заклики В.Нуланд під час сенатських слухань до захисту української демократії "проти зазіхань на свободу ЗМІ" та "політичних залякувань". У заяві Держдепартаменту, оперативно поширеній того ж дня, наголошується, що "суть… дій Ради примушує сумніватись у відданості України демократичним нормам".
Остання ремарка. На жаль, на практиці зовнішню політику держав далеко не завжди визначають декларовані високі принципи. Так само, а іноді й переважно, вона формується під впливом цілком прагматичних інтересів, наприклад у галузі економіки, або необхідності вирішити певні нагальні питання міжнародного розвитку. Наявність такого практичного або "позитивного" порядку денного у двосторонніх відносинах часто спонукає навіть потужні країни заплющувати очі на "витівки" партнерів і продовжувати їм кредит довіри. Важко згадати, який із сучасних американсько-українських проектів міг би мати такий "пом'якшувальний" ефект. Зокрема, за всіма ознаками починає буксувати співробітництво в енергетичній сфері, на яке покладали великі надії. За часом це дивним чином збіглося з ренесансом відносин України з нашим північним сусідом.