UA / RU
Підтримати ZN.ua

У дитячого будинку скляні стіни

Перші дитячі будинки сімейного типу, переважно в сільській місцевості, на Львівщині з'явилися ще 2001 р. Торік їх кількість поповнилася ще чотирма. Загалом нині в області функціонують 27 ДБСТ. Усі вони перебувають під пильним наглядом громадськості.

Автор: Василь Худицький

Перші дитячі будинки сімейного типу, переважно в сільській місцевості, на Львівщині з'явилися ще 2001 р. Торік їх кількість поповнилася ще чотирма. Загалом нині в області функціонують 27 ДБСТ. Усі вони перебувають під пильним наглядом громадськості.

Від сільських голів вимагалося не просто виділити земельну ділянку під будівництво дитячого житла - вона мала бути в центральній частині населеного пункту. У більшості випадків влада виконувала вимогу. Наприклад, у селі Домажир земельну ділянку виділили по сусідству зі школою. В Золочеві - біля Василіанського монастиря. У Солонську віддали недобудований фельдшерський пункт у центрі села. Важливо було, щоб діти з дитячих будинків сімейного типу мешкали неподалік школи.

Не всі сільські голови розуміли, навіщо їм ці проблеми. Чому мусять віддавати під дитячі будинки 15-20 соток найкращої землі? Адже навколо обласного центру земля коштує дуже дорого. Та влада зуміла знайти аргументи. Загалом, згідно із проектом Обласної програми розвитку дитячих будинків сімейного типу на 2013-2015 рр., на Львівщині планують звести близько 8600 кв. м житла.

Дитячі страхи

Проте, вклавши у їх зведення сотні тисяч гривень, придбавши сучасні меблі, місцева влада нерідко стикається з тим, що частина дітей навідріз відмовляється переїжджати з інтернату до нового будинку. Дехто поспішив звинуватити в цьому керівників державних інтернатів. Мовляв, вони бояться втратити роботу, тому й намовили дітей.

"Із психологічного погляду, діти часто схильні залишатися в тій системі, до якої вони звикли, - каже отець Юрій Саквук, який разом із дружиною Марією, крім власних трьох дітей, узяв на виховання ще двох. - Вони не проти змін у своєму житті, але яких саме - не знають. Ідея дитячого будинку сімейного типу для них абстрактна. В інтернаті їм, можливо, й не зовсім добре, але це хоч якась гілочка, за яку вони тримаються. Якщо ж її відпустити - не знають, що на них чекає далі. Можна також сказати, що діти з інтернатів бояться вступати в доросле життя, бояться стати частиною суспільства. Їм в інтернатах не дуже добре, але стабільно. Там їхні друзі, вчителі. Це той страх, коли їм, приміром, кажуть: "Знаєте, вам доведеться переїхати в інше місто, іншу країну". Природно, діти скажуть, що вони цього не хочуть".

Інша моя співрозмовниця, Тетяна Іллівна, яка опікає двох хлопчиків, розповідає, що, коли забирала їх із закладу опіки, інші діти обліпили вікна й зі сльозами спостерігали, як комусь "пощастило". "Тьотю, заберіть нас, - просили. - Ми будемо слухатися, будемо допомагати, заберіть…".

"Чи заробітчани?"

У населених пунктах дитячі будинки сімейного типу відразу потрапили під прискіпливу увагу сусідів та односельців. Від людей нерідко можна почути, що їхні господарі заробляють на дітях. Із цим багато хто не погоджується.

На сьогодні в закладах різних форм опіки на Львівщині перебувають 302 дитини, які потребують влаштування до сімейних дитбудинків. Більшість із них - діти старшого віку, належать до родинних груп.
24 - з особливими потребами.

"У дитячих будинках та інтернатах бракує найголовнішого - моделі сім'ї, де є тато і мама, які навчать, як жити серед людей, як користуватися грішми, як їх заощаджувати, навчать засад поведінки і багато іншого, - каже Юрій Саквук. - В інтернатах їх цього не навчать, хоча там працюють багато добрих, чесних людей. Тому дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї - це рух у правильному напрямку. Їх організатори мотивовані люди, і мотиви ці зазвичай благородні. Інколи можна почути, що за свою працю вони отримують гроші. А чи багато людей готові виховувати чужих дітей? Гадаю, більшість не захоче цих грошей. Це велика праця, пожертва, і не треба, як це часто трапляється, йти проти них "хрестовим" походом.

