У попередній моїй статті було окреслено головні відмінності мікробізнесу як моделі: невелика кількість (або навіть відсутність) найманих працівників дозволяє покладатися на неформальні відносини, дуже примітивний або навіть узагалі відсутній облік. І це дає можливість успішно конкурувати з більшим за масштабами бізнесом завдяки гнучкості та економії на витратах.
Проте штучне нав'язування формальних процедур, зокрема обліку, знищує ці переваги, чим убиває мікробізнес, - особливо коли дотримання таких процедур стає предметом перевірки, а отже, корупційного тиску, від якого мікробізнесу також важче захиститися, ніж більшому за масштабами. З іншого боку, неформальна внутрішня організація дає можливість мікробізнесу уникати формалізації своїх відносин із державою, а значить, і сплати податків.
Компромісна детінізація
Більшість країн світу намагаються підтримувати розвиток мікробізнесу, використовуючи для цього різні інструменти, серед яких навчання, мікрокредитування (або навіть забезпечення початковим капіталом на безповоротній основі), надання податкових пільг (здебільшого для новостворених підприємств) і, звичайно, спеціальні податкові режими. Останні мають низку переваг, зокрема:
- не потребують бюджетних вкладень (навпаки, за рахунок компромісної детінізації можуть навіть збільшувати доходи);
- спрощують адміністрування як для платників, так і для державних органів, заощаджують ресурси;
- не потребують додаткових організаційних зусиль (розгортання мережі навчальних закладів або мікрокредитних установ);
- не створюють додаткових корупційних вразливостей, навпаки, зменшують їх через детінізацію та спрощення адміністрування.
При цьому такі податкові режими є найефективнішим інструментом у багатьох випадках, особливо коли йдеться про компромісну детінізацію, оскільки дають змогу мікробізнесу користуватися багатьма перевагами легального статусу, сплачуючи при цьому помірні податки. Що ширшими є такі переваги (правовий захист, доступ до програм допомоги, інших ресурсів), то більшим може бути й податок, - правильний баланс визначається напрямком міграції "у тінь" чи "з тіні". Водночас цей баланс визначається також і спроможністю держави до контролю та переслідування неофіційної діяльності. З обох названих причин, що сильнішою інституційно є та чи інша держава, то більший податок вона може собі дозволити встановлювати для мікробізнесу. Але у будь-якому разі він не може перевищувати або навіть досягати рівня загальної системи, інакше компромісна детінізація не спрацює.
Податкова диференціація
Враховуючи зазначені вище особливості мікропідприємства як бізнес-моделі, наголос у спеціальному режимі має бути навіть не стільки на меншій ставці податку, скільки на радикальному спрощенні, яке в ідеалі не повинне потребувати ведення обліку. Цій умові найкраще відповідає паушальний платіж ("податок на поставлений дохід"), щоправда, він є різновидом фіксованих видатків, тому може бути обтяжливим для найдрібнішого бізнесу, тож потрібна диференціація. Компромісною формою є податок з обороту, який у цьому випадку і будучи добровільним вибором за наявності альтернативи, не створює тих викривлень, що роблять його непридатним як загальнообов'язковий.
Проте будь-які особливі режими створюють викривлення та можливості для зловживань - це є платою за переваги. Важливо, аби ці зловживання та викривлення були обмеженими за обсягом, а останні - також діяли у не надто шкідливому напрямку. Зловживання, якщо вони стають досить поширеними, потребують протидії, однак вона має стосуватися саме схем і тих, хто їх використовує, а не мікробізнесу в цілому. Втім, детальний аналіз методів протидії не є предметом цієї статті, тож наведемо тільки найзагальніші міркування.
Без спокуси до штучного подрібнення
Найочевиднішим і найпоширенішим видом зловживань є штучне удаване подрібнення більших фірм на мікропідприємства, мотивоване саме податковими привілеями. Це збільшує їхні управлінські транзакційні витрати, але допомагає заощадити на податках. Таким чином, бюджет недоодержує кошти (їх добирають з інших платників податків); фірми, що вдаються до подібних зловживань, несуть необґрунтовані видатки, які зменшують суспільний добробут, а також отримують невиправдані економічні переваги перед конкурентами, які з тих чи інших причин (наприклад, через наявність сторонніх акціонерів) не бажають використовувати подібні схеми.
Найбільш загальним способом протидії таким схемам є встановлення податку на достатньо високому рівні таким чином, аби він не створював спокуси для подрібнення у тих підприємств, які ведуть облік із внутрішніх міркувань. Але це, відповідно, зменшує його привабливість як засобу компромісної детінізації. Також багато країн зіштовхнулися з проблемою масового переходу кваліфікованих працівників і людей творчих професій на статус ФОПу із метою уникнення високих податків на доходи фізичних осіб і на працю. Для боротьби з цим явищем у деяких країнах використовують набори критеріїв зайнятості, що допомагають хоч якось відрізнити найманих працівників від самозайнятих. Проте у постіндустріальному світі ці відносини швидко змінюються, відповідно, збільшується кількість проміжних випадків, для яких подібні критерії працюють погано. Дедалі нагальнішою стає необхідність зменшити прямі податки та скасувати податки на працю, що автоматично зближує умови для найманих працівників і самозайнятих ФОПів.
