Мене поправляють: термін "голодні українці" некоректний. Правильніше: частина населення, що недоїдає… Можливо, комусь і вигідно між двома крайніми пунктами - ситістю і голодом, облаштувати такий собі привал-харчоблок із "недоїдками". Тоді за загальноприйнятими методиками можна чітко поділити співвітчизників на три групи: ситі, напівголодні і голодні.
Хай навіть так! Але чому у "золотій середині" опинилася майже третина населення? І це при тому, що аграрне відомство звітує про рекордні врожаї, щороку додає у виробництві молока, м'яса, овочів, дбає про вміст споживчого кошика… Що ж ми вкладаємо у поняття "продовольча безпека"? За якими індикаторами влада визначає, живий я чи напівмертвий, скількома кілокалоріями "зарядився"?
Продовжуємо розмову з Олегом ЮХНОВСЬКИМ, головою комітету підприємців АПК Торгово-промислової палати України, кандидатом сільськогосподарських наук, розпочату у попередній публікації "Бідний голодного не нагодує".
- Власне, терміном "продовольча безпека" вперше послугувалися у 1974 р. на саміті ФАО - Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН. Тоді більше уваги звертали на кількість і цінність сільськогосподарської продукції. А з 1996 р. продовольчу безпеку почали визначати як фізичний та економічний доступ людини у будь-який час до безпечної та поживної їжі. Причому продовольство у достатньому обсязі має задовольняти її потреби та уподобання у харчуванні, що необхідно для активного і здорового способу життя.
В окремих законодавчих актах, головних законах, у т.ч. і конституціях ряду держав, це вже закріплено не як можливість, а як право людини на достатнє харчування. Можна процитувати і статтю 48 Конституції України, за якою кожен громадянин має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло... Повторюю, право!
- Право бути ситим, напівголодним і голодним?
- Голод - це вже фізіологічний стан через тривале недоїдання, і для його оцінки збирають більш детальну інформацію, проводять ретельні спеціалізовані обстеження кожної людини. Ми ж говоримо про недоїдання, яке за загальноприйнятими методиками й певними індикаторами можна визначити за тим, скільки людина споживає та чи має належний доступ до продовольства. Загалом, за оцінками ФАО, у світі недоїдає близько 852 млн чол.
Продовольчою безпекою переймаються як передові країни, так і ті, що розвиваються. Відмінність лише у застосовуваних методах - від стримування цін на сільськогосподарську продукцію, забезпечення продуктами через роздрібну торгівлю, надання адресної допомоги окремим категоріям громадян аж до підвищення доходів до певного мінімального рівня.
Бо наявність харчових продуктів на полицях супермаркетів ще не означає, що їх можна купити. А факт придбання ще не показник того, що людина повноцінно харчується і підтримує нормальний, здоровий спосіб життя.
У більшості країн світу продовольчу безпеку розглядають не як суто збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а як соціальну проблему. Особливу увагу приділяють чіткій класифікації та підтримці основних груп ризику, найбільш вразливих категорій населення, котрі повинні повноцінно харчуватися. Це - вагітні, матері-годувальниці та діти віком 1–
5 років, діти віком 5–18 років, робоча сила, інваліди та особи з розумовими розладами і шоста група - пенсіонери та особи похилого віку.
Скажімо, надзвичайно і критично важливо харчування вагітної та дитини у перші тисячу днів від народження, оскільки у цей період формується інтелектуальний потенціал майбутньої людини. Якщо у цей період виникають проблеми із харчуванням, то це може серйозно сповільнити розумовий та фізичний розвиток дитини. І таке відставання ніколи не надолужите у майбутньому.
До 18 років дитина мусить повноцінно харчуватися, бо впродовж цього часового відтинку формується розумова та продуктивна частина. Тобто у 25-річному віці перед суспільством постає сформована, повноцінна людина, яка зможе стояти за верстатом, служити в армії чи продукувати новітні розробки, приміром, у сфері інформаційних комунікацій. Тому безплатні молочні кухні за радянських часів були не чиєюсь забаганкою, а цілком виправданим заходом. Саме тому розвинені держави витрачають мільярди на харчування дітей у дошкільних закладах і школах. У пріоритетності таких програм ніхто не сумнівається.
- Зрозуміло, США чи Великобританія з їхніми пластиковими продуктовими картками можуть дозволити собі таку розкіш. А решта світу, особливо та, що розвивається?
