UA / RU
Підтримати ZN.ua

Голова фонду «Повернись живим» Тарас Чмут: «Держава, яка не готувалася до війни, вимушена виходити з пріоритетів. Спочатку арта, потім — «броники»»

Складна розмова

Автор: Інна Ведернікова

Напередодні в медіа прокотилася хвиля матеріалів про невдоволення в кількох бригадах ТрО, які командування ЗСУ використовує в зоні бойових дій. Бригада швидкого реагування Національної гвардії (в/ч 3018), що захищає район Рубіжного та Сєвєродонецька, відповіла невдоволеним. Дві роти цього підрозділу укомплектовані з добровольців «Легіону Свободи» (партія «Свобода»), воюють на «передку» й не страждають, що «не мають власного безпілотника».

Однак проблему не приховати навіть за військовим жартом і загальним контекстом всенародного опору російській агресії. Обидва ці факти — наша реальність, говорити про яку складно, але треба. Буквально за кілька днів до початку війни ми опублікували текст «Гра в солдатики. Навіщо Зеленський скликав РНБО?», у якому комплексно проаналізували ситуацію, що склалася під час створення сил територіальної оборони (ТрО).

Крім критично запізнілого ухвалення закону про національний опір (липень 2021 року), неквапливого внесення до нього змін (січень 2022-го) і такого ж старту формування підрозділів ТрО, серед основних проблем було фінансування підрозділів ТрО, які стали частиною ЗСУ. У бюджеті-2022 конкретного рядка на ці потреби не виявилося, тоді як у Бюджетному кодексі було залишено норму про участь у фінансуванні місцевої влади, що викликало незадоволення голів громад. Проблемними також залишалися фінансування і статус добровольчих формувань територіальних громад (ДФТГ), які було узаконено, але створення яких командування свідомо блокувало. Попри наявність величезної сили колишніх учасників АТО, готових захищати країну, якщо виникне потреба.

Війна спробувала закон і ТрО на зуб. Результат очікуваний. Сум'яття в середовищі ТрО зумовлене двома чинниками. По-перше, невизначеністю поняття «ТрО», внаслідок чого зависли не тільки численні стихійно створені ДФТГ, а й підрозділи ТрО, сформовані з резервістів. Хоча закон і передбачав розгортання та переміщення підрозділів ТрО по всій Україні, однак виключав їх використання в зоні бойових дій. Ситуація ж на фронті значно скоригувала підходи ЗСУ до ТрО, внаслідок чого загони ТрО масово поїхали на «нуль». Часто не до кінця навчені. І не зовсім екіпіровані.

По-друге, фінансування ТрО й ДФТГ лягло на плечі місцевої влади, волонтерів, благодійних фондів і сімей. Що стосується участі місцевої влади, то це окрема тема, варта розбору. У частини громад грошей на це просто немає, а тим, у кого є, Кабмін не дав чіткої й оперативної процедури виділення коштів на потреби ТрО та армії. До голів громад, котрі обійшлися без неї й ризикнули, вже прийшли з ДБР. Решта — чекають, поки розкачається прем'єр, який побоюється створення до «зубів озброєних» місцевих армій.

Треба сказати, що питання використання підрозділів ТрО й ДФТГ у зоні бойових дій частково було зняте: Верховна Рада 6 травня прийняла закон № 6521, яким, по суті заднім числом, узаконила участь бійців територіальної оборони в бойових діях. Президент, правда, досі його не підписав, що, однак, не впливає на лінію Генштабу ЗСУ стосовно ТрО. Недавня ротація командувача сил ТрО (Юрія Галушкіна замінив Ігор Танцюра) зафіксувала потенційне закріплення стратегії використання сил ТрО на фронті.

Що стосується фінансування ТрО, то жодної державної системи забезпечення за три місяці війни так і не було створено. В пабліках і групах ТГ-каналів із десятками тисяч учасників волонтери, бійці ТрО й ЗСУ, їхні дружини та діти шукають «броники», каски й приціли, розкинувши рятівну мережу взаємодопомоги на всю країну. Люди не скупляться на міцне слівце на адресу влади і часто командирів, однак навіть найбільша критика не закінчується закликами/небажанням захищати свою країну. Таке враження, що суспільство, зіштовхнувшись із надзвичайно серйозним викликом, робить усе, аби з ним упоратися, а вже потім розбирати з центральною владою нагромаджене й пережите в момент бою. У цьому, схоже, і є сила України.