Що ж до того, що в таких родинах бувають конфлікти, непорозуміння, то це ні для кого не секрет, - продовжує Юрій. - У стінах цих будинків нерідко розігруються такі самі драми, як і в будь-якій звичайній сім'ї. Бувають непорозуміння, сварки, образи. Проблема в тім, що в дитячих будинках сімейного типу всі чомусь хочуть бачити ідеальне виховання дітей. Але ж це так само, як виховувати власних. Скажу навіть більше, у цьому разі процес ускладнений, адже в наших сім'ях усе на поверхні.

Нерідко з повноліттям діти беруть прізвища названих батьків. Та є й випадки, коли через цілковите непорозуміння діти не вживаються з батьками. Нещодавно двоє вихованців вирішили піти з сім'ї, в якій прожили кілька років. Хтось із "добрих" людей підказав їм, що батьки в них не рідні".

"Це дуже непросто - виховувати чужих дітей, - розповідає медсестра однієї із львівських лікарень. Сталося так, що близько десяти років тому в однокласниці мого сина померли батьки. Вона залишилася сиротою. Порадившись із чоловіком, Ірина, назвемо її так, вирішила забрати дівчинку до себе. Дівчинка підросла і почала проявляти характер. Син, до речі, теж. Інколи, як вона признається, запитує себе, а чи погодилась би знову взяти в сім'ю чужу дитину. Розумом, можливо, й ні, але серцем -беззаперечно".

Про те, як це - виховувати прийомну дитину, не з реклами, а з власного досвіду знає пані Ольга, опікун 12-річного Артема.

"Шостий рік ми з чоловіком є опікунами. Сказати, що це непросто, - нічого не сказати. Артема ми забрали 6-річним хлопчиком, котрий народився і жив у маленькому селищі. Його попереднє оточення - вічно п'яна мати і її кавалери, такі самі пияки. В шість років дитина знала всі види алкоголю і жодної літери. Найстрашніше - ділилася спогадами шестирічної давності пані Ольга, - що хлопчик не знав, що є такі страви, як борщ, голубці, котлети. Перші тижні було важко вмовити його їсти корисну й поживну їжу. Не два місяці, а два роки я нагадувала йому, що під светр треба вдягати майку, не носити кросівки на босу ногу, на дощ брати парасольку…"

Як розповіла пані Ольга, ще одна "війна" розгорнулася, коли Артема почали долучати до елементарних хатніх обов'язків: застелити ліжко, скласти одяг, почистити взуття.

"Він уперто відмовлявся: "Не хочу, самі робіть". Тоді я вирішила боротися з його впертістю хитрощами. Оголосила, що відтепер він сам собі варитиме їсти… Два дні зі сльозами впереміш Артем варив картоплю в мундирі. І лише після такого "уроку" погодився виконувати невеличкі прохання… А люди питають, скільки платять опікунських грошей... Що їм відповіси?"

Що ж до конфліктів, то вони трапляються і серед рідних. Був випадок, коли у будинку сімейного типу старший брат почав проявляти агресію щодо молодшого. Це важко зрозуміти, але багато мешканців села, в якому розташований цей будинок, звинуватили у всіх бідах прийомних батьків. А хіба такого не буває в інших сім'ях? Діти часто конкурують між собою.

"Не поспішайте осуджувати, бо це дуже тяжка праця, - каже Володимир Лис. - Нині будь-яка людина, що має відповідне здоров'я, матеріальні статки та бажання присвятити себе дітям, може прийти до нас і отримати вичерпну інформацію стосовно створення прийомної сім'ї чи дитячого будинку сімейного типу, пройти відповідний курс навчання. Після чого підбираємо дітей. У разі встановлення контакту - дитина потрапляє в сім'ю".

Мамо, де я житиму далі?

Минає час, дитинство закінчується. Обіцянки держави на власному досвіді спізнав Віктор Андрієвський, вихованець одного з інтернатів, якого місцева влада тимчасово поселила в соціальному гуртожитку. Про цю історію вже писала львівська преса. Батьки Віктора відмовилися від нього у пологовому будинку. А далі були Будинок малюка, дитячий будинок, ліцей №80, де Віктор вчився на столяра.

Після закінчення ліцею Віктор уже не мав права жити в гуртожитку навчального закладу, але його, згідно з Положенням "Про соціальний гуртожиток для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", поселили в такий гуртожиток у селі Вовчищовичі Мостиського району. Тут Віктор прожив три роки, доки йому не виповнилося 23. У червні 2009 р. хлопця виселили з гуртожитку, і він опинився на вулиці. Літо було тепле, і Віктор ночував де доведеться, перебивався випадковими підробітками.

