Зустріч Сі Цзіньпіна з російським колегою Володимиром Путіним цього тижня не була зустріччю рівних. Китайський лідер повертається додому в явно домінуючій позиції і переконаний, що ослаблена своєю агресивною війною в Україні Росія упродовж наступних років буде змушена покладатися на Китай у сфері торгівлі, технологій і дипломатичної підтримки, пише Мінсінь Пей, професор коледжу Клермонт Маккенна, який вивчає китайську політику, у колонці для Bloomberg.
Тим не менш, усім тим, хто хвилюється, що залежність Росії від її автократичного сусіда посилить зусилля Китаю кинути виклик Заходу під проводом США, не варто панікувати. Китайські лідери незабаром виявлять, що зберегти життєздатне та міцне стратегічне партнерство буде важче, ніж здається.
Ті, хто пророкують міцний китайсько-російський альянс, повинні спочатку розглянути їхню непросту історію та чинники розбрату, властиві асиметричним відносинам між двома великими державами.
Незважаючи на суттєві відмінності сьогоднішніх обставин, геополітичні інтереси Китаю та Росії майже збігаються з інтересами Китаю та Радянського Союзу в 1950-х роках. Тоді, як і зараз, обидві держави були пов’язані спільним страхом і невдоволенням американським домінуванням.
Насправді, будучи офіційними союзниками за договором, Китай і Радянський Союз мали глибші та значно більш розгалужені зв’язки у сфері безпеки, ніж сьогодні. У лютому 1950 року вони підписали радянсько-китайський договір про дружбу, союз і взаємодопомогу.
Десять років потому цей альянс феєрично розпався: Пекін засудив Москву за зраду комунізму, а Радянський Союз відповів взаємністю, припинивши всю економічну допомогу Китаю.
Безсумнівно, ключовим фактором розколу стала відсутність «хімії» між радянським лідером Нікітой Хрущовим і китайським Мао Цзедуном. Сьогодні цей фактор відсутній: броманс Сі та Путіна часто згадується як додатковий рівень зміцнення партнерства між їхніми країнами. Хоча це може бути правдою, очевидне питання полягає в тому, що станеться з настільки залежним від стосунків двох чоловіків альянсом, коли років через 10-15 їх не стане.
Що ще важливіше — і це демонструє приклад китайсько-радянського розколу — найбільший ризик для альянсу нерівних партнерів полягає не так у особистостях, як у самій нерівній природі відносин. Цей дисбаланс дає слабшому партнерові напрочуд сильні важелі впливу на його покровителя.
Перша сфера, де розбіжності можуть вийти назовні, це вирішення питання про те, наскільки конфронтаційними партнери мають бути по відношенню до Заходу. Як і Мао в 1950-х роках, Путін застосовує набагато більш агресивну і небезпечну тактику, ніж його колега. Обмежений економічними зв’язками Китаю із Заходом і переконаний, що час на його боці, Сі віддає перевагу грі в довгу.
Цілком природно, що слабший партнер, який веде пряму військову конфронтацію із Заходом, прагне залучити на свій бік більш сильного. У 1958 році Мао запросив Хрущова до Пекіна за три тижні до того, як Народно-визвольна армія почала артилерійський обстріл утримуваних націоналістичними військами Чан Кайші офшорних островів, створивши військову кризу, яка загрожувала втягнути Радянський Союз у прямий конфлікт із США.
Хитре запрошення Мао показало, що він нібито має підтримку Радянського Союзу. Хрущов, хоча й неохоче, надав підтримку, однак він був дуже засмучений нерозсудливістю Мао, оскільки це підірвало його початкові зусилля з пошуку «мирного співіснування» із Заходом — пропозиція, неприйнятна для радикального маоїстського режиму.
Образа через те, що і скільки кожна зі сторін вносить у відносини, також може швидко їх розірвати. Щедра радянська економічна допомога дала Китаю можливість створити власну військово-промислову базу, на додачу Хрущов надав Китаю технології, необхідні для його програми ядерної зброї.
Тим не менш, Мао хотів більшого (він просив у Хрущова прототип ядерної бомби) — і мало хотів відповідати взаємністю. Він відхилив прохання Хрущова про створення спільного військово-морського флоту та виготовлення радянських засобів зв'язку в Китаї. Оскільки сучасні Китай і Росія поглиблюють своє партнерство, подібні тертя, також, безперечно, виникатимуть.
Останнім викликом може стати підживлення національних его. І Китай, і Росія є великими державами, які ревно оберігають свої суверенітет і самооцінку. Обидві швидко ображаються. Що більш мізерним є становище Росії, то більш чутливим і турботливим мав би бути Пекін, аби уникнути зневажливого ставлення до простих росіян, багато з яких, можливо, не повністю усвідомили, наскільки багатшим і могутнішим став Китай. На жаль, плекання національного его слабших держав — це явно не той талант, що його має Китай.
Оскільки Росія поступово слабшає внаслідок війни та західних санкцій, Сі слід очікувати дедалі більше нових прохань про допомогу. Партнерство нерівних сторін може спрацювати лише в тому випадку, якщо сильніша сторона справді бажає підтримувати слабшу без обмежень, як нібито обіцяв Сі.
Китаю варто згадати про власні проблемні зв’язки з Північною Кореєю, виживання якої залежало від підтримки Китаю з часів Корейської війни, щоб зрозуміти, наскільки мало він матиме впливу на Росію.
Ми не знаємо, чи прихильний Сі Цзіньпін до такого курсу дій. Але мізерність підписаних під час його візиту до Москви економічних угод, у яких явно не було зазначено про другий газопровід з Росії до Китаю, свідчить про те, що Китай не готовий йти ва-банк, принаймні на даний момент. Це віщує не щастя, а неприємності — навіть для цього шлюбу з геополітичного розрахунку.