Під час підготовки матеріалу я чекала коментарів від голови Комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки Олександра Завітневича, а також заступника міністра оборони В'ячеслава Шаповалова. Сподіваючись прояснити, як і коли держава зможе вирівняти ситуацію із забезпеченням ЗСУ і ТрО. Зрозуміти, куди йдуть гроші міжнародних донорів, що не так із логістикою і чи бореться хтось у цей момент із очевидними зловживаннями. Не склалося.

Тому єдиною великою рибою, яку мені вдалося впіймати в морі хаосу й плутанини, виявився Тарас Чмут — голова фонду «Повернись живим». Мабуть, найбільшої волонтерської структури, що постачає ЗСУ необхідними технічними засобами. Саме Чмут, до речі, був єдиним, хто досить різко відреагував на заяви радника президента Олексія Арестовича, коли той в одному зі своїх ефірів, розмірковуючи про прорахунки України у війні, оголосив про початок «полювання на відьом» у ЗСУ. «Чим далі від Києва війна — тим більше з'являється політичних ігрищ на кістках. Одні починають шукати винних і готуватися до нового політичного сезону, а інші — «стрілочники» — намагаються, очікувано, перекласти відповідальність за всі помилки на армію», — почав свій пост Чмут.

Спочатку ми поговорили без диктофона, а вже потім, занурившись у тему, в момент початку третьої фази війни, коли на сході, за словами президента, щодня гине 100 (додамо — погано екіпірованих) українців, я наполягла на тому, щоб покласти нашу розмову на папір.

Апостроф

Тарасе, що, взагалі, відбувається? Зокрема в питанні екіпірування підрозділів ТрО. Я розумію, що йде операція, пацієнт уже на столі й тут головне не нашкодити. Але якось знайдімо правильну межу між «не заважати хірургові» та «вчасно нагадати» про те, що бинтів узагалі не закупили.

— Відбувається очікуване. З моменту ухвалення закону про національний опір у липні почалося досить неквапливе створення ТрО — її регіональних представництв, бригад, батальйонів тощо. Як відомо, процес трохи активізувався після прийняття змін до закону в січні. Але головне одне: розгортання ТрО для воєнного стану мало зайняти рік. Тобто фактично 24 лютого ми вступили у війну у стані «як є», а не так, як нам би хотілося.

Як було треба.

— Так. На якомусь рівні в пожежному порядку Кабмін упорядкував нормативну базу, розгорнув оперативне командування, позначив якусь структуру, ввів якусь кількість штатних посад… До 10 тисяч — у мирний час, за законом. Набиралися резервісти, розпочався процес взаємодії з органами місцевого самоврядування по лінії створення ДФТГ. Стартувало формування фондів ОМС і міністерств, де мали розміщуватися органи управління, бригади та батальйони ТрО. Десь навіть розпочалася бойова підготовка і збори тощо. Але весь цей процес, повторюю, апріорі не може бути швидким. Що стосується фінансування ТрО, то воно з самого початку було невелике. Бо весь оборонний бюджет був не таким, яким би мав бути.

Отже, знову тільки волонтери?

— Не тільки. Я як директор найбільшого фонду можу сказати, що багато в чому сьогодні, з одного боку, — включаються паніка й некомпетентність людей, з іншого звісно, ми говоримо про наслідок непідготовленості держави до повномасштабної війни за всі вісім років.

 Так, на 23 лютого в армії не було проблем із забезпеченням. А ось 24-го вони почалися, оскільки втричі збільшилася кількість людей. Нині сили ТрО налічують 110 тисяч, ЗСУ — 550 тисяч, інших силових структур — близько 200 тисяч. Але держава взагалі не готувалася до того, що треба буде одномоментно екіпірувати під мільйон бійців. А ще — закласти запас, враховуючи активні дії, із втратами в людях, озброєнні, екіпіруванні. Які треба буде компенсувати щодня.

