«Зброя в обмін на мир». Схоже, цей сумний оксюморон має великі шанси стати нашою не такою вже й віддаленою реальністю…
Після того як партнери України неймовірно затягували (й надалі затягують) постачання критично необхідних для України озброєнь; так і не забезпечили нашій армії якщо не переваги над Росією, то бодай паритету в повітрі під час «вирішального наступу»; західні ЗМІ пів року системно нарощували градус очікувань від цього наступу, а тепер ті самі ЗМІ не менш системно сіють розчарування й пишуть про «занадто повільні темпи», «скромні успіхи» та «великі втрати», яких зазнає Україна.
На цьому тлі останніми тижнями дедалі частіше звучить слово «переговори». Й не лише від можливого наступного президента США Дональда Трампа, який вважає, що «для Сполучених Штатів настав час спробувати домовитися про мирне врегулювання шляхом переговорів між Росією й Україною». Не тільки від угорського прем’єра Віктора Орбана, який давно закликає Україну сісти за стіл переговорів із Росією, або болгарського президента Румена Радєва, котрий днями розповідав Володимиру Зеленському про необхідність «шукати мирні рішення дипломатичним шляхом».
Про можливі переговори заговорили навіть наші близькі друзі. Так, президент Чехії Петр Павел із відвертістю натовського генерала заявив у перший день саміту Альянсу, що вікно можливостей України для військового прогресу «закриється більш-менш до кінця цього року», а все, чого буде досягнуто до того часу, стане відправною точкою для переговорів. А перед тим польський президент Анджей Дуда висловив готовність Польщі до миротворчості, «якщо Україна вирішить провести мирні переговори з Росією й буде ухвалено рішення про проведення миротворчої операції за участю західних солдатів».
Офіційний Вашингтон наразі публічно повторює тезу, що Україна сама вирішить, коли їй сідати за стіл переговорів із Росією, однак за лаштунками, зважаючи на все, вже активно готує підґрунтя для цього рішення. І нещодавня публікація The Washington Post про неафішований червневий візит до Києва директора ЦРУ Вільяма Бернса, під час якого українська влада нібито розкрила йому свої амбітні плани, зокрема й щодо початку переговорів із РФ наприкінці цього року, це підтверджує. Хто кому більше розповідав про майбутні переговори, точно невідомо. Однак уже зрозуміло, що «переговори про переговори» ведуться досить давно — на різних рівнях (наразі не найвищих) і між різними гравцями. Американці зондують ґрунт не лише в Києві. Витік в NBC News минулого тижня, який згодом підтвердив Білий дім, розкрив подробиці квітневих неофіційних таємних переговорів групи колишніх високопоставлених чиновників США з представниками Росії (серед них був навіть очільник МЗС Сергій Лавров) і засвідчив, що ведеться «кулуарна дипломатія високого рівня». Є підстави припускати, що українці, зустрічаючись із росіянами, також ведуть дискусії не лише про обмін полоненими. А географія майданчиків для обговорення є досить широкою — від Туреччини й Еміратів до Ізраїлю.
Про переговори про припинення вогню
Попри те, що президент Зеленський чи не щодня невтомно повторює, що Київ не готовий навіть думати про будь-які переговори, доки Путін не виведе своїх військ із України, ми все-таки вирішили поцікавитися, якої думки про це наші співгромадяни.
Як засвідчили результати соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова на замовлення ZN.UA, сукупно 86,6% респондентів вважають, що переговори про припинення бойових дій не можна починати до результатів українського контрнаступу. Загалом 76,8% не бажають, аби переговори почалися навіть після нього. Лише 9,8% згодні, що це може статися після наступу. Ще 9,6% вважають, що переговори про припинення вогню мають відбутися після виходу ЗСУ на лінію розмежування станом на 23 лютого 2022 року. Говорити з агресором лише після відновлення суверенітету України над усіма територіями станом на 1991 рік — таку позицію підтримують 28,4% наших співгромадян. (Рис. 1)
А 38,8% українців узагалі впевнені, що такі переговори не потрібні. Причому це найпопулярніша відповідь у всіх регіонах країни. Але найбільш категоричними виявилися наші співгромадяни на Заході, де більш як половина опитаних (53,3%) проти переговорів із агресором. На другому місці з 37,1% — багатостраждальний Південь, частина якого досі перебуває під окупацією, й мотиви такої кількості його мешканців бажати, щоб ЗСУ гнали ворога з України без жодних переговорів, цілком зрозумілі. Як і мотиви 33,6% респондентів Сходу, які довше за інші регіони «насолоджуються» смертоносними плодами «русского міра». Проте й у Центрі практично третина українців (32,6%) проти переговорів із РФ про припинення вогню.
