Світова економіка на краю прірви.
Так і не оговтавшись від наслідків пандемії COVID-19, впевнено входячи у період високої інфляції та низького економічного зростання, вона постала перед новою загрозою — війною РФ проти України. Обидві країни є потужними гравцями на глобальних сировинних ринках їжі та палива, ціни на які в останні роки вже були на максимумі. Санкції, які мають вгамувати агресивну Росію, та воєнні дії, що не дають Україні повноцінно торгувати зі світом, уже вплинули на глобальну економіку, посилюючи зростання цін, руйнуючи ланцюги поставок, штовхаючи центробанки до збільшення ключових ставок, а відтак, і до боргових проблем як окремих компаній чи домогосподарств, так і цілих країн. «Збіг лих» — так про це сказала директорка-розпорядник МВФ Крісталіна Георгієва. Власне, аналізу цього збігу лих і було присвячено титульні дискусії на цьогорічному Всесвітньому економічному форумі в Давосі.
І хоча Україні та її долі було присвячено дуже багато панелей, дискурс усе одно раз по раз розвертався від глобального до окремого, до бід і проблем кожної конкретної країни та стану її внутрішнього ринку. На жаль, за підсумками великої кількості обговорень так і не з’явилося відчуття, що світ готовий об’єднатися заради миру та стабільного економічного зростання.
Ще гірше, що загалом погоджуючись, що загострення світових проблем напряму пов’язане із найвищим проявом політичної кризи, спікери то тут, то там закликали відмовитися від політизації дискусії та концентруватися виключно на економічній складовій проблеми. І раз по раз повертаючись до руйнівних економічних наслідків російсько-української війни для великої кількості країн, про боротьбу із причиною кризи не згадували, лише про ризики того, що світовий «кенселінг» цілої країни тепер став очевидним ризиком і загрозою.
Попри декларативне визнання того, що глобальна рецесія є неминучою, і найкраще, що можна було б зробити, — це максимально спростити регулювання у зовнішній торгівлі, аби унеможливити дефіцити, хоч якось стримавши інфляцію, очевидно, що країни не готові до цього та знаходять сотню причин, чому саме їхній внутрішній ринок потребує захисту.
Погодилися, що глобалізація не була справедливою, що ціла низка країн від неї, радше, втрачала, і тут же напророкували ще більшу боротьбу за глобальні капітали, у якій, як відомо, найменші та найслабші завжди програють.
Місія центробанків, на переконання співзасновника The Carlyle Group Девіда М.Рубінштейна, змінилася. Це раніше вони повинні були робити все, аби знизити інфляцію та підтримувати стабільність національної валюти, наразі ж мають боротися із безробіттям, до зростання якого зазвичай призводить підвищення ключових ставок. Якось, погодьтеся, дисонує зі світовим трендом, адже з кінця лютого цього року центробанки більш як 40 країн світу, навпаки, свої ключові ставки підвищили і навряд чи кинуться у зворотний бік найближчим часом.
Фіскальні стимули, які були рецептом порятунку за часів пандемії, тепер також критикуються, причому головою французького центробанку Франсуа Віллеруа де Гало, який наголосив, що однією із причин нинішньої інфляційної кризи є і той атракціон небаченої щедрості, який світ влаштував, аби врятувати економіку «будь-якою ціною» від наслідків пандемії. І одразу ж після цього МВФ закликає до збільшення підтримки. Так, вони, звісно, хочуть підтримувати найбідніших, рятувати найбільш постраждалих, але чи не призведе це до ще більших інфляційних проблем, ніж зараз? Чи здатні найбідніші, які зазвичай ще й інституційно слабші, впоратися потім із інфляцією в світі, де панує рецесія? Чи здатні провідні економісти світу запропонувати якісь рішення не зі стандартного пакета?
Дві світові кризи — продовольча та енергетична — були у фокусі обговорень упродовж цих днів. Жодна з них насправді не була «чорним лебедем». За останній рік світові ціни на продукти харчування зросли майже на третину, на добрива — більш як на половину, а ціни на нафту — майже на дві третини. Кількість людей, які страждають від нестачі продовольства, подвоїлася за останні два роки: наразі вже 276 мільйонів людей відчувають дефіцит їжі, понад півмільйона — вже голодують. До листопада нестачу продовольства відчують майже два мільярди людей. Війна просто розірвала світову економіку там, де вже й так усе на ладан дихало.
Жодних проривних рішень не знайдено. Рецепти все ті ж самі: зростання видатків, субсидії, фіскальні стимули. Жахливий вибір між стримуванням інфляції зараз ціною економічного зростання завтра. Збільшенням держвидатків ціною розбалансування бюджетів і загострення боргових криз. Між крайньою бідністю сьогодні та продовольчою й енергетичною безпекою завтра. І, як завжди, попри десятиліття боротьби з нерівністю, першими страждатимуть найбідніші країни, найнезахищеніші люди.
Невизначеність, ризики і стрес світової економіки із непередбачуваними наслідками. «Ідеальний шторм, що може спустошити економіки країн, які розвиваються», — так це описують фахівці ООН. Із сумом і співчуттями це підтверджують учасники форуму, переважно із міцних розвинених країн. Закликають до діалогу та співпраці.
Очевидно, що світ у паніці, три поспіль роки потрясінь звузили горизонт планування до мінімуму та вже виробили звичку реагувати на тактичні виклики навіть ціною стратегічних результатів. Не маючи часу на аналіз і рефлексію, світ не здатен знайти нові рішення, креативні підходи, рецепти не з бабусиного зошита, а з фьюжн-кухні. Без точки рівноваги це й неможливо. До завершення війни в Україні марно сподіватися цю точку рівноваги знайти.
Обурлива для нас заява Генрі Кіссинджера — лише неелегантна спроба знайти цю рівновагу. На щастя, поки що серед світових лідерів більше тих, хто усвідомлює, що статус-кво станом на 24 лютого ц.р. є не рівноважним, а навпаки, ризикованим. Утім, що глибше світ впадатиме у кризу, то більше буде охочих повернути хоча б таку уявну стабільність, наслідком якої, все правильно, буде розгортання подальших непрогнозованих кризових сценаріїв. Але навіть про ці, не такі вже й неймовірні, перспективи форум мовчав.
Коли три роки тому на тому ж Давосі голландський історик Рутгер Брегман сказав: «Здається, що я на конференції пожежників, де заборонено говорити про воду», він мав на увазі проблему ухилення від оподаткування найбагатшими людьми світу, але цьогоріч його метафора була б не менш доречною. Тільки цього разу вода — перемога України у війні.
Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.