Уся риторика публічного простору зараз спрямована на вибори. І вона має дві складові - національну і місцеву. Одні намагаються в'їхати у керівництво громад та областей, критикуючи децентралізацію, інші - використовуючи її нинішні можливості та доступ до правлячої партії.
У цьому передстартовому оркестрі політиків, політологів, чиновників, експертів, кожен з яких грає лише свою мелодію та якомога голосніше, важко розібратися, що відбувається, де правда, а де просто режисерська заготовка.
Куди взагалі рухатиметься українська децентралізація? До завершення реформи у форматі, визначеному Концепцією, де саме територіальні громади є основним суб'єктом місцевого самоврядування? Або до фактичної федералізації, коли обласні ради та "олігархи, яким віддано на відкуп регіони", вирішуватимуть, кому бути головою і як мають діяти ті чи інші територіальні громади?
А може, вже йдеться про згортання децентралізації та встановлення жорсткої вертикалі державної/президентської влади?
Не секрет, що реформа 2014–2015 років здійснювалася за лекалами, підготовленими у 2008–2009 роках. Саме тоді було проведено велику роботу з моделювання територіальних громад і районів, розроблено основні законопроєкти: про право територіальних громад на об'єднання, про адміністративно-територіальний устрій, а також різні методичні рекомендації для моделювання та розрахунків.
Варто зауважити, що першу Концепцію реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади було прийнято ще в липні 2009-го розпорядженням №900р. У 2014–2015 роках ми взяли ці розробки за основу, і реформа почала реалізовуватись. Якщо порівняти затверджені громади та райони 2020-го, то вони кардинально не відрізняються від проєктів 2008–2009 років.
Однак зараз запас цих робіт вичерпується, та й умови дещо змінилися. З одного боку, є величезна підтримка донорів, якої не було в минулі часи, виросло багато різних експертів, які займаються питаннями реформи впродовж 2014–2020 років, і це дуже добре. З іншого - розбалансування етапності робіт, відсутність координації політики у цій сфері всередині органів виконавчої влади і часта зміна міністрів, що ускладнює таку роботу.
Ключовим завданням є нині досить швидке та системне просування нового законодавства для органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій на постреформений період після виборів 25 жовтня 2020 року, передусім у частині компетенцій і повноважень органів (не тільки райрад і РДА, а й територіальних органів виконавчої влади). Також потрібна швидка робота щодо зміни статусу майна РДА, районних рад у районах, які ліквідовуються.
Роботи тут досить багато, і її слід виконати розумно та на системному рівні, аби зміна районного поділу не ввергла українське суспільство у новий виток хаосу.
Та, попри здоровий глузд, зараз відбувається багато надуманих дискусій щодо того, наскільки правильно завершується реформа, чого тут бракує і які ризики вона несе для українського суспільства та української держави.
Від керівництва держави суспільство чує досить різні повідомлення, значна частина з яких є досить контроверсійними і по суті спрямованими не на співпрацю.
Як наслідок, через нерозуміння консолідованої позиції сучасної української влади щодо реформи відбувається повна дезорієнтація суспільства, і це стає проблемою як самої влади, так і загалом українців.
"Не можуть мери бути проти президента, проти вертикалі влади. Це проти держави. Це чистий сепаратизм, який вони прикривають децентралізацією" - Володимир Зеленський.
"Тому позиція АМУ "ми тут місцеві еліти, прийміть нам той закон, який ми написали" ,- теж не зовсім правильна. Але я впевнений, що ми в будь-якому випадку вибудуємо з мерами конструктивний діалог. Не з цими, так з іншими. Тому що ситуація після місцевих виборів дасть якийсь інший status quo політичній карті країни" - Олександр Корнієнко.
"На мою думку, субрегіональні утворення потрібні, адже 1300 громадам буде важко домовлятися і приймати спільні рішення. Бюджетів у районі не повинно бути, але цей об'єднавчий і координаційний елемент повинен залишитися" - Денис Шмигаль.