Про «напади» на Росію
Після яскравих подій у «Бєлгородській Народній Республіці» ми не могли не поцікавитися, чи підтримують українці ведення бойових дій на території Росії?
63,4% респондентів відповіли «так». Однак лише 16,4% респондентів водночас допускають участь у них ЗСУ. Решта 47% підтримують бої на території ворога, тільки якщо їх вестимуть громадяни Росії, які виступають проти режиму Путіна. Проти бойових дій на території РФ кожен п’ятий (21,9%) українець. (Рис. 2)
Не знаю, чи заспокоять такі результати наших партнерів у Вашингтоні. Але, з огляду на сигнали, передані Києву в публікації Newsweek минулого тижня, українські «витівки» за поребриком не лише неабияк дратують, а й серйозно турбують нашого головного союзника в боротьбі з Росією.
«Байден вирішив, що США (й Київ) не вдаватимуться до жодних дій, які можуть загрожувати самій Росії або виживанню російської держави, якщо Путін не поглибить конфлікт і не втягне всю Європу в нову світову війну», — пише видання, поспілкувавшись із понад дюжиною високопоставлених офіцерів ЦРУ й чиновників нинішньої американської адміністрації. І нагадує, що ще за три місяці до початку широкомасштабної агресії Бернс відвідав Москву, й хоча Путін не зустрівся з ним особисто й демонстративно спілкувався з главою ЦРУ із Сочі телефоном, розмова була успішною — сторони встановили «правила дорожнього руху». Згідно з домовленістю, Штати не воюватимуть із Росією безпосередньо й не домагатимуться зміни режиму.
«Зеленський відкрито заявляв, що Україна не нападатиме на Росію», — кілька разів нагадує видання, щоправда, стільки ж разів забувши уточнити, що йшлося лише про незастосування американської зброї.
Проте удари по Кримському мосту, військовому аеродрому в Енгельсі, атака безпілотників на Кремль і бойова операція в Бєлгородській області спричинили серйозне невдоволення з боку Вашингтона. Хоч би скільки Київ заперечував свою причетність до цих операцій, а Російський добровольчий корпус і легіон «Свобода Росії» брали на себе відповідальність, довіри до них немає. ЦРУ не знало заздалегідь про жодну з цих атак, стверджують співрозмовники Newsweek. «Диверсійні атаки й транскордонні бої створили геть нове ускладнення, й український саботаж, що триває, може мати катастрофічні наслідки», — наголосив високопоставлений співробітник військової розвідки.
Тому ми цілком можемо припустити, що Вільям Бернс, який відвідав Україну незадовго до заколоту Пригожина й знав про його підготовку, приїхав до Києва не лише для того, щоб, згідно з оприлюдненою версією, «підтвердити прихильність адміністрації президента США Джо Байдена до обміну розвідувальними даними, які допоможуть Україні захистити себе». І хоча джерела видання «шифрувалися», стверджуючи, що дані про підготовку до заколоту «не обговорювали під час зустрічей із Зеленським та іншими українськими чиновниками», важко повірити в те, що передати виразний сигнал українцям «не смійте лізти в усе це!» не було однією з основних цілей цього візиту. (Ну, й ознайомитися з «амбітним планом Києва» щодо переговорів наприкінці року, звісно, теж.) Після того, як пригожинський «марш справедливості» завершився, щойно розпочавшись, адміністрація Байдена з чистою совістю разів двадцять змогла запевнити Кремль у тому, що Вашингтон і Київ не мають жодного стосунку до походу «Вагнера» на Москву.
За лаштунками, як свідчить Newsweek, Вашингтону також довелося переконати десятки країн прийняти «обмеження адміністрації Байдена», хоча деякі з цих держав, зокрема Велика Британія та Польща, «готові піти на більший ризик, ніж це влаштовує Білий дім».
Про можливих посередників
Кількість країн і організацій, що заявили про своє бажання стати посередниками між Україною та Росією, вже перевалила за другий десяток. А кого ж хочуть бачити в цій ролі самі українці?
Навіть необізнані з великою політикою й таємною дипломатією наші співгромадяни в курсі, на кого можуть покластися передусім. Відповідаючи на запитання ZN.UA, яку країну вони б хотіли бачити посередником на переговорах між Україною та Росією (можна було обрати кілька варіантів відповіді), респонденти нашого дослідження за всього багатства вибору віддали друге й третє місця Великій Британії (32,7%) та Польщі (25,7%) (рис. 3). Саме ці дві країни заслужили велику довіру українців своїм фронтменством в обстоюванні інтересів нашої країни та просуванні потрібних нам рішень на різних міжнародних майданчиках. Безумовне лідерство в цьому рейтингу суперваговика США, які 43,7% респондентів вбачають посередником за столом україно-російських переговорів, здається, є цілком зрозумілим.
