Щоб стримати Росію та Китай, США та Європа можуть бути стратегічно чіткими або неоднозначними, але вони не повинні дозволити собі нерішучість. Одним із найтонших інструментів дипломатії є концепція «стратегічної неоднозначності». За умови правильної реалізації цієї стратегії можна досягнути багато зовнішньополітичних цілей і навіть запобігти війні. У разі допущення помилок, все може призвести до зворотних наслідків та спричинити катастрофу. Питання в тому, який контекст на сьогодні застосовується до загострення на кордоні України та Росії, а також ситуації на Тайвані, пише Bloomberg.
Китай під керівництвом президента Сі Цзіньпіна та Росія президента Володимира Путіна тримали своїх конкурентів у напрузі, навмисно не оголошуючи чітко про свої наміри. На відміну від цього, Захід, від США до Європейського Союзу, останнім часом вдавався до «стратегічної неоднозначності» радше випадково, а не «за планом» - і це має змінитися.
Побрязкавши зброєю поблизу України, Кремль оголосив, що відводить свої військові сили від українського кордону. Ймовірно, метою Путіна цього разу було лише нагадати Києву та Заходу про те, що він хоче контролювати темпи ескалації та деескалації конфліктів у регіоні, від Білорусі до Грузії.
У своєму нещодавньому зверненні до нації Путін попередив Захід не перетинати жодних «червоних ліній», інакше західні країни отримають «асиметричну» реакцію Кремля. Найяскравіше, він додав, що «Росія сама визначатиме» згадані червоні лінії. Це знову стратегічна двозначність: «ми можемо помститися вам, але не будемо казати, коли і чому, тому що ми хочемо, щоб ви - Київ та Захід - продовжували здогадуватися».
Навпаки, президент України Володимир Зеленський, очевидно, прагне стратегічної ясності, а також твердих запевнень від Заходу про те, що він захищатиме Україну. Крім того, він хотів би зробити наступний крок до членства в НАТО, що було б остаточним стримувальним фактором проти Росії.
Але будь-який крок до членства в НАТО, ймовірно, може стати саме тією червоною лінією, про яку говорив Путін. У такому випадку це може спровокувати катастрофу, яку США та Європа сподіваються відвернути: повномасштабне вторгнення. Це змусило б Захід постати перед вибором, залишитися осторонь чи вступити у військовий конфлікт. Тому НАТО, США та Європейський Союз залишаються «стратегічно неоднозначними» щодо того, як вони реагуватимуть на російське агресивне вторгнення.
Що стосується ситуації на Тайвані, то вона пропонує архетип відносно успішної стратегічної двозначності. На папері США завжди визнавали лише Китай. У 1979 році Америка «перевела» свій дипломатичний протокол з Тайваню до Пекіну, одночасно прийнявши Закон про відносини з островом. У законі сказано, що «будь-які зусилля щодо визначення майбутнього Тайваню не за допомогою мирних засобів» можуть викликати «серйозне занепокоєння з боку США».
Ця навмисна неоднозначність щодо того, чи будуть США вступати у конфлікт з Китаєм, якщо Пекін почне вторгнення на Тайвань, ймовірно, зберігала мир протягом чотирьох десятиліть. Це змусило китайців побоюватися війни з Америкою. Але водночас, це нагадало Тайваню, що у острова не було багато можливостей для проголошення незалежності, оскільки США можуть і не прийти на допомогу.
Два приклади показують, як працює стратегічна неоднозначність – коли одне і те ж повідомлення повинно одночасно надсилати різні сигнали. У цих прикладах Захід каже, відповідно, Москві та Пекіну, не починати вороже вторгнення, водночас закликаючи Київ і Тайвань не піддаватися на провокації. Отриманий результат повинен запобігти війні.
Але все це працює лише до тих пір, поки всі сторони відчувають, що час грає на їхню користь. Наприклад, Китай давно зрозумів, що йому слід посилити власну військову потужність, перш ніж кидати виклик США. Пекін також сподівався переконати Тайвань добровільно приєднатися до Китаю, пропонуючи економічне співробітництво та обіцянки політичної автономії.