- Найуспішніша країна у частині скорочення масштабів незабезпеченості продовольством - Бразилія. Завдяки цілому ряду програм (шкільне харчування, сімейна стипендія, програма закупівлі продовольства безпосередньо у фермерів - не менше третини таких продуктів) тут за останні десять років майже на чверть скоротили категорію тих, хто недоїдає. Досвід Бразилії для нас цікавий тим, що вона, як і Україна, є нетто-експортером сільськогосподарської продукції.
Приміром, в Індії адресну допомогу надають безпосередньо харчовими продуктами - безплатно або за пільговими цінами. Нею охоплено майже третину із 1,2 млрд чол. населення. Вартість такої програми перевищує 22 млрд дол. на рік.
Звісно, така допомога надзвичайно складна в адмініструванні, потребує величезних витрат на зберігання, транспортування. За останні роки Індія захлинається від небувалих урожаїв. Парадокс, але зерно псується на елеваторах, а значна частина населення, як і раніше, недоїдає.
Методи посилення продовольчої безпеки у світі різноформатні. Вони враховують як специфіку країни та характеристики громадян, котрі потребують допомоги на харчування, так і певні вади.
- Отже, у них усе фрагментовано і структуровано. Не так, як у нас…
- А в нас, за висновками міжнародних експертів, цілковита невизначеність. Я додав би: популізм і небажання розв'язувати конкретні, нагальні проблеми.
В Україні більш-менш прийнятні ціни на життєво важливі харчові продукти утримуються завдяки низьким закупівельним цінам на базову сільськогосподарську сировину. А ще - повальному декларуванню цін на готові харчові продукти, обмеженню рівня рентабельності… Нинішній інфляційний виток змусить владу вкотре вдатися саме до жорсткого адміністрування: "закручуванням" ціни на хліб, молочні продукти, інші.
Хочеться сподіватися, що новий уряд усе-таки відмовиться від подібної хибної практики і перейде від тотального адміністрування цін до адресної допомоги найменш захищеним верствам населення.
- Такий розгардіяш можна пояснити відсутністю на законодавчому рівні власне визначення "продовольча безпека"? Пам'ятаю, МінАП двічі намагалося протягти через ВР закон про продовольчу безпеку. Більше того, він навіть був проголосований, але заветований президентом. Утім, колишній міністр Присяжнюк пішов в обхід: підготував проект указу президента "Про продовольчу безпеку України", до якого фактично перекочували норми відхиленого законопроекту. І цей проект було схвалено розпорядженням Кабміну… Чи я щось упустив у цьому ланцюжку?
- Так, усе правильно. У Законі "Про державну підтримку сільського господарства України" вперше з'явилося принаймні визначення "продовольча безпека". Згадаю і постанову Кабміну 2007 р. №1379 "Деякі питання продовольчої безпеки", яка містить її критерії та оцінки. До речі, цей документ практично переписаний із наказу Мінекономіки "Про визначення критеріїв продовольчої безпеки", датований 1996 р. І, по суті, із нього цілі блоки монтували у проект указу президента, доповнюючи різними гаслами, квотами, обмеженнями, регулюваннями… Радянський підхід до розв'язання проблеми!
Якщо ж оцінювати стан продовольчої безпеки в Україні, то, зрозуміло, мірилом не можуть слугувати обсяги експорту зерна чи цінник на борщовому наборі. За загальноприйнятою практикою, послуговуються сімома основними індикаторами, за якими оцінюють стан продовольчої безпеки.
Це добова енергетична цінність раціону людини; достатність споживання окремого продукту; достатні запаси зерна у державних ресурсах; економічна доступність харчових продуктів; диференціація вартості за соціальними групами; місткість внутрішнього ринку окремих продуктів; продовольча незалежність за окремими продуктами (імпортозалежність).
Мінекономіки проводить такий розрахунок щороку та оприлюднює до 1 вересня (за попередній рік). Базується він на статистичних даних. Наскільки останні у нас відповідають реаліям, питання дискусійне, але принаймні дають загальну динаміку і бачення проблеми. І оцінку загального стану.
