Схвалений Верховною Радою в першому читанні законопроект "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях" (№7163), звісно, був приурочений до високої зустрічі між представниками США та Росії з приводу подальшої долі Донбасу.
Однак головний наслідок прийняття такого акта пов'язаний не стільки з тактичними маневрами дипломатів, скільки з імовірною ратифікацією Україною в недалекому майбутньому Римського статуту, а відтак - визнанням нашою державою юрисдикції Міжнародного кримінального суду.
Україна підписала Римський статут ще 20 січня 2000 р., але донедавна на перешкоді його ратифікації стояла Конституція України, яка до 30 вересня 2016 р. передбачала, що всі правовідносини в державі (зокрема - у зв'язку з вчиненими на її території злочинами) підлягають виключно національній юрисдикції. Із внесенням останніх поправок до Конституції ситуація змінилася. Але при цьому ратифікація Римського статуту відтермінована на 3 роки.
Причину цього у січні 2016 р. пояснив "головний юрист" України Олексій Філатов, який відповідає за юридичний супровід діяльності президента і, за твердженням лихих язиків, керує в ручному режимі судовою системою. Заступник глави АП представляв у Конституційному суді президентський законопроект про внесення змін до Основного Закону в частині правосуддя. На запитання судді Миколи Мельника, чому цим законопроектом пропонується відкласти на 3 роки визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду, Філатов тоді відверто зізнався: це робиться для того, аби українські військові не сіли на лаву Гаазького трибуналу.
Дослівна цитата: "Визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду буде нести як потенційно позитивні наслідки, так і певні ризики для України з точки зору, зокрема, українських військових, які змушені брати участь у військовому конфлікті… З цих міркувань, сподіваючись на те, що в найближчий рік чи трохи більше цей конфлікт буде остаточно врегульовано, суб'єкт конституційної ініціативи запропонував певний перехідний період для того, щоб відповідним чином підготувати це рішення з точки зору практичного впровадження".
Справді, щойно Статут буде ратифіковано, Росія зразу ж зможе звернутися до Міжнародного кримінального суду з заявою про можливі військові злочини на території України, вчинені українськими військовослужбовцями під час так званої Антитерористичної операції. Після чого всі, хто захищає зі зброєю в руках Батьківщину, стануть потенційними підсудними Гаазького трибуналу.
Мабуть, усвідомлюючи це, голова Служби безпеки України Василь Грицак, який впродовж року, з 7 липня 2014 р. по 18 червня 2015 р., очолював штаб АТО і керував Антитерористичною операцією на Сході України (тепер ці повноваження виконує перший заступник Грицака Віталій Маліков) під час брифінгу 11 жовтня 2017 р. заявив, що "в СБУ немає засобів для керування антитерористичною операцією на Сході України, бо це, в першу чергу, армійська операція, яка потребує застосування сил та засобів, яких немає у Служби безпеки".
Постає цілком логічне запитання: а чи читав голова СБУ Закон України "Про боротьбу з тероризмом" і як погодився очолити армійську операцію, що проводиться під виглядом АТО?
Антитерористична операція на Сході України, яку Петро Порошенко, балотуючись у президенти, обіцяв завершити за лічені години, - це визначена в законодавстві форма протидії тероризмові. Стаття 7 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачає, що АТО керує спеціальна структура - Антитерористичний центр при Службі безпеки України. На нього покладаються організація і проведення антитерористичних операцій та координація діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до конкретних антитерористичних операцій.
Якщо Грицак заявляє, що АТО керує хтось інший, - це відкрите зізнання в тому, що на Сході панують колосальний правовий безлад і управлінський хаос. Що там паралельно діють кілька структур з автономним управлінням, а по суті - діють на власний розсуд. За управлінський безлад, очевидно, ми платимо вже зараз - життями і здоров'ям солдатів, втраченими територіями, потоптаною гідністю країни. А правовий безлад нам ще дасться взнаки, коли наші вороги тягнутимуть у Гаагу учасників так званої АТО (а якщо виходити зі слів Грицака - то взагалі якоїсь незрозумілої операції, котрою керують на невідомій підставі не уповноважені на це законом особи).
Річ у тому, що, за загальновизнаними міжнародно-правовими нормами, воєнне застосування збройних сил на території власної країни може проводитись виключно в умовах правового режиму воєнного стану, з дозволу парламенту й відповідно до Женевської конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 р.
При цьому не має значення, оголошувалася війна чи не оголошувалась, - стаття 1 Протоколу ІІ чітко визначає, що він застосовується до всіх збройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої країни, котра приєдналася до Женевської конвенції, між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території.