Заслужене четверте місце посів Євросоюз: його посередництво на переговорах із РФ вітає кожен четвертий опитаний (24,9%). Цей результат є як даниною допомозі ЄС Україні після 24 лютого 2022 року (й військової, й фінансової, й санкційної), так і свідченням довіри до організації, що ризикнула й наважилася надати Україні кандидатський статус у найскрутніший для неї час. І, як повідомляють наші європейські джерела, цілком імовірно, що рішення про початок переговорів про членство України ЄС ухвалить до кінця цього року.
Чесно кажучи, досить дивно, що на цьому тлі ООН набрала лише вдвічі менше голосів, ніж ЄС, — 12,8%. Організація, Радбез якої може очолювати держава, що не лише порушила її власний статут і всі основні постулати міжнародного та гуманітарного права, а й щодня нехтує головною заповіддю більшості релігій світу — «не убий», така безпорадна структура не заслуговує не лише на посередництво в найстрашнішій війні в Європі за весь час існування організації, а й на саме існування.
Про роль ОБСЄ ми взагалі тихенько промовчимо. Хтось чув бодай щось про дії або хоча б спроби цієї організації втихомирити агресора та повернути Європі й безпеку, й співробітництво? 5,4% наших респондентів, які назвали цю організацію, найімовірніше, віддали належне її колишнім заслугам. Причому дуже давнім, адже посередництво ОБСЄ в «мінському процесі» впродовж семи з гаком років залишило, м’яко кажучи, досить неприємний посмак.
До речі, повертаючись до Євросоюзу, нагадаємо, що формально він уже був посередником на україно-російських переговорах, делегувавши повноваження Німеччині та Франції в «нормандському» форматі. Теж не вельми вдалий досвід, зауважимо. Але цікаво, що майже за півтора року після початку повномасштабної війни українці по-різному оцінюють посередницький потенціал Берліна й Парижа. І хоча ідея «Норманді» народилась у Франції, нині, коли Німеччина стала другим після США постачальником озброєнь Україні, наші співгромадяни віддають явну перевагу саме їй: прихильників німецьких посередницьких послуг майже вдвічі більше, ніж французьких (14,6 проти 7,4%). Утім, сам Берлін, як свідчать наші німецькі джерела, ситий по горло попереднім досвідом і більше не бажає бути посередником, навіть якщо мирні переговори між Україною та Росією колись відновляться в тому чи тому форматі.
На відміну від Німеччини, багато фігурантів нашого списку потенційних посередників хочуть посісти це місце. Але не знаходять підтримки в українців. Так, навіть «чемпіони» серед найактивніших претендентів — Китай і Туреччина — одержали тільки 8,7 і 6,7% голосів відповідно. Українців не вразив ані формальний «мирний план» Пекіна, ані миротворча гіперактивність Ердогана, за якими проглядаються як корисливі геополітичні мотиви, так і банальне бажання вигідних ґешефтів із Росією.
Про миротворчі спроби Ватикану, який не має впливу ні в Україні, ні в Росії, ZN.UA писало неодноразово. Чи був у нього насправді мирний план, а чи самі лише добрі наміри, так і залишилося загадкою. Але Папа Римський став скромнішим, а серед респондентів нашого соцопитування лише 2,1% хотіли б бачити його посередником на україно-російських переговорах.
Ще три «миротворці-ініціативники» — Бразилія, Індонезія та Південно-Африканська Республіка, від пропозицій яких тхне російським духом, одержали відсоток голосів, менший за статистичну погрішність. А 14,7% опитаних українців узагалі вважають, що Україні на переговорах із Росією не потрібні жодні посередники.
Та навряд чи обійдеться без них. І, поставивши в нашому рейтингу Сполучені Штати на перше місце з великим відривом від решти потенційних посередників, українці продемонстрували нашому головному партнерові й подяку за безпрецедентну допомогу під час війни, й довіру, й розпачливу надію, що посередництво найпотужнішого світового геополітичного гравця буде успішним. Щонайменше успішнішим, ніж потуги пріснопам’ятного «Норманді».
