Війна Росії з Україною багато що перекроїть не тільки на пострадянській, а й на світовій церковній карті. Моральне і, можливо, канонічне падіння Московського патріарха, руйнування двополярної моделі православного світу, як і багатьох інших моделей і конструкцій, що ставили на чільне місце Москву, — це лише частина історії. У перспективі нам, швидше за все, доведеться стати свідками глибоких змін у розумінні місця і ролі глобальних церковних інституцій і навіть самої церковної проповіді.
Під «дружнім» вогнем
Конфесійна карта України — найочевидніше поле битви. УПЦ МП виявилася скомпрометованою, і та її частина, яка й раніше не відчувала великої симпатії до своєї московської прописки, потягнулася «на вихід». Керівництво ПЦУ повідомляє про десятки приходів, які переходять у ПЦУ з УПЦ МП на тлі війни. В УПЦ МП, своєю чергою, повідомляють про «крадіжку приходів на тлі війни» (ймовірно, на язику та кінчиках пальців крутиться не «крадіжка», а «мародерство»). Але, заради справедливості, прихід — це не килим і не телевізор, його неможливо «вкрасти». Його можна лише втратити. Що й відбувається нині з УПЦ МП.
І це справедливо. Не лише тому, що протягом багатьох років ця церква проповідувала «русский мир», загравала з Москвою, приймала бойовиків, підтримувала московську неправду та брехала сама. Можна було сказати, що вона не «бреше», а «веде політику», але ці слова втратили сенс після першої ж ракети, випущеної з російської гармати по Україні.
На виправдання «політиків» від УПЦ МП я можу сказати тільки одне — для більшості з них (хоча, звичайно, не для всіх) повномасштабна агресія Росії проти України стала цілковитою несподіванкою. Це зовсім не означає, що «ніхто нічого такого не очікував» в українській церкві Московського патріархату, — дехто не лише «очікував», а прямо-таки згорав від нетерпіння. Але навіть вони були шоковані. Адже одна річ — «можемо повторити», «реванш за Томос» тощо, а зовсім інша — реальне, а не кіношне бомбардування міст. Романтизація перемоги завжди оманлива, завжди формує небезпечні ілюзії, які з тріском розбиваються при першій же танковій атаці.
Є якась гірка іронія в тому, що бойові дії, основні ракетні удари, руйнування і смерті припадають саме на ту частину України, де ідеї «русского мира» були особливо популярні, а УПЦ МП, відповідно, мала найбільший вплив. Оплот «русского мира» в Україні — Святогірську лавру (яка, за запевненнями Гіркіна-Стрєлкова, дуже допомогла йому «спустити курок» 2014-го) було обстріляно та частково зруйновано «дружнім» вогнем російський військ. «Дружній» вогонь — отруйливий оксюморон. Важко собі уявити, який злам свідомості переживають нині ті, хто ще недавно обіцяв своїм парафіянам, що «Путін скоро нас звільнить».
Однак я не поділяю оптимізму тих, хто говорить про «переоцінку цінностей», що нібито відбувається в УПЦ МП. Так, є приходи — «десятки», якщо вірити керівництву ПЦУ, які переходять. Є приходи і навіть єпископи, які перестали поминати патріарха Кирила під час богослужіння. Усе це, звичайно, краще ніж нічого і значний крок уперед порівняно з 2014-м. Але це дуже мало, з погляду масштабу подій. Із усього єпископату УПЦ МП (а це більш як сотня єпископів) лише близько десятка заявили про те, що припиняють поминати патріарха Кирила. Тих же, хто привселюдно виступив з осудом московського керівництва — і світського, й церковного, можна полічити по пальцях однієї руки. Можна запідозрити, що рішення не поминати патріарха не стільки політичне й навіть не етичне рішення єпископів, скільки вимушений захід, вжитий під тиском обставин: або вони «замовчують» патріарха, щоб не дратувати парафіян, або втрачають приходи.
