У середу, 15 листопада, відбувся американо-китайський саміт у Сан-Франциско. Зустрічі лідерів двох провідних світових держав із нетерпінням очікували в усьому світі, але ніхто не розраховував на значні результати переговорів. Як вийшло, що найважливіша політична зустріч року закінчилася нічим, і чому такий результат усіх задовольнив?
Конфлікт між США та КНР має екзистенційний характер для обох сторін. Про жодне остаточне примирення йтися не може, хіба що про тимчасове перемир’я. Хоча Сі Цзіньпін і сказав під час зустрічі з Байденом, що «планета достатньо велика, щоб умістити обох», насправді в наявному світовому порядку є місце лише для одного лідера. Тому суперечності між США та КНР може розв’язати лише явна поразка однієї зі сторін. Тож жодних результативних самітів наразі очікувати не варто.
Проте і США, й Китай занадто великі й важливі для всього світу, тому конфлікт між ними не може бути справою лише Вашингтона та Пекіна. От тільки якщо американці й китайці демонструють готовність до довгострокової конфронтації, то решті світу нова холодна війна, тим більше третя світова, не потрібна. Недавнє глобальне соцопитування, проведене в усіх провідних країнах світу на замовлення Європейської ради з міжнародних відносин, засвідчило: більшість країн, зокрема всі країни Глобального Півдня, хочуть дивитися американські фільми й купувати китайські товари, користуватися гарантованою американцями глобальною безпекою й одержувати китайські інвестиції. А от охочих встати під прапор однієї зі сторін у майбутній глобальній війні майже немає.
Громадську думку поділяють і еліти цих країн, і провідні політичні сили. Жодного поділу світу на два блоки немає, ба більше, потенційні учасники блоків такого поділу категорично не хочуть. Так, можна поставити їх перед фактом, змусити обирати сторону. Але є ризик, що змушувати доведеться дорогою ціною, відволікаючи сили й ресурси, потрібні для конфронтації між собою.
Водночас і США, й КНР перебувають у скрутному стані. В американців на руках дві війни — в Україні й у Секторі Гази, до того ж готові розірватися в будь-який момент іранська й північнокорейська «аневризми», ще й вибори президента незабаром. Китайці теж стикнулися з багатьма проблемами — від уповільнення економіки до демографічної ями. Обом державам нині власних проблем вистачає і створювати нові — не на часі.
Тож у саміту Байдена та Сі було дві головні мети — поставити на паузу конфронтацію між собою та заспокоїти решту світу тим, що глобальна війна розпочнеться не завтра. Для досягнення цих цілей не були потрібні гучні декларації: обіцянкам вічної дружби або стратегічного партнерства ніхто б не повірив. Достатнім був сам факт проведення саміту — доказ того, що китайський лідер досі може приїхати до США й провести там зустрічі з президентом, урядом і капітанами американського бізнесу. Нехай навіть за півгодини після розмови керівників держав Байден знову назвав Сі «диктатором», головної мети зустрічі вже було досягнуто й перекреслити цей факт такий демарш не міг.
Байден і Сі зустрілися не для того, щоб зупинити конфронтацію. Вони лише хотіли показати, що конфронтація під контролем, а відносини хоч і погані, проте стабільні.
Досягнуті домовленості (про співробітництво в боротьбі з наслідками зміни клімату, контроль над постачанням деяких наркотичних матеріалів із Китаю до США) не варто сприймати як свідчення того, що сторонам просто не було чого пред’явити світу й вони вирішили домовитися бодай про щось. Навпаки, ці заздалегідь озвучені домовленості важливі як демонстрація стабільності діалогу. Між США й Китаєм немає й не може бути згоди стосовно того, як має бути влаштований світовий порядок, але з конкретних питань вони й далі співпрацюють. Експерти по обидві сторони ефективно домовляються про взаємодію, а уряди забезпечують реалізацію цих домовленостей. Угоди щодо вузьких нішевих тем мають продемонструвати не слабкість, а силу двостороннього діалогу, здатність зберігати його конструктивний характер попри глобальне протистояння.
Ще більшою мірою, ніж саміт, цю тезу підкреслив обід Сі з керівниками найбільших американських компаній. На зустрічі, яка відбулася відразу після розмови Сі та Байдена, міністр торгівлі США Джина Раймондо заявила, що «більшість питань двосторонньої торгівлі не стосується американської національної безпеки» й тому може розвиватися незалежно від політичного клімату між країнами. Так, це певне перебільшення, але саме це хотіли почути як представники американського великого бізнесу, які прагнуть і далі інвестувати в китайську економіку, так і китайські компанії, що бажають зберегти вихід на американський ринок, і решта світу, для якого важливо зберегти можливість брати найліпше від обох світів, США та КНР.
Сі, хоч і не стримався від кількох шпильок на адресу США, загалом говорив про те ж саме: про важливість вільної торгівлі, неприпустимість впливу політики на економічну взаємодію (санкції й обмеження доступу до технологій — погано, інвестиції та співробітництво — добре), готовність вкластися в розширення наукових, освітніх і культурних контактів між двома країнами.
Очікувано в головних питаннях жодних проривів не сталося. Американці й китайці вкотре констатували незгоду стосовно Тайваню (так, США, як і раніше, дотримуються політики «одного Китаю»; так, КНР надає перевагу мирному возз’єднанню, але всі усвідомлюють межі такого «взаєморозуміння»); не знайшли компромісу щодо Близького Сходу (з необхідністю реалізувати модель «двох держав», Ізраїлю та Палестини, Вашингтон і Пекін начебто згодні, але стосовно межі ізраїльської операції відплати в Газі згоди не дійшли).
У публічних заявах сторін за підсумками саміту Україна не фігурувала, хоча цілеспрямовані витоки інформації в пресу з боку американської делегації підтверджують, що питання обговорювалося. Втім, напевно, недовго, тільки щоби переконатися в незгоді стосовно більшості пунктів. Переговори загалом були короткими, майже на годину коротшими, ніж остання зустріч Байдена та Сі рік тому на Балі під час саміту «двадцятки», тож часу для докладного обговорення не було.
Продемонстрована всьому світу стабільність відносин США та КНР дає нам теж небагато. Китай, як і раніше, не може допустити поразки путінського режиму, а Захід, як і раніше, єдиний у підтримці України. До того ж, хоча війна та санкції посилюють російську залежність від Пекіна, конфронтація з американцями точно так само робить Китай дедалі залежнішим від російської сторони. Очікувати, що Пекін відіграє вирішальну роль у припиненні російської агресії, не варто, він триматиметься за стратегічного партнера до останнього. У США це розуміють, тому більше не покладають великих надій на те, що Китай уплине на російську позицію й допоможе зупинити війну.
Саміт поставив подальшу ескалацію на паузу, але пауза може виявитися дуже короткою. Наближення виборів у США й майбутні вибори на Тайвані можуть стати тригерами конфлікту та закінчитися його загостренням. Тож стабільність — це лише короткий перепочинок перед неминучою бурею.