От тільки чи виправдані ці надії? Чи однаково ми з американцями бачимо успіх? Чи вірять вони в нашу перемогу? Чи бажають її? Чи звертали ви увагу на їхні формулювання? Днями, коментуючи надання Україні касетних боєприпасів, представник Білого дому Джон Кірбі знову повторив вивірену у високих вашингтонських кабінетах фразу, що вони допоможуть Україні «не допустити перемоги Росії».
Напевно, невипадково злив у заокеанські медіа інформації про закулісне американо-російське спілкування «другого треку», таємні візити Бернса та висновки офіцерів ЦРУ щодо України перетворився останнім часом на широкий потік. Києву вже майже відкритим текстом дають зрозуміти: готуйтеся до переговорів.
Ще в квітні, приблизно тоді ж, коли американці обкатували з росіянами різні ідеї на цьому неформальному Track II, у Foreign Affairs вийшла стаття двох його учасників — Річарда Хааса та Чарльза Купчана, в якій вони запропонували «план переходу з поля бою за стіл переговорів». Якщо дуже коротко, то ці представники «дипломатії другого рівня» вважають, що оскільки війна в Україні «явно прямує в глухий кут», у Заходу має бути план мирного процесу — як припинення вогню, так і остаточного розв’язання конфлікту. На думку авторів, США мають прискореними темпами озброїти Україну, надавши їй навіть далекобійні ATACMS і навчивши її льотчиків пілотуванню F-16, аби Київ міг розпочати переговори — десь ближче до зими — з ліпших позицій. Водночас автори не вірять, що, навіть одержавши ці жадані види озброєнь, Україна зможе відвоювати всі захоплені Росією території. Та оскільки «цілі України суперечать іншим цілям Заходу», з цією війною слід якнайшвидше покінчити.
Звісно, від цієї публікації можна було б відмахнутися, мовляв, це одна з експертних думок, якби її основні тези не почали активно мультиплікувати в інших статтях і виступах, і не лише в Америці, а й в інших країнах Заходу, транслюючи думку значної частини його еліт. Досить показовим є те, що перед самітом НАТО навіть прихильники швидкого прийому України до Альянсу, обґрунтовуючи необхідність цього кроку, писали, що це допоможе президентові Зеленському «продати» українцям можливі територіальні поступки під час переговорів із Москвою.
Про підсумки майбутніх переговорів
Та якщо на Заході когось досі хвилює думка самих українців, якщо їх цікавить, що вважають прийнятним результатом майбутніх переговорів із Росією громадяни єдиної в світі країни, яка запекло протистоїть на полі бою ядерній державі-агресору, то ось ця думка. (Рис. 4)
Лише 3,8% українців готові погодитися залишити під російською окупацією територію «Л/ДНР». Тільки 4,3% приймуть подальшу окупацію Криму. Менш ніж кожен десятий (9,8%) українець із болем у душі погодиться з деокупацією лише територій, захоплених Росією з 24 лютого 2022 року.
Майже 76% опитаних українців не вважають прийнятними територіальні поступки загарбникові внаслідок переговорів із ним: близько 63% — за повернення Україною всіх територій і відновлення суверенітету в кордонах 1991-го, ще 13% — за виконання Росією всіх пунктів мирного плану президента Зеленського (який, нагадаємо, включає, зокрема, й повернення всіх полонених і депортованих українців, і репарації від РФ, і покарання військових злочинців).
Кажете, цілі України суперечать іншим цілям Заходу? А хіба якась ціль для Заходу може бути важливішою за демонстрацію решті світу, що будь-яку неспровоковану агресію буде припинено, а агресора покарано? Хіба досягнення справедливого миру в країні, що зазнала нападу з боку сильнішого противника, який має ядерну зброю, не стане найкращим доказом згуртованості, міці та впливу Заходу?
Ми знаємо, що Києву, безперечно, доведеться дослухатися до наших партнерів, від постачання зброї та фінансових вливань яких Україна залежить нині критично, залежить життєво.
Проте дайте їй не лише зброю та гроші. Дайте їй і свою віру в неї. Зрештою, навіть ЦРУ визнало, що всі розвідспільноти США (втім, як і інші розвідки світу) неправильно оцінили як військовий потенціал Росії, так і стійкість України. Дослухайтеся, зрештою, до Майкла МакФола, який сказав: «Не знаю, що буде далі, але вважаю, що українці весь час робили більше, ніж ми від них очікували».
Усі згадані в тексті дані — результати соціологічного опитування Центру Разумкова. Опитування на замовлення ZN.UA проводилося з 23 до 28 червня 2023 року методом face-to-face в 22 областях України та м. Києві. Опитано 2018 респондентів віком від 18 років. Теоретична погрішність вибірки не перевищує 2,3%.