А відтак те, що відбувається на Сході України в умовах правового режиму мирного часу під назвою АТО, - це свідоме грубе порушення законів та звичаїв війни. Для покарання порушників саме й існує Міжнародний кримінальний суд.
Мабуть, особливу увагу Міжнародного кримінального суду після ратифікації Україною Римського статуту привернуть положення так званих "мінських угод", відповідно до яких колишній президент Леонід Кучма зобов'язався від імені України здійснити обмін заручників (пункт 5 Мінських угод 2014 р. і пункт 6 Мінських угод 2015 р.). І хоча Україна ніколи не уповноважувала перемовників у Мінську підписуватися під такими твердженнями, а Верховна Рада України ніколи цих "угод" не визнавала, для Міжнародного кримінального суду схвалення "мінських угод" президентом Порошенком буде достеменним доказом того, що українські військові брутально порушують Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., яким заборонено брати заручників. Чи інший приклад - арешт і засудження українськими судами комбатантів та російських військовослужбовців, які брали участь у воєнному конфлікті. З погляду міжнародного права, вони є не злочинцями, а військовополоненими, і підлягають не засудженню, а інтернуванню.
Якби вище політичне керівництво України з самого початку російської агресії називало речі своїми іменами, запровадило правовий режим воєнного стану на окупованих територіях, замість того, щоб іменувати загальновійськову операцію - "антитерористичною", і дотримувалося ратифікованих Україною міжнародних норм, котрі встановлюють закони та звичаї війни й неміжнародних збройних конфліктів, - то тепер заступник глави адміністрації президента України Філатов не переймався б перспективною українських військових опинитись у розшуку за ордером Міжнародного кримінального суду, а голова СБУ Грицак не запевняв би, що його відомство не причетне до проведення Антитерористичної операції.
Втім, є нюанс: якщо для передачі справи на розгляд Міжнародного кримінального суду з ініціативи України не потрібна попередня ратифікація Україною Римського статуту, то, щоб могти зробити це без згоди України (наприклад, за зверненням Російської Федерації), потрібне попереднє визнання Україною юрисдикції Гаазького трибуналу. При цьому у другому випадку Міжнародний кримінальний суд може давати оцінку лише тим подіям, які сталися після такої ратифікації.
Саме тому керівництво України, з одного боку, відтерміновує ратифікацію Римського статуту, а з іншого - намагається бодай частково ввести діяльність Збройних сил України у законне русло. Зокрема, законопроект №7163 покликаний ліквідувати такий юридичний нонсенс, як війну без війни. Сама процедура - подання законопроекту президентом і схвалення його парламентом - наразі є нічим іншим, як виконанням настанови Конституції, за якою згоду на застосування ЗСУ має давати Верховна Рада. І не так важливо, в якій формі (запровадженням воєнного стану чи прийняттям спеціального закону). Тому, у принципі, якщо закон буде прийнято, це частково зніматиме відповідальність із військових за їхні дії в зоні збройного конфлікту з моменту набрання цим законом чинності.
Однак, якщо влада в Україні докорінно зміниться, не буде жодних перепон для покарання українських військовослужбовців, котрі скоювали воєнні злочини під час АТО до ратифікації Римського статуту. Для цього вистачить звернення Кабінету міністрів України до Міжнародного кримінального суду з заявою про визнання юрисдикції у справі про воєнні злочині, вчинені на території України, починаючи з квітня 2014 р. Хто зараз може дати гарантію, що такого звернення ніколи не буде?
Звісно, всіх кількасот тисяч учасників бойових дій притягувати до відповідальності ніхто не стане. А ось керівників АТО, командирів військових частин і підрозділів - запросто. І тих, хто новій владі буде неугодний. Отже, залишається ризик того, що за невиконання президентом Порошенком пункту 20 статті 106 Конституції України, яка зобов'язує його вжити заходів із запровадження воєнного стану "у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України", доведеться розплачуватися не йому, а тим, хто воював на Сході.
Слід гадати, ймовірність такого розвитку подій дуже добре усвідомлюють і на вулиці Банковій. Недарма Філатов у процитованому вище виступі в Конституційному суді України пояснив, що ратифікація Римського статуту відкладається у сподіванні "на те, що в найближчий рік чи трохи більше цей конфлікт буде остаточно врегульовано". Як саме керівництво країни планує "остаточно врегулювати" російську збройну агресію та повернути окуповані території, засвідчив проект закону "Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей" №7164, яким ще на рік пропонувалося продовжити дію Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" з обіцянками повної амністії бойовиків, державної підтримки російської мови, призначення місцевою владою прокурорів та суддів, створення з числа бойовиків "народної міліції" тощо. Інакше кажучи - визнання повної поразки України і прийняття умов агресора. Не дивно, що цей законопроект був миттєво прийнятий Верховною Радою в цілому з допомогою 9 голосів "Опозиційного блоку", які стали вирішальними. Але й тут не обійшлося без скандалу. Річ у тому, що Верховна Рада України ніколи не приймала Закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", точніше цей Закон був підписаний президентом і опублікований у результаті примітивної фальсифікації, допущеної колишнім головою Верховної Ради Олександром Турчиновим 16 вересня 2014 р.