Переоцінки цінностей так і не відбулося — в усякому разі, поки що. Ми не чуємо від священноначалля УПЦ МП жодного слова каяття. Ніхто не визнає помилковості своїх нещодавніх проповідей про «русский мир». І навіть нинішні події коментуються в дуже стриманому тоні. Перший спалах надії — промова митрополита Київського Онуфрія в перший день вторгнення про каїнів гріх — швидко згас. Перший шок минув. Промови стали значно стриманішими, щоб не сказати млявими. Всі «горюють» про жертви й руйнування, завдані «конфліктом» «нашому народу». Ні слова про причини. Ні слова про винних. Розумійте, як хочете.
Загалом, на тлі запальної та божевільної, як березневий заєць, промови патріарха Кирила, в якій він благословив війну на знищення України, наші єпископи виглядають блідо і нецікаво. Як люди, котрі все ще не зметикували, як би їм виплутатися зі становища, що склалося.
Нічого цікавого так і не придумали. Синьо-жовті прапори на вході в церкву, вивіски й ФБ-пости священнослужителів про те, що «УПЦ — з народом України», відмова поминати патріарха Кирила під час богослужінь — не більш як маскувальне забарвлення.
Анафема для патріарха
Заодно патріарху Московському підказують, що йому слід зробити, аби утримати свою українську філію, яка от-от піде у рознос: поки переходи до ПЦУ не стали справді масовими, треба терміново надати УПЦ МП автокефалію. Це дасть змогу зберегти церковний поділ в Україні. А коли все, дай Боже, стихне, автокефальна УПЦ стане вірним сателітом Моспатріархату в міжправославному діалозі. Який, звичайно, теж колись відновиться.
Вибір у патріарха невеликий. У чаду війни він може втратити не тільки українську церкву. На березневе засідання Священного Синоду не прибули, крім українських учасників — митрополитів Онуфрія й Антонія, і глави Молдавської та Литовської філій. Митрополит Кишинівський не хоче сваритися зі своєю владою. А митрополит Литовський і зовсім відкритим текстом сказав, що ноги його в Москві не буде.
Ще одна українська автокефалія була б для патріарха Кирила непоганим виходом. Але тут він стає заручником ситуації. Дати УПЦ МП автокефалію зараз — значить, зрадити Путіна. Путін не визнає суб'єктності України й готовий заради реалізації свого хворобливого марення змести весь народ з лиця землі. Як у цій ситуації відданому придворному патріарху підтверджувати суб'єктність України, даруючи їй власну церкву? Нехай навіть це рішення суто «технічне»?
Благословляючи вбивство українців, патріарх, можливо, сподівався, що російські багнети вирішать проблему ПЦУ та помстяться Вселенському патріархові за його зухвалість. Але ціна цієї авантюри виявилася непомірно високою, зокрема для нього самого. Тому що він увійде в історію не лише як патріарх, що програв грекам політичну партію. А й як патріарх, що благословив масові вбивства православних людей, парафіян власної церкви. Як глава церкви, який зрадив і знеславив саму церкву. Позбавив свою церкву всіх і будь-яких моральних прав. Якщо патріарх благословляє вбивство дітей, яке моральне право має церква виступати проти абортів?
Немає нічого дивного, що в православному світі починають говорити про швидке скинення патріарха Кирила. Або навіть про анафему. Анафема технічно складніша — її накладають тільки за викривлення християнського вчення. Пособництво державному тероризму, благословення на масові вбивства — не привід відлучати від церкви. І це саме по собі цікаво. Але навіть якщо додержуватися правил доброго богословського тону, діла патріарха погані: доктрина «русского мира», якою патріарх підмінив православну доктрину, — це не лише «викривлення», це пряма образа християнського вчення. У будь-якому разі, для повноти православ'я просто визнати цей факт було б хорошим, навіть рятівним ходом.
