Будьте обережні з бажаннями, вони можуть здійснитися, - попереджав своїх читачів Вільям Ваймарк Джекобс. Правда, більшість українських політиків із англійською літературою обізнані, у кращому разі, завдяки збірникам афоризмів. Але серед радників президента є й ті, хто міг би - захотівши - процитувати цю фразу в оригіналі (тим більше що для декого з них англійська - рідна). Вишукано видавши її, скажімо, за давнє східне прислів’я. Тільки прислухатися до цієї мудрої поради класика півроку тому вони, напевно, рекомендувати не зважилися. А сенс? Прагнення Віктора Януковича повернути собі повноваження Леоніда Кучми, якими йому так і не дали скористатися 2004-го, було настільки відвертим, що соратники могли підозрювати: президент просто зігнорував би поради й порадників. Зате тепер, удосталь насолодившись реваншем, Віктор Федорович має чудову нагоду побачити, який саме подарунок піднесли йому конституційні судді, одним махом повернувши у дію Конституцію 1996 року.
Певна річ, суд позбавив президента страху перетворитися на «англійську королеву», котра, як відомо, «править, але не управляє». Кошмару, що так мучив його попередника. Правда, на відміну від Ющенка, Янукович і так дуже швидко отримав і лояльну парламентську більшість, і слухняний уряд, які навіть подумати не могли про перетворення на альтернативний центр влади. Тож небезпека була, швидше, гіпотетичною. Але тепер країною треба справді не правити, а управляти. А з керованістю в новій-старій моделі, як з’ясувалося, не все так просто.
За помаранчеву п’ятирічку якось забулося, що, попри всю монополізацію влади, в епоху Кучми у країні справді було два уряди, один із яких називався кабінетом міністрів і зазвичай відігравав роль цапа відбувайла, а інший - адміністрацією глави держави, в якій, за словами недоброзичливців, Леонід Данилович і працював президентом. Утім, незважаючи на, здавалося б, усесилля своїх канцеляристів, керував цією двоїстою моделлю все ж таки Кучма. Може, тому, що мав за плечима багаторічну школу роботи на «Південмаші» і був натурою діяльною.
Четвертий президент України - людина іншого складу. Трудоголіком його точно не назвеш. Навіть будучи лідером опозиції, Янукович вражав опонентів захопленістю «заміськими» хобі. Не дивно, що «кучмівська» модель при новому господарі запрацювала в півоберту. Якщо не на холостому ходу. Адміністрація, зрозуміло, не проти здаватися всесильною, але з реальних інструментів впливу на ситуацію в країні (не плутати з будинком на вулиці Банковій) у її розпорядженні - хіба що кулуарні інтриги. Тому й горизонт дій обмежується інтересами безпосереднього оточення президента.
І з Кабінету міністрів повноцінного крайнього зробити теж не виходить. Хоча б тому, що уряд більше скидається на раду директорів великої корпорації, і віце-президентами в ньому працюють олігархи-розпорядники Партії регіонів, зачепивши котрогось із яких, можна порушити баланс між цими заклятими друзями (чи не тому Кучма такого «сумісництва» уникав). Водночас і робочим органом такий уряд назвати язик не дуже повертається, - Микола Азаров змушений відігравати роль не залізного канцлера, а якогось незрозумілого модератора, що погоджує інтереси підлеглих мало не з допомогою «човникової» дипломатії.
Президент, звісно, міг до пори до часу заплющувати на це очі. І просто насолоджуватися реваншем за 2004-й. Однак безпорадність влади, схоже, почала дратувати і його. Особливо на тлі регулярних звітів про зниження рейтингів. І Партії регіонів, і президента. Звідси й відверті репліки на адресу підлеглих, і публічні попередження, що «терпіння може лопнути». Правда, при цьому Янукович жодним чином не пояснює, а що, власне, треба зробити, аби державна машина почала працювати.