Точніше, у вересні 2014 р. вище керівництво держави вирішило, всупереч позиції значної, якщо не переважної частини народних депутатів України, прийняти два так званих закони - "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" і "Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей". Другим "законом" (слово "закон" треба брати в лапки, оскільки до законотворчої діяльності такі речі стосунку не мають) запроваджувалася повна амністія бойовиків за всі скоєні ними злочини, зокрема за збитий малоазійський "Боїнг", а для цього зазначений "закон" містив статтю 3 такого змісту: "Закрити кримінальні провадження, розпочаті у зв'язку з діяннями, передбаченими частиною першою статті 1 цього Закону, в яких жодній особі не повідомлено про підозру". А частина перша статті 1 визначала, про які діяння йдеться: "Звільнити від кримінальної відповідальності в порядку та на умовах, визначених цим Законом, осіб, які вчинили в період з 22 лютого 2014 року по день набрання чинності цим Законом включно на території Донецької, Луганської областей, на якій проводилась антитерористична операція, діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України…".
Але вносити законопроекти в сесійний зал для голосування не було сенсу - багато народних депутатів України VII скликання категорично не погоджувалися підтримати ці законодавчі пропозиції, котрі мали слугувати пропагандистською завісою російської збройної агресії. І тоді голова Верховної Ради України Турчинов 16 вересня 2014 р. придумав новий вид голосування, який не передбачений статтею 37 "Про Регламент Верховної Ради України": з допомогою системи "Рада" в таємному режимі. Цей таємний режим полягав у тому, що депутати тиснули кнопки системи електронного голосування з відключеним табло, внаслідок чого дані про результати голосування фіксувались і не оприлюднювались. Натомість їх оголосив Турчинов, запропонувавши повірити йому на слово.
Таким чином і були "проголосовані" ці два "закони". А далі трапилося найцікавіше. Ініціатори такої "законотворчості" схаменулись і вирішили, що вводити в дію обидва "закони" - це занадто. І тоді Турчинов передав на підпис Порошенку лише один, з дозволу сказати, "закон" - "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", дію якого зараз подовжено ще на рік. Що ж стосується другого закону - "Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей" - який була "проголосований" із допомогою відключеної системи "Рада" разом із законом "Про особливий порядок…", то його Турчинов просто не став передавати на підпис президентові. До речі, цей "закон" досі зазначений на сайті Верховної Ради України як прийнятий 16 вересня 2014 р. з ініціативи президента Порошенка.
Але підписаний та опублікований він так і не був.
У зв'язку з відвертою фальсифікацією результатів голосування шестеро народних депутатів - Анатолій Гриценко, Юрій Одарченко, Іван Кириленко, Роман Ілик, Олександр Абдуллін, Олег Канівець - негайно зареєстрували дві постанови про скасування результатів фальшивого "голосування", оскільки, відповідно до Регламенту Верховної Ради, схвалений парламентом законопроект не може бути поданий на підпис президентові України і, тим більше, не може набрати чинності, якщо впродовж двох днів був внесений проект постанови про скасування рішення Верховної Ради про прийняття цього закону, - доки Верховна Рада не відхилить цей проект постанови.
Але голова Верховної Ради Турчинов, який зараз називає депутатів, котрі не підтримують ідею амністії бойовиків та створення з їх числа загонів "народної міліції", агентами російських спецслужб, так і не поставив цих проектів постанов на голосування. Натомість у останній день роботи Верховної Ради України VII скликання було вчинено ще одну фальсифікацію - невідомі особи "відкликали" ці проекти постанов без відома їх авторів.
Але це означає, що закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" так і не набрав чинності, а відтак продовжити ще на рік його дію неможливо.
Втім, кричущі порушення керівництвом парламенту Регламенту Верховної Ради України вже давно нікого не дивують. Насправді дивно інше - ми маємо справу з, мабуть, першим випадком в історії, коли керівництво держави сподівається звільнити окуповані території, пообіцявши ліквідувати на цих територіях ознаки державності. А, відтак, збройний конфлікт і далі жеврітиме, наражаючи українських військових на перспективу потрапити під переслідування Міжнародного кримінального суду за участь у воєнних діях в умовах правового режиму мирного часу.