- Отже, в Україні ми оперуємо розрахунковими даними, скільки ми з'їдаємо за день у кілокалоріях, так? У середньому за рік… Між тим в окремі періоди ми споживаємо менше, і такі коливання аж ніяк не виняток з правил. Хоча, якщо йдеться про продовольчу безпеку, такої розмаїтості не повинно бути. Тобто я повинен їсти овочі постійно упродовж року, як і рибу, м'ясо, а не тоді, коли заколов кабанця чи дочекався стиглих помідорів із власного городу.
- У 1990 р. середньостатистичний українець споживав
3597 кілокалорій. Найнижчий показник зафіксований у 1995 р. - 2696 кілокалорій і в 2000 р. У 2005-му ми заякорилися на
2916 кілокалоріях. Відтоді цей показник поступово зростав і досяг максимуму напередодні кризи 2008 р. - 2998 кілокалорій на душу. Далі - під укіс!
Тобто починаючи із 2005 р. рівень харчування українців за останні майже десять років істотно не поліпшився. 2954 кілокалорії на душу населення - результат за підсумками 2012 р. У людини, котра споживає менше 2600 (це мінімальний, пороговий критерій) можуть проявитися симптоми, пов'язані уже з недоїданням.
- Але це - середній показник. Якщо ж аналізувати за різними категоріями населення, віковими групами, то слід говорити не лише про середньозважені 2954 кілокалорії, а й про структуру споживання за окремими групами харчових продуктів?
- Рекомендоване співвідношення: 55% - продукція тваринного походження, решта - рослинного. А в нас, за даними Держстату, відповідно 26 і 74%. Тому такий раціон називають круп'яно-коренеплодний, збитий із хліба, макаронів, круп, картоплі, столових буряків, капусти… Він характерний для бідних країн, із низькими доходами населення. Багаті, вибачте, перловки не їдять!
А тепер за окремими видами продукції. Є раціональні норми, затверджені Міністерством охорони здоров'я України, і є фактичне споживання. Скажімо, раціональна норма по хлібу - 101 кг, фактично - 109. Наголошую: це лише за статистичними даними, оскільки рівень споживання насущника насправді значно вищий, через що структура споживання ще більше деформована.
М'ясо і м'ясопродукти: 80 кг - раціональна норма, 54,4 - фактичне споживання. Молоко та молокопродукти - відповідно 380 кг і 214, включаючи й імпорт. Критична позиція по рибі та рибопродуктах, плодах, ягодах, винограду. Імпортозалежність за останніми є найвищою і становить відповідно 71,1 і 48,1%.
Стрімка девальвація гривні призвела до подорожчання в рази цих продуктів і робить їх практично недоступними для переважної більшості населення. Погодьтеся, навіть середнього статку українець навряд чи розщедриться купити червону рибу по 330 грн за кілограм. Річ у тому, що омега-жири, які є вкрай важливими для повноцінного функціонування нашого організму, містяться лише у цій групі продуктів. І неспроста, скажімо, у Бразилії шкільні обіди обов'язково містять морепродукти.
- А що ж тоді "у нормі"?
- Яйця, картопля, цукор, рослинна олія… Власне, прогалини у раціоні українці компенсують за рахунок рослинної групи.
- Чому не надолужують за рахунок високобілкових продуктів - м'яса, молока? Що стримує?
- Усе ті ж низькі доходи громадян! Споживання м'яса та м'ясопродуктів сьогодні становить 2,5 млн т. Чи імпортозалежна у цьому сегменті Україна? Так! На 17% - завозимо понад 400 тис. т. При цьому недобираємо до раціональної норми 25,6 кг на душу населення через низький рівень доходів і обмежену купівельну спроможність. Тільки-но останні зростуть, пожвавиться і споживання. Причому доволі стрімко. Пригадуєте, Україна вже проходила такі періоди, коли ввозила з-за кордону 1,5 млн т м'яса?!
Місткість внутрішнього ринку м'яса та м'ясопродуктів оцінюється у межах 4 млн т, і нестачу покриватимемо за рахунок імпорту. Або ж доведеться нарощувати обсяги власного виробництва, у чому маю великі сумніви. Окрім того, ринок слід збалансувати, адже понад 50% займає курятина, десь 15% - яловичина, решта - свинина. За оптимального варіанта, всі види м'яса повинні займати рівні сегменти ринку.
Мінагрополітики постійно рапортує про збільшення обсягів виробництва молока та молочних продуктів, і відсоток імпортозалежності начебто не такий уже й високий - 4,2%. Але все одно ми споживаємо трохи більше 50% раціональної норми. Якщо ж урахувати так звану молочку із рослинними жирами, то виходить ще менше, ніж свідчить статистика.
