У 2000-х роках на Заході почало поширюватися негласне переконання: між рештою Європи та Росією буде сіра зона, що складається з країн Східної Європи, таких як Україна, Молдова та Білорусь, країни Південного Кавказу і, можливо, країни Західних Балкан і Туреччини також. Ці буферні держави мали подвійну мету: поклавши перерву в розширення НАТО та Європейського Союзу, вони дозволили обом організаціям, особливо останній, зосередитися на собі, а також (принаймні теоретично) заспокоїти Росію.
З 2005 року ЄС зіткнувся з послідовними конституційними кризами, кризами суверенного боргу, міграцією та пандемією, а також Brexit. Поринувши у них та занепокоївшись викликами, які дошкуляють його сусідам, ЄС втратив бажання розширюватися. Ніде це не видно так чітко, як на Західних Балканах, не кажучи вже про Туреччину.
Як ідеться у статті Foreign Policy, заморожування розширення ЄС і НАТО також означало піти назустріч Росії на півдорозі, враховуючи опозицію російського президента Владіміра Путіна щодо цього через нібито побоювання Москви щодо безпеки. Російська війна в Грузії 2008 року відбулася на тлі Бухарестського саміту НАТО, на якому було проголошено, що Грузія та Україна «стануть» членами. Спіраль подій, кульмінацією яких стала анексія Росією Криму та війна на Донбасі, почалася в світлі протидії Росії поглибленій та всеосяжній зоні вільної торгівлі між Україною та ЄС. Однак у жодному випадку ці рішення НАТО та ЄС не були попередниками розширення. Вони лише визнали – слабко – бажання буферних держав рухатися на захід.
Стратегія буферної зони явно не була оптимальною. Це зруйнувало амбіції буферних країн щодо процвітання, демократії та безпеки. Цього було недостатньо, щоб заспокоїти Росію, як показала війна 2008 року в Грузії, початок війни в Україні у 2014 році і загострення невирішених конфліктів в Абхазії, Південній Осетії та Придністров'ї. І це навряд чи довело, що ЄС, звільнений від розширення, успішно поглибить інтеграцію та реформує свої інституції, оскільки він ледь подолав послідовні кризи.
Проте найкраще є ворогом хорошого, і формула, яку придумали ЄС і НАТО, здавалася принаймні дієвою. Кандидати до євроатлантичних організацій часто вдавали, що проводять реформи, тоді як ці організації вдавали, що зрештою їх приймуть. У випадку з НАТО деякі країни таки вступили, наприклад Чорногорія у 2017 році та Північна Македонія у 2020 році.
Але розширення ЄС загальмувалося через завмираючий процес вступу та тьмяну Європейську політику сусідства, теоретично спрямовану на те, щоб запропонувати все, окрім участі в інституціях ЄС, але практично лише на досягнення комплексних угод про вільну торгівлю з кількома країнами. У міру зростання самовпевненості Росії не лише у Східній Європі та на Кавказі, але й на Західних Балканах і в Туреччині ці країни стали буфером між Європою та Росією. Попри те, що він був неоптимальним, багато експертів вважали його достатньо хорошим.
Вторгнення Путіна в Україну розвіяло цю ілюзію. Наратив Москви полягає в тому, що війна стала неминучою через розширення НАТО, але Росія напала на Україну, коли в останньої не було жодної реалістичної перспективи вступу ні до ЄС, ні до альянсу 30 блоків. Ми не можемо знати, чи була б війна, якби Україна була членом однієї чи обох організацій. Ми знаємо лише те, що вторгнення відбулося поза межами обох.
Це вказує на те, що між рештою Європи та Росією немає буфера. Є тільки прикордонні держави. По один бік кордону процвітання, безпека та демократія можливі (хоча й не гарантовані, як в Угорщині та Польщі), з іншого боку авторитаризм, війна та державний капіталізм є радше нормою, ніж винятком.