"Отже, райони ліквідовують, а на субрегіональному рівні з'являються округи. Але округ - це не замінник сучасного району. Функція округів не така, як у сучасних районів. Автори концепції схиляються до того, що округ - суто адміністративна одиниця, і місцевого самоврядування на цьому рівні не буде. Відповідно, не буде і місцевих рад" - Олександр Корнієнко на презентації концепції змін до Конституції.
"У нас є стратегія побудови держави - не дати можливості з'являтися феодальним князівствам, не допустити навіть на йоту підстав для федералізації нашої країни" - Андрій Єрмак.
При таких досить різних повідомленнях з боку представників найвищої влади в багатьох виникають сумніви - куди рухатиметься українська децентралізація? І чи рухається вона взагалі?
До речі, про сильну вертикаль уже говорив президент. А на ZN.UA навіть з'явилася "програмова" стаття народного депутата від правлячої партії "Ліберальні реформи в епоху неофеодалізму" з обґрунтуванням такої необхідності: "Найсвіжіший приклад в Україні - реформа децентралізації. За наявності сильного свідомого середнього класу та розвиненого буржуазного суспільства вона була б стимулюючим чинником для розвитку регіонів і поліпшення умов ведення бізнесу. Але в умовах неофеодалізму вона несе зворотний ефект, оскільки посилює не громади, а переважно місцевих князьків-неофеодалів.
У результаті, замість стимулювання бізнесу, децентралізація сприяє лише дезорганізації системи держуправління, економічному і політичному сепаратизмові. Ні народ, ні малий і середній бізнес ніяк не відчули плодів децентралізації, зате місцеві князьки отримали можливість казково збагачуватися за рахунок розпилу величезних грошей, що залишаються на місцях, і посилювати особисту владу… І альтернативи встановленню жорсткого антифеодального режиму в Україні практично немає".
На мій погляд, влада мусить таки визначитися - завершення реформи має відбуватися відповідно до ухваленої раніше Концепції, чи є нова ідея? Якщо так, то цю нову ідею мають однаково артикулювати всі учасники владної команди.
Щодо децентралізації та сепаратизму, то тут варто розуміти, що український варіант децентралізації якраз зшиває країну, з одного боку, додаючи громадам нового імпульсу розвитку та відповідальності за своє майбутнє і свою владу. А з іншого - дає змогу громадам вийти на прямі відносини власне з державою, без участі у цьому проміжних ланок - районів і регіонів.
Таким чином, центр і громади поєднуються тисячами вертикальних зв'язків, співробітництво між громадами створює тисячі горизонтальних зв'язків, і так формується державна стійкість. Громади не є сепаратистами чи автономістами. Таку загрозу можуть створювати регіони, якщо повноваження між різними рівнями територіального устрою розподілено неправильно. До речі, регіоналізація в Україні зразка 2004-го та 2014-го відбувалася по лінії і обласних державних адміністрацій і обласних територіальних органів виконавчої влади. Просто згадайте, хто першим перейшов на бік сепаратистів у Донецьку та Луганську? Підпорядковані Києву міліція і прокуратура. Але підемо далі.
Ключове твердження різних народних депутатів, експертів, політологів, журналістів: в Україні сформувалася система неофеодалізму на районному рівні, і тому ми маємо цю систему розвалити. Спосіб знищення такого неофеодалізму також простий - не обирати районних рад.
Загалом я дуже насторожено ставлюся до ситуації, коли раптом в інформполі починає домінувати одна теза, взята невідомо звідки. Навіть якщо її несподівано дістають із кишені мої однодумці. Коли нема жодного дослідження, коли нема ніякого об'єктивного підтвердження тези, яку поширюють, чекай біди, адже, швидше за все, ця теза породжена десь в лабораторії проєктування керованого хаосу.
