Докорінна відмінність проукраїнських і сепаратистських мітингів полягає в тому, що на проукраїнських міліція стоїть спиною до мітингувальників... а там, де з'являються екзальтовані натовпи з триколорами і прапорами "Донецької республіки", вважає за краще не з'являтися взагалі.
До останнього хочеться втриматися від уживання слова "війна" стосовно того, що коїться в Донецькій області з подачі російських спецслужб та їхніх місцевих сателітів. Однак багато чого тут виглядає саме як прикмети воєнного часу, раніше знайомі тільки за книжками й фільмами.
Наприклад, чимало мемуаристів і літераторів зазначали, що в критичній ситуації люди часто розкриваються з несподіваного боку. Злітають маски, оголюється глибинна суть натури.
Пафосні десантники, які б'ють об голови пляшки й купаються у фонтанах, покірно роззброюються перед істерично завиваючими крикливцями. "Супермени", які звикли вважати себе елітою, які регулярно демонструють за будь-якої нагоди зневагу до всіх родів і видів військ, виявляються неспроможними захистити навіть самих себе.
Зате хлопці з маріупольської частини ВВ раптом проявляють твердість і мужність. Новоявлена Національна гвардія ще навіть не змінила табличок на воротах частин і нашивок на формі, але вже показала, що в ній є справжні гвардійці - рішучі й безстрашні, які знають статут і чітко дотримуються його вимог. Не богатирі і не могутні витязі, ні. Низькорослі, худенькі солдатики, у мішкуватій формі, зі старою зброєю. Але готові боротися і стояти до кінця.
Вчорашні люмпени, які заслуговують хіба що жалості з легким відтінком презирства, раптом збиваються в безжальні зграї, котрі безперешкодно громлять і захоплюють усе, що заманеться. Вони п'яніють від своєї влади над тими, перед ким іще вчора плазували й запобігали. Над тими, кому заздрили, усвідомлюючи соціальну прірву між собою і ними. Ще вчора сухе "очікуйте" змушувало їх мовчки годинами обтирати стіни присутствених місць. А сьогодні вони раптом усвідомили: якщо зібратися натовпом, завести себе агресивними вигуками й жбурнути звичайний камінь - пани в краватках втрачають увесь свій лиск і стають блідими й переляканими канцелярськими щурами.
Ще вчора на чиновницьких обличчях були звичні зверхні вирази, які символізують непорушність їхнього становища. Ще вчора вони були переконані, що все контролюють й "розрулюють". А сьогодні раптом з'ясувалося, що їхній статус - чистісінька умовність. І з'ясувалося, що вони не готові навіть обуритися заради того, щоб урятувати бодай себе й свої привілеї, не кажучи вже про доручену справу.
Їхня бурхлива діяльність виглядає сьогодні жалюгідним самообманом. Мерія Донецька обговорює підсумки опалювального сезону на засіданнях виконкому. Питання, звичайно, важливе, але... Агов, ви в курсі взагалі, що за стінами цієї кімнати в коридорах - озброєні бійці? Ви справді впевнені, що про це не треба поговорити? Чого варта ваша влада, якщо ви навіть боїтеся назвати речі своїми іменами? Ви беретеся представляти інтереси жителів, хоча не можете захистити їх? Ви збираєтеся віддавати розпорядження підлеглим, хоча не можете навіть гарантувати їм безпечне робоче місце? Це не роман Кафки, це така нова реальність, так?
Партія регіонів торгується з Києвом, висуваючи умови і вимагаючи преференцій. Ви це серйозно, чи що? Справді вважаєте, що можете собі дозволити виставляти ультиматуми, коли не контролюєте навіть власних кабінетів? Усерйоз думаєте, що сьогодні найважливіше - питання російської мови, а не виловлювання (а за необхідності й відстріл) "зелених чоловічків" і найнятого невідомими ляльководами дрібнокримінального елемента? Зміни до Конституції, а не захист країни?
Лишень міліція виправдала очікування. Користі від цих "захисників" виявилося рівно стільки, скільки всі й припускали. За весь цей час один (!) міліціонер вчинив спротив при спробі захоплення міськвідділу і збройової кімнати. За що й постраждав. Інші, мрійливо прицмокуючи губами, переводять зарплату російського поліцейського з доларів у рублі й навпаки. Не факт, що реальну зарплату. На чому ґрунтується загальна впевненість, що в Росії правоохоронець отримує ніяк не менше ніж півтори тисячі доларів, - невідомо.