Один із метрів аграрної аналітики оперує цілком достовірними даними: за останні чотири роки імпорт молочних продуктів зріс більш як удвічі. Молоко та незгущені вершки - на 500%, масло вершкове - на 229, сири - на 173%... При цьому експортували молока та незгущених вершків на 47% більше, сироватки - на 181, сирів - на 74%.
За чотири роки ми втратили чверть сирного експорту! Коли торговельне протистояння тільки-но починало тліти, здебільшого Росія споживала 120–140 тис. т українських твердих сирів. У 2010 р. кордон перетнуло лише 79 тис., а торік ще менше - 59 тис. т. Тобто за шість років експорт лише по одній категорії - сири - скоротився більш як 2,5 разу.
Попри це, аграрний експерт робить "сенсаційний" висновок: в Україні на молочному ринкові складаються передумови для активного зростання внутрішнього виробництва. Отакої! З якої молочної бочки автор набрався такого оптимізму?
- Перейдімо до одного з головних індикаторів - економічної доступності харчових продуктів. Скільки ж ми витрачаємо, аби наснажитися хай навіть далекими від норми джоулями-кілокалоріями?
- Власне, це - базовий показник, за яким можна робити висновки щодо формування ВВП на душу населення та життєвого рівня людей. Середній дохід українця - 8 дол., як і в найменш кваліфікованого американця. З тією лише відмінністю, що в нас така такса - за день, а в США - за годину. Тобто наш рівень життя, якщо умовно лічити, мінімум у вісім разів нижчий, ніж у США. При тому, що, за офіційною статистикою минулого року, українець зі своїх доходів 52% (критичний поріг індикатора доступності харчових продуктів - 60%) витрачає на харчування. А далі - недоїдання.
Це - найвищий показник в Європі. Або, інакше, ми - найбідніші у цьому регіоні. Навіть нижче молдовського показника, хоча ця країна донедавна "лідирувала" у цьому рейтингу. Якщо ж від цих мізерних статків цупити ще й на постійне вживання оковитої, то неважко змалювати "портрет" майбутнього нації. Для наочної ілюстрації зазирніть до глибинки Росії та поспілкуйтеся з "айчерами" (HR-менеджерами) тамтешніх компаній.
Ми вже пережили кілька майданів, бо злиденна нація не може до нескінченності терпіти межигір'я, будували їх учора чи зводитимуть завтра. Участь буде та сама. Тотальна корупція у суспільстві, тіньова економіка аж ніяк не аморфні. У кінцевому результаті вони позначаються на якості життя, вартості продуктів, послуг... І я не впевнений, що Україна як держава зможе пережити ще один майдан.
В Україні, за різними оцінками, до 15 млн громадян, котрі недоїдають. Із них майже третина отримує доходи, нижчі мінімального прожиткового рівня.
Тут я можу наразитися на критику великих стратегів та ідеологів сировинного експорту. Що більше у структурі виробництва продукції припадає на сільське господарство, то менші доходи сільського населення.
У розвинених країнах валовий внутрішній продукт формується переважно у сфері послуг - 70% і промисловому виробництві - 20–25. І лише кілька відсотків (1,2% - у США) припадають на сільське господарство. Однак це не перешкоджає американцям виробляти колосальні обсяги сільгосппродукції. У структурі ВВП Євросоюзу аграрний сектор займає менш як 2%.
І навпаки: що вищий відсоток домінування сільського господарства (40–50%) в економіці країни, там злиденні й голодні не лише селяни, а й усе населення. Лідирують тут африканські країни. Суто аграрна держава - апріорі бідна держава! Звісно, легше перевалювати за кордон зерно компаніям із преференціями і набагато важче працювати обділеним з боку влади 44 тис. сільськогосподарських підприємств і понад 20 тис. - харчової та переробної промисловості.
Скажете: тоді давайте заборонимо експортувати сільськогосподарську сировину! Ні, в умовах так званого перевиробництва експорт сприяє поліпшенню зовнішньоторговельного балансу, надходженню валюти та до певної міри нівелює падіння в економіці.