Коли взяти районний рівень в Україні, то в нинішніх районах нема феодалізму, він був зруйнований упродовж минулих п'яти років. Головним руйнівником впливу на всі районні процеси "господарників" районного рівня стала децентралізація, зміна функцій прокуратури, створення міжрайонних підрозділів органів державної влади - ті ж прокуратури, суди, податкові, пенсійний фонд тощо. (Безумовно, без реформи правоохоронної системи і судів ми не можемо говорити про стовідсотковий позитивний результат, але міжрайонні органи якраз і нівелюють районний "неофеодалізм").
На районі агровиробник на 2–5 тисячах гектарів був впливовою людиною, коли сільради були маленькі, і він їх потрохи підгодовував, і коли на районі були всі державні органи і через район йшли бюджетні кошти, він там також вирішував усі питання в сауні з головним міліціонером, прокурором, суддею, есбеушником... Після створення об'єднаних громад, їх виходу на прямі відносини з держбюджетом, втрати більшістю районів повного набору державних органів і за обмеженого бюджету ситуація кардинально змінилася.
Так званий неофеодалізм - це не рівень районів, це рівень регіону. Хіба ситуацію навколо Южного-Сичавки в Одеській області закрутила районна рада чи районний магнат? Ні, то депутат облради і ключовий магнат області. А Новодністровськ? Хто, по суті, виграв у Чернівецької ОДА та КМУ битву за Новодністровськ? Магнат обласного рівня, якому не по зубах виявилося місто, і він його взяв в облогу. І йому методика, рішення рад, рішення уряду не указ. Він переміг. А хто в Харкові вказав місце голові ОДА? Районний фермер? Якраз ні. Концентрація капіталів і достатнього впливу відбувається саме в межах регіону, а не району.
Саме тому ризик неофеодалізму йде не від районних рад, а від обласного рівня, де і відбувається концентрація капіталів і реальної влади олігархів. Коли хтось називає прізвища Коломойського, Ахметова, Пінчука, Жеваго, Вадатурського… всі розуміють, про які регіони йде мова.
Запровадивши тотально партійні вибори в обласні ради, ми точно породжуємо ситуацію для остаточного оформлення на цьому рівні феодалів, адже ці впливові регіональні магнати проведуть туди своїх перевірених кадрів чи просто куплять партійні структури, які є ключовими суб'єктами виборів. Якщо ж передамо на область іще й залишки природних для району повноважень,і райони позбавимо будь-якого представницького голосу, то феодалізм точно може стати реальністю.
Децентралізація - дуже інтелектуально складна реформа, яка потребує постійного "конструкторського" нагляду, аби при впровадженні не відбувалися не санкціоновані "головним конструктором" (спеціальним органом або хоча б Мінрегіоном) зміни, що можуть не просто зашкодити реформі, а й дискредитувати її. На жаль, цього не сталося колись, а тепер це вже пізно. Є лише сподівання, що через досить потужну інерцію реформи її буде завершено з мінімально можливими в цих умовах втратами.
Децентралізована Україна показала себе досить стабільною демократичною системою, яка здатна оперативно реагувати на такі несподівані і глобальні виклики, як пандемія коронавірусу, і робити це більш ефективно, ніж вертикаль виконавчої влади. Тому завершення реформи має враховувати цю перевагу ефективного місцевого самоврядування і не поховати її партійними "хотілками" чи бажанням установити вертикаль і тут.
Ця реформа - не процес заради процесу. Децентралізація - це інструмент для зростання громад, а відтак, і регіонів. Тому завершення децентралізації має відбуватися із зростанням уваги держави до регіональної політики. Децентралізація та адекватна регіональна політика розвивають міста і села, надають людям наснаги та можливості для покращення свого добробуту тут, у своїй громаді, творять згуртованість держави та українського суспільства, що і є запорукою нашої безпеки у мінливому світі напруженостей, ризиків та агресії Росії.