Обидва припущення змінилися. Пекін останнім часом відчуває, що може виграти потенційну війну проти США, і водночас побоюється, що населення острова дедалі частіше вважає себе незалежним.
Нещодавні опитування свідчать, що рекордні 83% населення Тайваню розглядають себе окремо від Китаю. Сі Цзіньпін також усвідомлює, що його недотримання обіцянок відносно автономії Гонконгу переконало Тайвань у тому, що мирне возз'єднання ніколи не принесе користь острову.
Саме тому багато аналітиків вважають, що Вашингтон повинен змінити американську стратегічну двозначність відносно Тайваню на ясність. Президент Ради з міжнародних відносин Річард Хаас стверджує, що США повинні однозначно показати свою готовність захищати Тайвань, щоб надалі стримувати Китай і не допустити війни.
Зберігання стратегічної неоднозначності може налякати інших союзників Америки в регіоні, зокрема Японію та Південну Корею, які будуть перейматися власною безпекою, можливо навіть, почнуть розробляти свою ядерну зброю.
У Східній Європі подібна лінія міркувань є менш прямолінійною. Такі союзники США, як Польща чи прибалтійські республіки, також звертають велику увагу на позицію Заходу щодо України і, таким чином, відчувають власну вразливість перед агресією Росії. Але вони, швидше за все, не почнуть створювати власні ядерні озброєння або шукати альтернативні союзи. При цьому, захищати Тайвань буде важко, але відбити атаку Росії проти України може бути ще складніше.
Очевидно, що вибір між стратегічною неоднозначністю та ясністю є критичним питанням найвищого ступеня дипломатичного мистецтва держави.
Викликає хвилювання, коли президент не оцінює концепції стратегічної двозначності. Для прикладу, у 2001 році американський лідер Джордж Буш прямо заявив, що «зробить все можливе», щоб захистити Тайвань.
Але не менш тривожно, коли президент не розуміє механізму розгортання стратегічної ясності. У 2012 році Барак Обама попередив сирійського диктатора Башара Асада не переходити «червону межу» використання хімічної зброї, але потім Обама фактично нічого не зробив, коли Асад порушив умову.
У Східній Азії на сьогодні переконливим є питання переходу від стратегічної неоднозначності до ясності. У Східній Європі ситуація складніша. Але найбільша проблема полягає в тому, що неоднозначність Заходу щодо ситуації в обох регіонах все частіше здається радше незапланованою, а не стратегічною, що демонструє нерішучість, резюмує видання.
Нагадаємо, 22 квітня Росія оголосила про завершення «раптової перевірки боєготовності», під приводом якої стягувала війська до кордонів України, і відведення військ з 23 квітня.
Експерт з питань національної безпеки та оборони Українського інституту майбутнього Глен Грант вважає, що відведення військ не є поразкою Путіна: «По-перше, блокування Азова залишається. По-друге, він залякав США та змусив їх вивести два кораблі з Чорного моря та влаштувати йому саміт з Байденом. По-третє, росіяни завжди брешуть, тому не вірте Шойгу, що вони повертаються до баз – багато обладнання залишиться».
Російський лідер отримав від розгортання власні зиски: відпрацював готовність до великої мобілізації і готовність до війни С2 (командування та контроль), перевірив авіацію та флот, оцінив можливості української армії і силу рішучості українських політиків. Більша частина цього розгортання залишається готовою до швидкого відновлення і врахує вивчені уроки.
Докладніше про те, що відбулося біля кордонів і навколо України останніми днями та як це варто розуміти, читайте у статтях Сергія Немирича «Воєнна тривога квітня 2021 року: кілька простих висновків» та Олексія Їжака «Тайговий casus belli» у ZN.UA.
Протягом останніх днів Пекін посилив свою збройну активність поблизу Тайваню, це може свідчити про наміри Китаю здійснити військове вторгнення на острів.
Загроза вторгнення Китаю на Тайвань є серйозною і неминучою, попередив американський адмірал Джон Аквіліно, призначений головою Індо-Тихоокеанського командування військових сил США.