Гучно проголошена адміністративна реформа поки що зводиться до перепризначень чиновників із попередніх посад на нові. І в такому вигляді тільки загострює проблему. Віце-прем’єри стали ще й міністрами, але чи стали їхні дії більш скоординованими, а робота уряду - узгодженою? Чи додало це управлінських можливостей прем’єрові? Структуру адміністрації зробили стрункішою, послабивши особистих конкурентів Сергія Льовочкіна, - але чи стала президентська канцелярія виробляти щось, окрім паперів? Де обіцяна стратегія модернізації? Чи вона зводиться до ритуального повторення слова «МакКензі»?
Тільки слова - це не реформи. І навіть буквальне виконання рекомендацій міжнародних фінансових організацій - не модернізація. А рекомендації українські чиновники не тільки буквально, а й просто виконують із вели-и-ким скрипом. Рік перебування при владі біло-синіх наочно продемонстрував: до влади вони прийшли не для того, щоб виконувати якийсь «план реформ». У них і перед виборами не було жодного плану, а після них - тим більше не спромоглися написати. Навіщо, коли ми й так перемогли? - з безпосередністю, властивою тільки вітчизняним «державним діячам», зізнаються у приватних розмовах самі регіонали. Мета перебування при владі - сама влада. У максимально можливих обсягах. На максимально можливий термін. Це лейтмотив дій абсолютної більшості українських політиків. І чиновників. Тому робота вхолосту - не аномалія, а нормальний стан вітчизняної державної машини. Вона саме так функціонує. Хоч би як це дивувало президента.
Зрозуміло, в Януковича завжди є в запасі варіант під умовною назвою «усіх із пляжу». А якщо не всіх, то хоча б уряд. Зробити так президентові радили навіть опозиціонери. Що вже казати про тих, кому радити належить за статусом. Нагадували, як Кучма пообіцяв, що «країна побачить нового президента», - і замінив абсолютно лояльного Пустовойтенка на «молодого реформатора» Ющенка. Правда, і Кучма ризикнув тільки на початку другого терміну. Коли були очікування відповідні. А звільнення Азарова - це, швидше, можливість призначити того самого «крайнього». Причому цього разу навіть Микола Янович, схоже, був би не проти. Принаймні попередив про близьку відставку своє оточення. І навіть запасний аеродром підготував. Значно скромніший, до речі, ніж посада голови Нацбанку, яку йому нібито обіцяли торік.
Тільки не відпустив Янукович. Не скористався навіть таким блискучим інформаційним приводом, як виступ із посланням перед Верховною Радою. Обізнані, правда, шепталися, що відставку відтермінували на місяць і після травневих свят точно звільнять. Але, як з’ясувалося, відбій прозвучав надовго. І не тільки стосовно Азарова. Увесь економічний блок чіпати не мають наміру щонайменше до вересня. Недоторканними залишаються і віце-прем’єри, - як мінімум Андрій Клюєв, Борис Колесніков та Юрій Бойко.
Сергій Тігіпко, правда, публічно оголосив, що піде у відставку сам - якщо не розпочнеться пенсійна реформа. Але до цієї заяви і на Грушевського, і на Банковій поставилися скептично. Мовляв, Сергію Леонідовичу й самому вигідніше залишатися в уряді, а набивати собі ціну він може хіба серед свого електорату - і так не настільки численного, як хотілося б лідеру «Сильної України». Регіонали, мовляв, торгуватися з ним уже точно не будуть. Щоб гримнути дверми, розігруючи карту «я хотів, але мені не дали», треба принаймні бути впевненим, що виборці хочуть саме того, чого не дали зробити реформатору. А чим козиряти Тігіпку - непідвищеним пенсійним віком?
До того ж у Сергія Леонідовича, можливо, жевріє надія, що у разі зміни керівника уряду саме він виявиться найбільш підходящим на роль «моложавого реформатора». Інші - навіть якщо недавно дуже хотіли в прем’єрське крісло - начебто вже мали зрозуміти, що це, швидше, роль камікадзе. Ось тільки чи визначився сам Янукович, кого б він хотів бачити змінником Азарова? Схоже, що ні. А якщо ні, то й говорити ні про що.