Однак на тлі всього цього - прості громадяни. Ті самі донеччани, на адресу яких сказано багато невтішних слів з усіх боків. Які знають, що навколо безліч неадекватів, котрі бачать фашиста й бандерівця в кожному, хто вважає цю країну своєю, а своє місто - частиною цієї країни. Які розуміють, що в руки їхніх не завжди адекватних опонентів уже потрапила зброя. Які усвідомлюють, що міліція й армія в нинішньому стані неспроможні їх захистити.
І при цьому вони все одно виходять на проукраїнські мітинги й акції. Назустріч цілком реальній небезпеці. Від можливої агресії вони прикриті лише тоненькою тканиною жовто-синього прапора. Вони виходять, бо не хочуть, щоб їхнє місто вважалося тільки місцем розгулу знетямлених "проросістів" та їхніх покровителів. Вони заздалегідь вирішили, що за гіршого варіанта розвитку подій (за кримським сценарієм) не змінюватимуть українського паспорта на російський навіть під загрозою пораження в правах.
Саме місцеві українські патріоти - перші, хто має право голосно сказати про те, що дії Києва стосовно Сходу України цілком заслуговують на те, щоб назвати їх зрадництвом. Влада веде переговори з тими, хто ще вчора втікав з країни або тремтів, очікуючи арешту. Вона вважає легітимним партнером для переговорів тих, хто взимку відправляв на столицю каравани автобусів з "тітушками" й ешелони з масовкою для Маріїнського парку. І навіть очевидна неспроможність регіоналів упоратися з кризою в Донецькій області не подвигла Київ на те, щоб рішуче відсунути їх убік раз і назавжди.
Жителі Донбасу, більшість з яких, згідно з опитуваннями, є прибічниками української єдності, позбавлені не тільки захисту, а й навіть адекватного інформування про ситуацію. Це критично важливо - точне знання допомагає ухвалювати правильні рішення. Ті, хто здатен і готовий захищати себе, своїх близьких і свою країну, не може цього зробити. Бо не знає реальної обстановки і не може визначити своє місце в новій системі відносин.
На інформаційному фронті війна розпочалася задовго до того, як перший "зелений чоловічок" виповз за ворота бази Чорноморського флоту РФ у Криму. Неодноразово з'ясовувалося, що повідомлення інформагентств у багатьох випадках - звичайні фейки, і що принаймні новини в цей час слід ділити не на два, а як мінімум на двадцять.
Та навіть цю проблему вирішувати немає кому й нічим. Чому мережеві ресурси для спростування "качок" і препарування маніпуляцій Кисельова створюють на громадських засадах активісти, а не влада? Чому про АТО у своєму місті жителі Слов'янська дізнаються зі ЗМІ, а не через офіційні оповіщення? Чому, зрештою, влада жодного разу (!) не звернулася до жителів Слов'янська, Краматорська й прилеглих сіл з конкретними порадами з приводу особистої безпеки: не підходити до вікон при звуках стрілянини, не виходити на вулицю вночі й т.п.? Чому боротьбу з тероризмом поставлено так, що втрат у ній зазнає поки що тільки українська сторона, причому в усіх підтверджених сутичках саме українські силовики виявляються стороною, що обороняється?
При цьому активісти, готові взяти на себе частину загальної відповідальності, зв'язані по руках і ногах. Чомусь сформувати сили самооборони Донецької області виявилося простіше в складі спецбатальйону "Дніпро" під егідою Коломойського, ніж передбаченої планом мобілізації територіальних батальйонів.
Слід визнати: на даний момент російські спецслужби у своїх операціях далеко перевершують дилетантські потуги Києва.
Подальша доля України, і не тільки східної, повністю залежить від волі Путіна. Захоче - слідом за Кримом і Донбасом "захистить" російськомовне населення по самий Тернопіль. А його спецслужби, які вже мають досвід у провокаціях, елітний спецназ і величезна махина збройних сил за ціною не постоять, у цьому можна бути впевненими.
Єдину крихітну надію дарує тільки те, що ще в грудні декому здавалося, що все схоплено і правити їм вічно. А тепер вони підпрацьовують артистами другого плану, озвучуючи кремлівські темники в епізодичних постановках...