Вимога МВФ щодо підвищення в Україні цін на газ для населення, а відтак, і на інші послуги житлово-комунального господарства, наразі є вже не вимогою, а давно назрілою рекомендацією щодо формування дійсно ринкових механізмів рефінансування та модернізації відповідної інфраструктури. Однак економічного ефекту буде досягнуто лише у тому разі, якщо приведення цін і тарифів до економічно обґрунтованого рівня стане лише першим кроком на шляху формування апробованої світовим досвідом системи функціонування та управління у сфері ЖКГ.
Електроенергія, природний газ, тепло та вода (у вуглевидобувних регіонах - також і вугілля) разом із такими товарами, як хліб та деякі ліки, тривалий час вважалися соціально значущими товарами. Різниця між світовими та внутрішніми цінами в країні зі значними запасами енергоресурсів була підґрунтям соціальної стабільності. Приватизація генеруючих та енергопостачальних компаній через лібералізацію ринків природних монополій, що розпочалася в Україні, врешті-решт призвела до формування гіпертрофованих схем перерозподілу енергетичних і фінансових потоків, насамперед у сфері ЖКГ. Поряд із ринковими механізмами збереглися адміністративні інструменти впливу на ціни для окремих груп споживачів, а відтак, і на соціально-економічне становище електорату.
Стиснута пружина ціноутворення не стимулювала інвестицій і модернізації енергопостачальників, що, у свою чергу, призвело до значних енерговитрат саме в сегменті надання послуг. А також до збільшення питомого споживання енергоносіїв через зростання кількості побутових приладів, несанкціонованого збільшення радіаторів опалення і т.ін. При цьому кількість аварій через дисбаланс в енергосистемі за низької якості тепло- та електропостачання також постійно зростала, набуваючи вже масового (системного) характеру. Відповідні втрати здебільшого несуть споживачі, які через відсутність економічного суверенітету марно намагалися їх компенсувати.
На сьогодні сформувалася подвійна система нарахувань за теплопостачання. Поширеною є схема, за якої споживачі енергоресурсів платять не за спожиту кількість енергії, а за нормовану, і не зацікавлені у зниженні енергоспоживання. Норми споживання гарячої води завищено приблизно в 1,5 разу проти фактичного. В основу методики розрахунку тарифів на теплову енергію для населення покладено 1 м2 загальної площі приміщення. При цьому власники квартир заввишки 5 і 2,5 м платять однаково, хоча енерговитратність першої квартири приблизно в 1,5 разу вища. Таким чином, власник менш комфортного житла дотує власника більш комфортабельного.
Сформовано непорушний тандем архаїчних жеків і комунальних підприємств під егідою місцевих органів влади, яким Законом України "Про ціни і ціноутворення" надано право встановлювати тарифи на тепло- та водопостачання. А тандем фактично перетворився в ремонтний цех з латання дірок і відмивання начебто виділених коштів на реконструкцію та заміну комунікацій. Навіть трагедія в Алчевську, періодичні "зникнення" під землею транспортних засобів і людей не змусили можновладців замислитися над нагальною потребою реформувати цей життєво важливий сектор економіки. Окозамилюванням виявилися спроби масово сформувати ОСББ і утворити Національну комісію з регулювання у сфері комунальних послуг. ОСББ стикнулися з монополією комунальних підприємств, а гучно проголошена кампанія з уніфікації по регіонах цін і тарифів зійшла нанівець при пошуках відповідної "єдиної" методики, яка нічого принципово не змінила.
До чого це призвело, то окрема тема, як і енергоефективність у ЖКГ. Можна лише зауважити, що хоча частка ЖКГ у ВВП країни становить 5–6%, галузь споживає 30% усієї енергії в країні. Як зазначають експерти проекту Ukrainian Energy Index, невисока ефективність сектора ЖКГ (62% від рівня ЄС) пояснюється відсутністю приладів обліку споживання енергоресурсів, недоліками тарифної політики і відсутністю реальних кроків з його реформування протягом останніх 20 років. Підвищення енергоефективності у цій сфері до європейського рівня дало б змогу заощадити близько 8,3 млн т енергоресурсів у нафтовому еквіваленті, або близько
3,6 млрд євро. Отже, одним із головних завдань реформування житлово-комунального господарства України є підвищення ефективності енергозбереження до рівня, здатного забезпечити принаймні 20–30% реальної економії паливно-енергетичних ресурсів.
У сфері комунального теплопостачання України питомі витрати енергоресурсів на виробництво 1 Гкал теплової енергії становлять 185-190 кг умовного палива (у.п.), тоді як у країнах ОЕСР - 140–150 кг у.п. На сьогодні у структурі витрат українських компаній, що надають послуги з теплопостачання, частка витрат на енергоносії становить 60–80%. У структурі собівартості теплової енергії близько 55% - це вартість природного газу, 11–15% - електроенергії та 8% - води. Природний газ є основним видом палива, що використовується для централізованого теплопостачання в Україні. Нормативні втрати на транспортування теплової енергії в мережах не мають перевищувати 13%, проте фактичні сягають 30%.
У контексті імплементації Угоди про асоціацію між ЄС та Україною варто звернути увагу на існуючий досвід у сфері житлово-комунального господарства. Європейський підхід забезпечується чинними будівельними нормами, якими визначено обов'язковим встановлення будинкових приладів обліку споживання тепла, а також поквартирних приладів обліку споживання електроенергії, холодної та гарячої води. Резервом підвищення енергоефективності житла, особливо в існуючому фонді, є створення умов для поквартирного обліку споживання теплових ресурсів, що може значно підвищити мотивацію мешканців квартир до бережливого ставлення до експлуатації систем опалення квартир.