З іншого боку, зазвичай уряд посилають у відставку після проведення найбільш болісних заходів, необхідних для здійснення реформ. Щоб відповідальність за погіршення життя взяли на себе відставні, а плодами їхньої діяльності скористалися ті, хто залишиться при владі (у нашому випадку - президент). Але в тому-то й річ, що жодних глибинних, якісних реформ за рік так і не розпочали. А «погіршення життя вже сьогодні» - не ціна модернізації, а швидше результат бездіяльності влади. І критична - з погляду суспільної довіри - точка насправді досі ще попереду. Викидати найбільший козир у таких умовах просто необачно. Треба жертвувати кимось менш значущим.
З огляду на це, якщо когось після свят і звільнять, то, швидше за все, Дмитра Табачника. Він уже сконцентрував на собі вдосталь негативу. А відносини з Росією, яка нібито благоволить міністрові освіти, помітно охолонули. Чому б не продемонструвати поблажливість до студентів та націонал-демократичної публіки? У разі відставки Табачника на його місце можуть призначити когось із лояльних ректорів вузів (нелояльних, утім, практично не залишилося) або незабутнього Василя Кременя, який свого часу побував у кріслі міністра в урядах таких різних прем’єрів як Ющенко і Янукович. На відміну від 2005 року, навряд чи хтось із цього приводу вийде з пікетом на Банкову.
А щоб утішити симпатиків головної опонентки Табачника в лавах самих регіоналів, інший міністерський портфель можуть віддати... Ганні Герман. Заодно остаточно витіснивши її з Банкової. Підходящим кріслом для Герман називають посаду міністра культури. Звільнення з цією метою Михайла Кулиняка, мовляв, не проблема, головне - щоб Ганна Миколаївна погодилася. У чому навіть ініціатори цієї комбінації не впевнені. Зрештою, Мінкульт ніколи не вважався місцем ні надто хлібним, ні надто престижним.
Відставка, яка може залишитися практично непоміченою, - звільнення Віктора Тихонова. Не те що проблеми ЖКГ українців не хвилюють, просто їх вирішення мало хто пов’язує з діяльністю профільного міністра. Та й не запам’ятався Тихонов на цій посаді нічим хоч трохи резонансним.
Цілком можлива також заміна керівників МОЗ і Міноборони. Ілля Ємець - наочне підтвердження того, що блискучий лікар не конче має бути добрим керівником відомства. Правда, з кандидатурою нового міністра може виникнути заминка. Оскільки призначення Тетяни Бахтєєвої хочуть, м’яко кажучи, далеко не всі. Олександр Кузьмук на чолі військового відомства (уже вкотре) - теж варіант, м’яко кажучи, на любителя: кадрові зміни мають демонструвати роботу над помилками, а тут, наскільки ми пам’ятаємо, помилка на помилці в роботі. Але Михайла Єжеля в кріслі, кажуть, утримує не тільки невизначеність зі змінником, а й незавершеність історії з Балаклавською бухтою - у ній без підпису міністра аж ніяк не обійтися.
Втім, навіть ті, хто настійно радить провести бодай косметичні перестановки, розуміють, що йдеться переважно про демонстрацію. Імітацію діяльності. Яка може навіть політично стурбовану публіку зацікавити хіба що у разі звільнення Табачника. Про інших, мабуть, і не згадають. Бо від зміни табличок на міністерських кабінетах ніхто насправді не очікує жодних принципових змін. Ніхто змін, узагалі-то, й не обіцяє. Це вам не виборча кампанія. Але, найголовніше, ніхто у верхах змін і не хоче. Принаймні таких, які б торкалися інтересів самих можновладців. Спокій (щоб не казати - застій) залишається їхнім головним бажанням. Якого ніхто й не думає остерігатися.
Чи слід дивуватися, що вся активність на Печерських пагорбах зводиться до простого принципу «нам би день простояти та ніч протриматися». До травневих свят. До осені. До виборів. Але саме «протриматися». А там, мовляв, побачимо. Як ті невдахи-пасажири повітряної кулі, що намагаються утриматися в повітрі, викидаючи час від часу за борт мішки з баластом. Якщо зробити це вчасно - балон може навіть піднятися. Невисоко. І ненадовго. Але надовго й не треба. Правда, куля при цьому стоїть на місці. А повітря холоне. І набагато швидше, ніж цього хочеться пасажирам...