Папа і бомба
Рятівним, бо безсилля релігійних інституцій перед політичною волею державної влади стане загальним місцем в історії цієї війни. Адже не патріархом єдиним. По-своєму прекрасний документ видали й мусульманські лідери Росії. Вони пішли навіть трохи далі від православного побратима — окремим рядком схвалили застосування зброї масового ураження. Для тих, хто не пам'ятає шкільних уроків із цивільної оборони: зброя масового ураження — хімічна, біологічна, ядерна. Застосовуватися «з метою самозахисту» вона ніяк не може.
Свою частку розчарування отримав також Папа Римський Франциск. Він щиро намагався виступити посередником. Ватикан мобілізував на запобігання цієї війни всі свої ресурси — й матеріальні, й духовні. І програв. Стати другим Іоанном XXIII у Папи Франциска не вийшло.
Що ж, невдачі бувають. Папа Франциск усе ще може принаймні спробувати не стати другим Папою Пієм XII. Але й цей шанс понтифік, здається, може згаяти. Як і колись, він не тільки не поспішає розставляти моральні акценти — він не може пересилити себе й назвати ім'я лиходія. «Українська криза» та навіть «українська війна» (небувала сміливість!) у виступах Папи має тільки жертв. Але не має винних.
Святий престол продовжує розмінювати свій моральний авторитет на дипломатичні переваги. От, наприклад, слова держсекретаря Пароліна: «Соціальна доктрина церкви завжди визнавала законність збройного опору перед обличчям агресії. Однак… треба поставити собі запитання: чи є збройний опір єдиним шляхом уперед?».
Тобто, з погляду Ватикану, Україні слід було б подумати про те, щоб скласти зброю, якщо немає іншого шляху досягнути миру?
Що ж, воля України до опору для багатьох виявилася сюрпризом, і не найприємнішим. Не тільки Папі Римському — всьому колективному Заходу було б простіше, якби Путін з'їв Україну за кілька днів, без усіх тих жахіть, якими супроводжується будь-яка повномасштабна війна. Не було б болісних дилем, які нині стоять перед усім «колективним Заходом». І є певна гірка іронія в тому, що Папа Франциск, який завжди намагався від цього «колективного Заходу» дистанціюватися, виявився в цій історії його органічною частиною — з усіма ілюзіями, кризами, чеснотами й вадами. І навіть у селфіках з українськими дітьми-біженцями Папу Франциска можна відрізнити від президента Байдена хіба що за кольором одягу. Ніколи ще нам не було так зрозуміло, що «залишатися на боці жертви», як це підкреслено робить Папа, й при цьому відмовлятися визнавати лиходія лиходієм — чисте лукавство. Його можуть дозволити собі політики і дипломати, але не представники церкви. Якщо тільки церква не перетворилася остаточно й безповоротно на політичну інституцію.
Діти (й котики) — безпрограшний сюжет. Папу Франциска з колективним Заходом поєднують ООН, НАТО, ЄС, з урядами західних країн — прагнення залишатися в безпрограшній позиції. От тільки той, хто хоче не програти, ніколи не виграє. І в остаточному підсумку майже напевно програє.
Розчарування церквою, її нездатністю вийти із відкритим забралом на боці добра, дати відверті відповіді на незручні запитання, зробити не в інтересах інституції, а в інтересах істини, може призвести до того, що з цієї кризи релігійні інституції вийдуть із неабияк пошарпаною кармою. Довіра до них — і так не особливо висока — впаде ще сильніше. І це дуже й дуже недоречно. Тому що хоч би чим закінчилася ця війна, вона залишить по собі глибокий випалений слід у людських душах. Нам тільки треба буде до кінця усвідомити суть слова «розлюднення». Нам потрібно буде вибиратися до світла з бруду й ненависті. Нам треба буде відновлювати не лише міста й села — нам доведеться відновлювати самих себе. З’явиться дуже багато лжепророків і лукавих, які постараються скористатися з наших травм. Загалом «смерті релігії», звичайно, не буде. Але для світових церковних інституцій настають непрості часи.
Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.