Мова про інше. Потрібно крок за кроком створювати умови для поглибленої переробки сільськогосподарської сировини. І цивілізований світ давно користується цим лекалом: формування доданої вартості, створення нових робочих місць, відрахування до бюджету, соціальних фондів і т.ін. Тому й кажу: Україна має продукувати готове продовольство, з високою доданою вартістю. Це відчинить двері для інвестицій, дасть поштовх тваринництву - мультиплікатору зернового сектора, бо в кожному кілограмі м'яса - 4–5 кг зерна!
- Грубо кажучи, експортувати не зерно і навіть не борошно, а вироби з нього? Хліб, тістечка, печиво, бублики?
- А ви бачите проблеми зі збутом сировини, та ще й якщо поставляємо її за демпінговими цінами, у тому ж Євросоюзі? Тут навіть не треба угоди про зону вільної торгівлі! Європейці залюбки імпортують наш фураж, вигодовують ним бичків, збільшують виробництво молока, з нашого ріпаку чавлять олію, переробляють на біодизель.
Також слід враховувати, що сировинні ринки найбільш вразливі з точки зору цінових коливань, ф'ючерсних спекуляцій. А ми і далі продовжуємо нищівно експлуатувати чорноземи, лічити шалені збитки, при цьому аж ніяк не посилюючи рівня продовольчої безпеки.
- Говорили-балакали, сіли та й заплакали… Скільки ж нам ще залишатися і бідними, і дур… ой, і голодними? Нам випав історичний шанс: вичистити з корівника корупцію-гноївку, визначитися з пріоритетами і чистим річищем пливти до євросоюзівської гавані. А ні - зіб'ємося на манівці і гордитимемося лідерством серед країн, які називають сировинними придатками.
- Щонайперше, нам треба позбутися ілюзій і визнати, що найближчим часом Україна повністю втратить продовольчий ринок Росії та Митного союзу. І що скоріш це усвідомимо, то швидше диверсифікуємо експортні потоки, то менших зазнаємо втрат. Почасти їх компенсує європейський ринок, доступ до якого варто розглядати як поштовх до підвищення конкурентоспроможності вітчизняного продовольства. Нарівні з цим основні зусилля бізнес і влада мають спрямувати на пошук нових ринків збуту сільськогосподарської та харчової продукції.
Пріоритети: гармонізація із європейським законодавством у сфері безпечності та якості продовольчих товарів, усунення дублювання функцій контролюючих органів, спрощення дозвільних процедур; розробка дорожньої карти Україна-ЄС щодо підтримки розвитку сільських територій та малого і середнього аграрного бізнесу терміном на десять років до повноцінного формування ЗВТ із ЄС. Ми повинні напрацювати програми підтримки найуразливіших галузей, зокрема тваринницької, виноробної, цукрової... Можна продовжити, але одразу постає запитання: а чи спроможний в існуючому вигляді Мінагропрод забезпечити такі перетворення як за масштабами, так і за якістю?
- Снують чутки, що Мінагрополітики як одне з найкорумпованіших розженуть, а функції розподілять між іншими відомствами. Хоча, як на мене, це - хибний крок. Навіть у Кот-д'Івуарі, звідки в основному імпортують какао і каву, функціонує міністерство сільського господарства. У бідних Зімбабве, Нігерії такі відомства також є провідними. А ми, аграрна держава, і ліквідувати?
- Що найбільше стримує розвиток економіки, у тому числі й агропромислового комплексу? Корупція! Лише зміною чиновників її не викорінити, потрібні глибинні реформи.
Дехто вважає, що суто механічне повернення до вивіски "Міністерство сільського господарства і продовольства" автоматично усуне і хронічні проблеми, що вкоренились у владних кабінетах. Ану згадаймо, чи змінила свого часу саму сутність міністерства, його функції приставка "продовольство"? Під псевдореформаторський гамір вигнали невгодних і заповнили вакансії "своїми" кадрами.
У США понад два роки тривала дискусія щодо формату та функцій Міністерства сільського господарства. Концепцію обговорювали фермери всіх штатів, різні асоціації, університети, коледжі, сенатори, конгресмени… І лише після цього довершену структуру Мінсільгоспу було затверджено офіційно.
Чи осучаснилися наші обласні та районні управління сільського господарства - регіональні структури, що здійснюють управління у сфері АПК? Вони й досі є аналогами філіалів, знаних ще з часів Радянського Союзу, але в значно гіршому варіанті.