Тимчасом Рада ухвалює закон, дозволяючи перекидати підрозділи ТрО і ДФТГ у район бойових дій. У джинсах, чи що, воювати? В такій ситуації обурення бійців та їхніх родин зрозуміле. Хто сьогодні повинен побачити, що вони не одягнені, і вжити заходів, створити систему прямо на марші? Про вишкіл я навіть не кажу — це тема іншої великої розмови.

— Це питання до ЗСУ та Міноборони.

Не зовсім. Є Бюджетний кодекс із невизначеною фінансово роллю ОМС, і зовсім немає грошей у держбюджеті. А місцева влада по-різному фінансує. Точніше — майже не фінансує.

— Давайте не будемо ділити ЗСУ й ТрО. Усе це — регулярні частини ЗСУ, які комплектуються резервістами або мобілізованими в рамках оперативного резерву другої черги. Це військовослужбовці, яких забезпечує армія. В них є заступник з тилу та інші. Певна річ, держава, яка несподівано вступила у війну, не може скрізь встигнути. Не було потрібної кількості закупок. Не було «броників», касок та іншої форми. Відтак усе, вкупі з потребами ТрО й ДФТГ, справді лягло на волонтерів, фонди, ОМС тощо.

Ви у своєму пості заявили про провалені оборонні закупівлі у 20202021 роках.

— Це правда. Але тепер питання потихеньку спадає. Наприклад, я як волонтер можу сказати, що запит на броню тотально зменшується. Щось активно закуповує держава, щось приходить по лінії міжнародної технічної допомоги (МТД), щось закрили волонтери, сім’ї… Так, як і 2014 року.

Від близьких бійців пролунала репліка, що для роботи з благодійними фондами потрібен лист із печаткою від командира військової частини. Але їх не дають, бо офіційно все є.

— І так, і ні. Тому що будь-який солдат часто не розуміє ієрархії й того, як відбуваються військові процеси. Його рідні тим більше некомпетентні, створюють інформаційний шум. Хоча, звісно, є окремі командири, яким геть усе байдуже. Але зрозуміймо нарешті, що іншого не дано, бо це — мобілізація. І армія з її командирами — дзеркало суспільства. Вони ж не з космосу до нас прилетіли. Це наші друзі й родичі.

Корупція? Теж є і в ТрО, і в ЗСУ, і у владі. Конкретних прикладів не дам. З іншого боку — народ стоїть, а держава все-таки розкачується. Зараз уже надходить міжнародна допомога, активно йдуть закупівлі, ми на місяць отримуємо 30—40 тисяч «броників». Стільки ж законтрактовано міністерством, плюс мільйон комплектів форми.

Але зараз я скажу дуже непопулярну річ: для держави важливі не «броники» й каски, головне — вигравати бій. А для цього потрібна арта, боєприпаси, ППО і протитанкові засоби. Крапка. І це пріоритет.

twitter/iPraksy

Ось держава і вкладає в пріоритет. Тому можна воювати і в джинсах, а не в офігенних берцях, коли тебе прикриває арта.

А якщо не про офігенні берці, а просто про недіряві та про каску з бронежилетом, які прикриють голову й спину?

— Від артилерії не прикриють. Прикриє тільки наша артилерія. Їхній арті байдуже, в якому ви «бронику». Це дуже тонка межа.

А як же ціна життя кожної людини?

— Люди завжди переживають за своїх. Міноборони переживає за все. Але є як є.

Ви дуже цинічні й спокійні. А я, здається, істерю.

— Я розумію це. І це нормально. Але я кажу так, як є. Рятує не «броник» і не каска. Арта. Тим більше що 90% того, що передається, — фігня, фуфломіцин. Психологічна пігулка. Люди навіть не вміють носити «броники».

А те, що в нас усе в рази дорожче, ніж у Польщі, це як? До речі, від якісних виробників.

— А так, що під час війни теж працює ринок. Є попит — є пропозиція. У Європі вартість пікапа зросла в півтора разу. Логістика теж чогось варта. Дефіцит піднімає ціни.

Люди і бізнес утомилися. Віддали зайве на самому початку, а тепер уже треба відривати куски — бідніти. І це проблема для тих, хто оголошує збір коштів.