Однак повернімося до питання, яке безпосередньо стосується кожного домогосподарства, а саме - до цін на електроенергію, природний газ, тепло- та водопостачання для населення. Внаслідок адміністративного "регулювання" сформувалася викривлена тарифна система (див. табл.). Для населення тарифи на електроенергію майже вдвічі менші, ніж для решти споживачів, і забезпечують відшкодування лише близько 30% собівартості на рівні 3 центів США за кіловат-годину. Цінова диспропорція призводить до перекладання витрат на транспортування і розподіл електроенергії з побутових споживачів на промислових. Як свідчить досвід багатьох європейських країн, тарифи на електроенергію для населення зазвичай перевищують промислові щонайменше на 40%, оскільки витрати на постачання енергії для великих споживачів значно менші. У середньому по ЄС таке перевищення становить до 50%. Звісно, що різниця у доходах не дозволить миттєво досягти такої пропорції в Україні.
Проте рух у цьому напрямку вже невідворотний. Упродовж багатьох років перехресні субсидії гальмували процеси енергозбереження у промисловості та житлово-комунальному господарстві. Звичайно, підвищення тарифів для населення без відповідного зростання рівня доходів громадян пов'язане з негативним соціальним впливом і додатковими економічними витратами. Однак економічні наслідки перехресного субсидіювання також є негативними: тарифи ніколи не відповідатимуть реальним витратам на постачання енергії для різних груп споживачів, а відтак, не будуть виконувати функцію стимулювання до енергоефективності. Подоланню такої диспропорції допоможе політика поступового приведення у відповідність витрат на енергопостачання різними групами споживачів, заміна бюджетних субсидій і компенсацій НАК "Нафтогаз України" (якими користуються також і заможні громадяни) на адресну допомогу економічно вразливим верствам населення.
Тарифи на тепло- та водопостачання встановлюються згідно з "Порядком формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води", затвердженим постановою Кабінету міністрів України "Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на комунальні послуги" від 1 червня 2011 р.
Незважаючи на "єдиний методичний підхід", зберігся давно відомий принцип цінотворення природної монополії "витрати+прибуток", який в жодному разі не стимулюватиме до ефективності в комунальній сфері. Звісно, що тарифи об'єктивно відрізнятимуться по регіонах через відмінності у місцевих ресурсах (технологіях) та особливості у топології інфраструктурних мереж (розміщення водосховищ і т.ін.).
Але як пояснити різницю більш як удвічі між цінами на воду, наприклад, у Києві та Запоріжжі, коли обидва міста розташовані на Дніпрі (у Києві - 1,80 грн за кубометр води, у Запоріжжі - 4,75 грн)? Невже "особливим" ставленням до київського електорату або відносно низькими середніми доходами киян?
Отже, проблема полягає не в методиках тарифоутворення, а у запровадженні справді ринкових механізмів у цій сфері, зокрема у наявності реальних можливостей споживачів на конкурентних засадах вибирати постачальників комунальних послуг, а також економічні та технічні можливості регулювання енергоспоживання залежно від цін і тарифів.
Виходячи з вищевикладеного, можна констатувати, що існуюча в Україні система обліку та практика нарахувань за нормами й тарифами на споживання енергетичних ресурсів і послуг для об'єктів невиробничої сфери не відповідає реальній ситуації з обсягами споживання та оплати. Теоретичні розрахунки й емпіричні спостереження показують, що в цілому по країні оплата за спожиті енергоресурси та послуги перевищує вартість поставлених енергоресурсів і послуг більш як у 1,8 разу. В окремих регіонах кратність дисбалансів є ще більшою. За оцінками незалежних експертів із Громадського комітету прав громадян, в Україні у 12 млн квартир є централізоване опалення, а це більш як 600 млн квадратних метрів житла. На кожному "квадраті" сім'я переплачує в середньому 17 грн. Якщо цифри перемножити, то виходить близько 12 млрд на рік. Це навіть без урахування гарячої води, а також без верифікації фактичної вартості однієї гігакалорії тепла.
Таким чином, пріоритетним завданням держави у аналізованій сфері є впровадження в систему державного регулювання ефективних засобів та інструментів стимулювання суб'єктів господарської діяльності і населення України до енергозбереження. Передусім йдеться про запровадження прозорого моніторингу за рухом енергетичних і фінансових ресурсів. Діючі в Україні моніторинги з основних видів енергоресурсів і надання комунальних послуг, які здійснюються профільними міністерствами, відомствами, місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування, неузгоджені та мають розрізнені інформаційні бази даних, методологічні розбіжності, здійснюються для забезпечення різних цілей і не контролюються державою в єдиному центрі.
Для усунення дисбалансу енергетичних, фінансових та інформаційних потоків в енергетичному секторі та житлово-комунальному господарстві необхідно перейти до прозорої єдиної державної системи моніторингу виробництва, споживання, транспортування та оплати за паливно-енергетичні ресурси і житлово-комунальні послуги. З огляду на активізацію процесів громадянського суспільства, що відбувається останнім часом в Україні, саме громадськість має забезпечити невідворотність і контроль за процесом реалізації довгоочікуваних реформ у сфері ЖКГ.