Якщо говорити про докорінні перетворення, концептуальні зміни, у тому числі й управлінських функцій, то слід послуговуватися принципом європейської політики в аграрній сфері, що сповідує прозорість, відкритість, прогнозованість. А це означає, що механізми розподілу дотацій, компенсацій повинні бути публічними, у відкритому доступі на сайті МінАП. І розподілятися не від настрою чиновника, а в автоматичному режимі.
За результатами року аграрне відомство обов'язково мусить надати деталізований звіт про використання бюджетних коштів: хто їх отримав (починаючи від агрохолдингів до фізичних осіб включно), наскільки ефективно розпорядилися ними. Це стосується і державного майна, яке є в управлінні МінАП: від свинарника, конеферми аж до концерну "Укрспирт". Задля повної транспарентності не завадить і контроль з боку громадськості. Полегшить діяльність міністерства і передача частини функцій, невластивих для нього, органам місцевого самоврядування, галузевим асоціаціям і громадським об'єднанням.
Треба кардинально оновити аграрну науку й освіту. Чи відповідають останні сучасним реаліям, вимогам ринку та бізнесу? Чи потрібні такі аграрні вузи, з яких лише 3% дипломованих випускників влаштовуються за спеціальністю?
Варто переходити від галузевої моделі міністерства до функціональної, позбутися архаїчних департаментів рослинництва, тваринництва, механізації, які зі столичного асфальту настійно радять фермерам, на скільки сантиметрів загортати насіння у ґрунт, чи повчають, як доїти корову. Такі фахівці, за досвідом передових країн світу, гуртуються при базових університетах сільськогосподарського профілю, наукових центрах і професійно радять у сферах агрономії, захисту рослин, зоотехнії, механізації, обліку, оподаткування тощо.
Власне, діяльність реформованого міністерства мала би базуватися на п'яти складових.
Перша - підрозділ розвитку сільських територій і фермерства, який займався би не лише виробничими, а й соціальними проблемами. У взаємодії з органами місцевого самоврядування він повинен надавати фермерам нагальні послуги, збагачувати їх знаннями та інформацією, сприяти у веденні бізнесу, залучивши дорадчі служби, науково-виробничі центри, створені на базі обласних і районних сільгоспуправлінь.
Друга - продовольство. Але не в традиційному вигляді, з точки зору управління окремими галузями, - м'ясо-, молокопереробною, олійно-жировою, хлібопекарською тощо. Необхідно передусім акцентувати увагу на забезпеченні населення якісними харчовими продуктами, підвищенні конкурентоспроможності продовольства, розробці законодавчої та нормативно-правової бази для виробництва і контролю за якістю та безпечністю харчових продуктів. Тема, до слова, актуальна у контексті ЗВТ із Євросоюзом.
Третя - економіка та фінанси. По суті, це базовий підрозділ, який перебере на себе економічне та фінансове законодавство, кредитні ресурси, розробку державних програм, бюджетної підтримки, контроль за поточними та перспективними розрахунками.
Четверта - аграрна наука та дорадництво. Дорадча служба із консультаційними центрами у глибинці повинна стати містком між фермером, наукою та державою, поєднати теорію з практикою.
П'ята складова - агенція з підтримки експорту сільськогосподарської продукції, яка займатиметься виключно просуванням її на зовнішні ринки. Власне, тут не треба нічого видумувати, варто скористатися досвідом Польщі. Ця поміч має бути адресована конкретним фермерам, малим і середнім сільгоспвиробникам у вигляді інформації щодо європейських вимог до харчової продукції, технічного і технологічного забезпечення, пошуку потенційних партнерів, оформлення необхідних дозвільних документів та угод. Умовно: взяти виробника за руку і провести від комори, ферми аж до зарубіжного прилавка.
А наші фермери вже мають певні виробничі контакти із зарубіжжям, успішно експортуючи кавуни, мед, грецькі горіхи… Цим би починанням та підтримку з боку держави!
У сільському господарстві, харчовій промисловості накопичилося чимало проблем, пов'язаних як із внутрішніми чинниками, так і з зовнішніми. Їх розв'язання потребує системної, злагодженої, ефективної роботи державної машини. Чи можливо це?
Варто дослухатися до порад екс-президента Грузії Михайла Саакашвілі: для того, щоб усунути корупцію, починати треба зі зміни або ліквідації державних функцій, які породжують це зло. Це не просто слова політика. За ними - реальний, практичний досвід успішного державного діяча.