Єдиний сценарій, за якого країна більш-менш пройде поточні місяці опалювального сезону, — це тепла й недовга зима, з ранньою весною. Проблема лише в тому, що це не останній наш опалювальний сезон.
Володимир Олександрович хоче бути президентом хороших новин, через що весь офіціоз давно перейшов у режим «у нас усе добре й навіть краще». Міністра енергетики Германа Галущенка вже просто жаль. Йому дісталася роль папуги, що безперервно розповідає, як усе прекрасно й дивовижно… У чомусь він правий — від криків «усе пропало!» теж мало що зміниться. А якось впливати на ситуацію дуже складно. Але показний оптимізм дуже контрастує з багатогодинними закритими нарадам про те, «куди ми вляпалися та що робити далі».
По суті, для газівників усе залежить від погоди, для енергетиків — від безперебійної роботи атомних станцій. «Енергоатом» нині працює майже на межі, витягуючи ситуацію. Часом атомка виробляє дві третини електроенергії країни. Головне, щоб не було аварійних відключень.
Решта залежить від погоди. Завдяки їй і справляються — половина зими була теплою, хоч шорти надягай. Але навіть якщо цього разу й проскочимо, то що робитимемо далі, хоча б у грудні 2022-го?
Накопичення запасів до цього опалювального сезону із тріском зірвали всі, крім атомників. На них, власне, і їдемо. Вугілля на хоч скількись пристойні морози немає, тримаємося на роботі з коліс та імпорті. З газом іще складніше, якщо скажемо, що його в нас в обріз, будемо оптимістами. За весну-осінь у сховища було закачано лише три мільярди кубометрів. Два-три роки тому стільки закачували за місяць. Навіть при м'якій зимі промисловість доведеться «гасити» — резервів просто немає.
Активного газу в підземних сховищах (ПСГ) уже менш як 8 млрд кубометрів. Автор цинічно не рахує 4,7 млрд кубометрів буферного газу, який соромливо значиться як «активний газ довгострокового зберігання». Його, звичайно, теж можна викачати, але це угробить два великі підземні сховища. Виходить, що, крім залишку в мільярд кубометрів газу «невизначеного власника», читай — програного в судах «приватівсько-укрнафтівського», в засіках більше нічого немає.
Якоюсь мірою пояснити те, що сталося, можна. На початку весни 2021-го газ не збиралися купувати взагалі. Тим більше після 2020 року цього ресурсу було багато (узимку 2019/2020 готувалися до переривання транзиту), та й у Європі він коштував дуже дешево. Навіть із тривалої зими (опалювальний сезон тоді вперся в травень) вийшли з пристойними запасами.
А ще були надії, що ресурс, завезений на тимчасове зберігання іноземними трейдерами в підземні газосховища, в Україні й залишиться. А головне, що вони завезуть іще й іще. Частково надії справдилися, три чверті цих запасів тут і продали. Правда, зовсім за іншими цінами… Новий же газ не з'явився, і найближчого року його точно не буде. ПСГ у Європі стояли напівпорожніми, а зберігати газ на місці зручніше. Нині «іноземного» палива в підземках уже в 20 разів менше, ніж рік тому, і незабаром його залишки виберуть у нуль.
Також, якщо згадаємо, навесні-влітку 2021-го в НАК «Нафтогаз України» велася боротьба за владу, що сковувало свободу маневрів. Прийняття рішення про купівлю позамежно дорогого газу по 350–400 дол. за тисячу кубометрів дуже тягнуло на кримінальну справу. Всі чекали літнього зниження ціни. І тут з'ясувалося, що «дорого» — поняття відносне, а газ буває і по 1000 дол., і по 2200. Із закупівлями стало зовсім сумно. НАК у результаті за чотири місяці купила аж два мільярди кубометрів у середньому за непоганою за нинішніми мірками ціною в 750 дол.
Позначився і ще один чинник: і колишнє, і нове керівництво НАК суворо солідарне в тому, що проваленої програми («20/20») із нарощування видобутку газу не було… «Її не було, забудьте». Жодного розбору помилок ніхто не робив і не шукав шляхів, щоб їх виправити. Тим часом близько 3 млрд дол. на цю програму витратили так, що видобуток упав, а в кількох родовищ порушився режим віддачі.
Приватники, в основному ДТЕК, видобуток наростили, але компенсувати провал у держсектора не змогли. На виході нині країна видобуває менше, ніж 2015-го, коли поставили за мету різке зростання. При цьому до середини лютого (навіть за оптимістичного сценарію) очікуються реальні проблеми з підйомом газу з підземних сховищ. Складено кілька сценаріїв від різних відомств, і всі вони сходяться на тому, що треба докупити мінімум 1–2 млрд кубометрів (ліпше три, але це вже, швидше, мрії, а не цілі). За нинішніх убогих часів і цін коштує це мільярди півтора-два доларів, яких немає.
Гроші й так вичавлювали скрізь, де могли, передусім за транзит російського газу. Близько мільярда доларів Оператора газотранспортної системи України (ОГТСУ) у жовтні «витягнули» до бюджету — за ідеєю, саме на закупівлю імпортного газу. Однак саме тоді на європейських біржах відбувся новий стрибок цін у космос, і купувати нічого не стали.