Та світ не без добрих людей. На якийсь час Віктора прийняла до себе одна сім'я, потім інша.

Згідно із чинним законодавством, діти мають право жити в дитячому будинку сімейного типу лише до 18 років. Якщо вони навчаються у вищих навчальних закладах, то цей термін подовжено до 23 років. Згідно із Законом України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", держава повинна забезпечити їх житлом. Але мати право ще не означає мати житло.

Станом на 1 лютого 2014 р. на Львівщині житла потребували 266 дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа. В 40 з них потреба у власному помешканні - найнагальніша. Проте торік отримали житло всього 19 таких дітей.

Як тимчасовий варіант держава пропонує безхатченкам соціальний гуртожиток. Чи не перший такий гуртожиток в Україні ще 2009 р. було відкрито в селі Вочищовичі Мостиського району. Нині тут мешкають близько 30 сиріт. Село одне з найвіддаленіших від районного центру. З дорогами погано, з роботою - ще гірше.

Але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Як розповів Володимир Лис, в області є особи з числа сиріт, яким уже виповнилося 35 років, але держава так і не виконала перед ними своїх зобов'язань. На сьогодні в Україні немає загальнодержавної програми забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа. Пояснення одне: немає коштів.

Юрій Саквук на власному досвіді знає, що таке виховувати прийомних дітей.

"Порадившись з дружиною, - розповідає пан Юрій, - ми вирішили, що дитячий будинок сімейного типу не зовсім для нас підходить, бо хотіли приділяти дітям більше уваги. Мене інколи запитують, як я збираюся забезпечувати дітей житлом? Адже вони, коли виростуть, захочуть мати свої сім'ї. Але на те я й працюю, щоб допомогти їм у житті. На те я й господар, батько. Це американська модель передбачає, що по досягненні 18 років діти повинні покинути батьківський дім. Українська ж традиція - інша. У нас і думки такої немає. Коли вони отримуватимуть паспорти, ми хотіли б, аби вони взяли наше прізвище й жили якщо не з нами, то поряд".

До 1939 р. у Галичині не було сирітства. Дітей, що залишалися без батьків, брали до себе сім'ї. Нині село деградує. Немає роботи, молодь спивається. Чимало людей живе за принципом: "Те, що за парканом, нас не стосується". А чи справді не стосується? Опосередковано це підтверджує той факт, що, попри істотне зменшення кількості сиріт у закладах, інтернати на Львівщині поки що не "всихають". Для багатьох батьків інтернат - чи не єдина можливість прогодувати дітей і скинути на плечі держави обов'язок їх виховувати.

Коментар жінки,
яка виховує двох прийомних дітей:

"До 70 відсотків людей, котрі беруть дітей під опіку, повертають їх назад. Є випадки, коли повертають усиновлених дітей. Не витримують психологічного тиску. Люди не готові до цього, бо насправді це дуже великий удар і по психіці, і по їхньому життю. Вони в один момент стають батьками. Все їхнє життя підпорядковується іншій людині. А їхні вихованці часто нищать речі, відмовляються слухатися. І це ж не так, коли жінка ходить вагітна, готується до материнства. Це стається в одну хвилину. А отже - великий стрес як для опікуна, так і для дитини. Нас попереджають, що буде складно, але щоб аж настільки - ні. Опікунам ніхто практично не надає підтримки. Принаймні допомоги психолога. Ви забрали дитину, і відтепер усі проблеми ваші. Мусимо самі шукати, до кого звертатися. І коли говорять, що опікуни на цьому заробляють, то, з одного боку, це так, а з іншого - це шалені витрати енергії, любові.

Ще один бік проблеми - дітей віддають опікунам і прийомним батькам без будь-якого обстеження - психологічного, фізичного. Ти забираєш дитину, і через якийсь час з'ясовується, що в дитини хронічний бронхіт або й щось гірше. Цих питань ніхто ніде не проговорює. Прийшла до психолога, то він сказав мені: "Вам треба поставити пам'ятник. Бо ви цілодобовий психолог у сім'ї". Рік тому в нашій родині була страшенна криза, було дуже важко. На моєму місці хтось інший просто взяв би дитину і відвів назад у дитячий будинок.

Але… є й радощі. Нині нашому найменшенькому виповнилося п'ять рочків. Маємо багато позитиву, коли бачимо, що дитина вихована, що вона вдячна. Їдемо у маршрутці, а мій хлопчик цілує мене, тішиться: "яка ти в мене гарна". Не завжди й рідні діти так ставляться до своїх матерів".