— Звісно, все, про що ми з вами зараз говоримо, — ненормально. Але, повторюю, держава, яка не готувалася до війни, сьогодні виходить із пріоритетів. Спочатку зброя, потім — решта. Виробництво «броників» і форми забирає певний час. Логістика — це теж час. У нас, наприклад, договір зі Швецією — нещасних 350 активних навушників, — який ми реалізовували півтора місяця. Бо в них вихідні, а банк розглядає платіж тиждень. Зараз терміни ущільнені. На війні, не в них.

Ба більше, держава видає «броник» не тим, хто в тилу, а тим, хто на «нулі». Мене у 2014 році тільки перед ешелоном екіпірували. Так, проблеми є. І ми знаємо, в яких бригадах, котрі сьогодні зайшли на схід, вони критичні. І ми робимо що можемо. Як і інші волонтери. Але при цьому є купа інших підрозділів, у яких поки що нічого немає. І ми їм не дамо. Бо є ті, кому потрібніше.

А є якийсь центр координаційний? Хто зводить усі ці відсотки й потреби.

— Це неможливо. Волонтерство — взагалі, хаотичний процес. Спільного з державою мозкового центру немає. Є якісь особисті комунікації.

Тарас Чмут / Facebook

Тобто вона все ще оговтується від несподіваного нападу? Хоча сам Зеленський каже, що влада знала про вторгнення ще восени. А ви прямо вказали на ОПУ, який на рік (!) затримав прийняття закону про нацспротив, готуючи його виключно під президента.

— Все очікувано. Такі міські божевільні, як я, знали й готувалися. Армія знала. Але суспільство і влада не хотіли бачити війну. Активна фаза закінчилася. Все! Не все. Суспільство ігнорувало очевидну загрозу й не формувало запиту до влади і політиків щодо цього. І як наслідок 24 числа отримало велике заслужене побиття. Тож ми оплачуємо рахунки. Якби ми озброювали армію, то вона стала б стримуючим чинником для росіян. Але ми цього не зробили, продовжували пускати голубів. Усе це — наслідок нашого вибору: будувати дороги і жити в ілюзіях. Можна копати й глибше. Але це зараз роблять компетентні органи. Ми не вкладалися в безпеку. І цю ціну ми як суспільство тепер платимо.

Влада надолужує зараз? Хтось тримає планку, задану Зеленським, ізсередини?

— Міноборони відпрацьовує вісім із десяти. ЗСУ — на міцну дев'ятку. Дуже багато робиться. Вся надія на ЗСУ і міжнародну допомогу. Ми самотужки не впораємося. Ніяк. Ми тримаємося як держава, доки нам дають зброю, техніку та боєприпаси. Вся держмашина має працювати на освоєння цього. Стосовно бюджету й екіпірування, думаю, вирівняємося до кінця літа. Якщо в нормальних обсягах закуповуватиме Міноборони, буде стабільна допомога Заходу і якусь частину закриють волонтери. У 2014 році проблему касок і «броників» ми вирішували півтора року. Форми — майже два з половиною.

Ваші спокій і впевненість чим продиктовані?

— Тим, що ми вже виграли цю війну. У нас зараз найкраща ситуація з можливого. У вересні в мене була розмова з Залужним, і він сказав, що в нас є дуже маленький шанс вистояти. Ми виграємо, якщо підніметься вся країна, якщо об'єднається весь народ. Самі ЗСУ нічого не зроблять. Ми — піднялися. І ми вже виграли битву за Київ, за північ. Не втратили військову вертикаль управління армією, зберегли авіацію, а головне — бойовий дух. Не піддалися паніці. За рахунок допомоги наших західних партнерів ми зрозуміли, що з ними можна воювати. Ми стоїмо й тримаємо удар. Росія нас недооцінила. Квітів їй тут не заготували. Десь у липні стане зрозуміло, куди ми вирулимо. Ми зараз локально наступаємо і знаємо, чого чекати в найближчі тижні від ворога, що активізується. І у нас є великі втрати.

Прямо зараз силою й життями наших хлопців формується нова реальність. Як в Ізраїлі. Нам доведеться навчитися жити з автоматом у руках. Хочемо ми цього чи ні. Щоб тепер уже завжди бути готовими.

Усі статті Інни Ведернікової читайте за посиланням