Також поширеними можуть бути випадки використання спеціального режиму підприємствами та ФОПами, які за своїми масштабами вже не належать до мікробізнесу, але воліють користуватися його податковими перевагами. Це особливо актуально для паушального податку, оскільки він є різновидом фіксованих витрат, відтак, його обтяжливість швидко зменшується із зростанням масштабів виробництва. Для запобігання цьому є два основні способи:
- встановлення паушального платежу як "податку на поставлений дохід" із диференціацією за видами діяльності, місцем її здійснення, розмірами приміщення тощо у такий спосіб, аби забезпечити більш-менш справедливий розподіл податкового тягаря та водночас зберегти стимули для компромісної детінізації. Цей підхід базується на припущенні, що заробітки багатьох категорій мікробізнесу, особливо ФОПів, які працюють без найманих працівників, мають природні обмеження, зумовлені ринком, а тому не потребують контролю. Натомість складною є процедура встановлення диференційованих паушальних податків, але якщо відповідні правила чітко прописано, вона створює менше корупційних вразливостей, ніж контроль обсягів;
- встановлення лімітів і в деяких випадках контроль обсягів продажу з допомогою фіскальних пристроїв (РРО) із покаранням тих підприємців, які не видають фіскальних чеків або перевищують дозволені ліміти. Такий контроль є вельми дорогим як із технічного погляду, так і з адміністративного, і - як доводить дослідження МВФ - його ефективність залишається під великим сумнівом. Тому він є виправданим лише у нечисленних, добре визначених категорій платників.
Умови вдосконалення
У сукупності перелічені вище фактори, описаний в аналітичній праці міжнародний досвід і відомі нам з інших джерел особливості України задають межі для подальшого розвитку ССО в міру зміцнення інституційної спроможності держави та підвищення добробуту.
По-перше, зміни мають відповідати процесу інституційного розвитку. Якщо він відсутній чи відбувається дуже повільно (як воно за фактом було протягом останніх двадцяти років), то й ускладнення ССО чи підвищення ставок податків не є виправданим і призводить до небажаних наслідків, серед яких, зокрема, і уповільнення економічного розвитку: добробут збільшується повільніше через занепад малого бізнесу (останнім часом - із відпливом робочої сили), а корупція продовжує розцвітати та укорінюватися за рахунок поборів із дрібних підприємців. Нагадаємо, що різка зміна правил ССО, досягнута як компроміс після спроби її повного знищення урядом Азарова 2010 року, призвела до втрати 2,2 мільйона легальних робочих місць у секторі мікропідприємництва. Натомість доцільним є спрощення загальної системи оподаткування, наближення її до спрощеної системи. Зокрема, важливими для спрощення є перехід від оподаткування прибутку підприємств до інноваційної моделі оподаткування виведеного капіталу, зниження навантаження на фонд оплати праці тощо.
По-друге, не варто думати, ніби потреба у ССО вже відпала чи колись відпаде: навіть якщо українські інституції за своєю якістю коли-небудь досягнуть найкращих світових зразків, то і тоді залишаться в силі об'єктивні чинники, які потребують існування спеціальних режимів для мікробізнесу. Можливо, вони будуть в інших, ніж сьогодні, формах, але наразі про таку якість інституцій ми не можемо навіть мріяти, а що відбудеться з організацією суспільного життя до того часу, коли таке може статися, не зуміє передбачити ніхто. Тож поки що треба виходити з того, що якість урядування змінюватиметься повільно, і, найголовніше, це не надаватиме нових корупційних можливостей, аби спокусами не спотворювати цього важкого і крихкого процесу.
По-третє, підвищення спроможності державних інституцій тією мірою, якою воно відбуватиметься, варто використовувати для того, щоб поступово робити спрощену систему більш справедливою та більш захищеною від можливих зловживань через диференціацію (поставлений дохід), а не через посилення контролю. Адже диференціація залежно від активів і місця роботи несе відносно менше корупційних ризиків, ніж перевірки, надто з дискреційними повноваженнями. Вона потребує складніших розрахунків, абсолютної прозорості, громадського контролю, - але це саме ті напрями, на яких в Україні відбувся відчутний прогрес у розбудові інституцій. Натомість контроль був і залишився проблематичним як з погляду ефективності, так і з погляду корупції, тому він має залишатися обмеженим і зосереджуватися виключно на тих категоріях платників, для яких, з одного боку, неможливо визначити об'єктивні критерії для оцінки поставленого доходу, і при цьому з іншого - вони належать до заздалегідь визначеної групи ризику з точки зору можливих зловживань спрощеним режимом.
***
Тож вимальовується спосіб, у який можливо вдосконалити діючу в Україні ССО так, аби зберегти її головні позитивні риси - високу захищеність від корупційного тиску, легкість і простоту у застосуванні та невелику вартість поточного адміністрування, але збільшити ефект компромісної детінізації та водночас зменшити можливості для зловживань. Це матиме свою ціну в ускладненні попередніх процедур визначення ставок фіксованого податку для окремих випадків, але йдеться про одноразові витрати на противагу постійним витратам на контроль поточних операцій. Та й корупційні ризики при цьому легше мінімізувати. Отже, саме на цьому напрямі слід шукати способи вдосконалення ССО, узгоджуючи підвищення складності із зростанням інституційної спроможності та громадського контролю. Але це, звісно, передбачувано не влаштує лобістів, які спромоглися вже втретє просунути нищівні для ССО (а отже, і для мікробізнесу) закони…