Подальшу долю цих коштів вкрито туманом — хотілося б вірити, що не всі їх закатали у «великий» асфальт. Утім, ОГТСУ однаково залишився винним, до того ж на нього хочуть накинути зобов'язання забезпечувати балансування і приватних облгазів. Ігри відверто ризиковані, в разі загрози банкрутства Росія із задоволенням подасть до суду на розірвання транзитного контракту…
Однією з причин становища, що склалося, стала банальна річ: на Печерську й у НАК майже забули, що в нас із Росією війна. І битва проти «Північного потоку-2» — це боротьба з протидії планам Росії про повне припинення транзиту загалом і створення нам максимально можливих проблем, зокрема. І для Кремля це не бізнес, це — особисте. Там послідовно відтинають маршрути Україною й максимально осушують два-три тих, що залишилися. Фактично Москва згодна навіть трохи переплачувати. І 2020-го, і 2021-го росіяни замовили більше послуг газотранспортної системи, ніж фізично прокачали газу. Переплачуючи не від особливої любові до нас, як розумієте. Тим самим вони знижували й реальний ресурс газу, що знаходиться в ГТС, і побічно запаси ПСГ України. Пуск «Північного потоку-2» спільними зусиллями (зокрема й НАК) реально вдалося зсунути на два з половиною роки, до того ж одержати транзитний контракт до початку 2025-го. Але не варто мати великих ілюзій, «ПП-2» запустять. І нам можна (й варто) максимально вибивати обмеження його потужності та подовження транзитного контракту. Але це окрема тема, а проблеми треба вирішувати прямо зараз.
Минулої осені росіяни й Будапешт (уклавши новий контракт) припинили транзит через Україну. Було багато галасу. Але тут одна маленька деталь — у мадярів уже є держрезерв газу. Той самий, про який в Україні давно навіть не заїкаються. Загалом війна в нас, а стратегічний резерв в угорців. Ба більше, 2019-го, коли сховища забили майже під зав'язку, можливість створити резерв була, а волі й бажання не було. Той газ почали розглядати як омертвлений капітал, від якого треба позбутися, аж до спалювання на вугільних ТЕС. Добре хоч встигли не весь, що й дає шанс пережити цю зиму. Але до квітня в сховищах залишиться тільки буферний газ і в найліпшому разі близько мільярда кубометрів зверху. Або формально 5–6 млрд.
При цьому до жовтня треба буде мати 17–18 млрд, тобто закачати більш як десять мільярдів кубометрів, 6–7 млрд з яких — імпорт. Нагадаємо, торік змогли закачати лише три. Для закупівлі 10 млрд кубометрів знадобляться мало не всі доходи НАК за минулий рік і зростання тарифів на додачу. У бюджеті грошей для підтримки «Нафтогазу» немає, його взагалі спочатку зверстали із середньорічною ціною газу 220 дол., потім перерахувавши по 350, хоча ринок давно оперує чотиризначними цінами. Навіть з урахуванням тотального грабежу НАК і ОГТСУ знайти гроші для поповнення запасів газу буде дуже проблематично.
Нині ми ще їдемо на залишках старих запасів. Далі свіжий газ і свіжі ціни. Тим більше що в травні закінчується і термін дії ПСО. Купувати ж імпорт доведеться в умовах, коли запаси створюватиме вся Європа, — висновки з нинішньої історії з нестачею газу в Євросоюзі зробили всі. До весни в ЄС залишиться 20–25 млрд кубометрів запасів, їх доведеться збільшувати разів у чотири, що стримає падіння ціни на газ.
От чому вже тепер було б непогано розібратися, що робити далі. Проблема не зникне ні 2022-го, ні 2024-го. Слід визначитися, нарешті, чи є в нас реальний потенціал для збільшення видобутку. Хоча б почати. Те ж «Укргазвидобування» вже два роки зволікає з розробкою нових майданчиків за УРП. Про геніальність ідеї купівлі держкомпанією (в держави) звичайних родовищ зі статусом внутрішніх офшорів промовчимо. Мляві плани «Укргазвидобування» за три роки розбурити аж з десяток перспективних майданчиків — це точно те, що треба? Жодного приросту при таких темпах немає і ніколи не буде. Тільки нових, куплених у кредит, бурових в «Укргазвидобування» три десятки. Буріння заради буріння, природно, не потрібне, але… У нас точно тільки десяток майданчиків на країну?
Загалом-то проблеми з ресурсами не лише в нас. Полякам треба було підняти ціну для населення вдвічі, на що піти не ризикнули й підвищили приблизно на половину, а решту підвищення розтягнуть на три роки. Програму назвали «Антиінфляційний щит». Знизили у Варшаві й розміри ПДВ на критичні продукти. У нас ситуація трохи ліпша, дві третини споживання — це газ власного видобутку. Але ми трохи бідніші, й допомагати нам ніхто не рветься (Польща ж дещо одержить від фондів ЄС).
Дуже схоже, Володимиру Олександровичу щити теж знадобляться. І так недоречно — напередодні нових виборів і в умовах уже розпочатої контрпропаганди противників (причому не тільки політичних). Постійно віщати, що все чудово, за явного наростання кризи — не дуже розумно. Ми просто годуємо пропагандистів свіжими ідеями. Той же Медведчук уже бовкнув, що газ має бути в 15–20 разів дешевшим. Чекаємо новин від Тимошенко. Гра в страуса має часові рамки й не особливо тривалі… Світ уже змінився, і в пісок сховати голову не вийде. Асфальт заважає.
Більше статей Ігоря Маскалевича читайте за посиланням.