Кошмар ядерного стримування стає особливо очевидним на тлі зростання напруги у світі і заяв президента США Дональда Трампа про вихід США з договорів про обмеження стратегічного ядерного озброєння. Міжконтинентальна балістична ракета з ядерною боєголовкою і швидкістю підльоту, як правило, застає населення зненацька. Спустошення після масштабних бомбардувань під час Другої світової війни, кульмінацією яких став ядерний удар по Хіросімі і Нагасакі, посилило "печерне" мислення, народжене в траншеях Першої світової, що стало особливо помітно на тлі перших повоєнних десятиліть, коли світ жив під Дамокловим мечем радянсько-американського ядерного конфлікту, пише National Interest, передає УНІАН.
На самому початку ядерної ери обидві сторони вважали, що порятунок від масованих ядерних ударів варто шукати у численних бункерах (в 50-х і 60-х роках це було актуально). З ростом потужності ядерних бомб махровим цвітом розквітали найнеймовірніші плани з будівництва протиатомних укриттів.
Проте всі плани про протиатомного захисту швидко зіткнулися з двома проблемами - це масштаб загрози та цифри. Всі розрахунки показували, що ефект ядерної зброї величезний, і в тих притулках, які є, зможе вижити лише незначна частина людей. Якщо Радянському Союзу було не звикати розмінювати мільйони своїх громадян на тактико-стратегічні цілі, то в Америці ставлення до життя цивільного населення навіть у ті роки було досить хвилюючим. І тут в повний зріст постала друга проблема - ціна захисту великого населення дуже швидко складалася астрономічну суму. У цьому випадку мова йшла не стільки про витрати на масове будівництво, скільки про масштабне соціальне переформатування під потреби тривалої суспільного життя у бункерах.
"Якщо припустити, що ядерна війна розпочнеться, що я повинен зробити?" - запитав президент США Дуайт Ейзенхауер у 1956 році. Отримавши це питання, американці почали шукати відповіді. Одну з них дав відомий аналітичний центр RAND.
Аналітики висловили припущення - якщо не можна у короткий час евакуювати із зони удару населення горизонтально, то слід евакуювати його вертикально, під землю.
Роберт Панеро проводив нагляд над дослідженням в 1957-1958 роках, дослідження стосувалося побудови масштабних бункерів під кожним містом США. Це дослідження профінансував "Фонд Форда".
Плани були грандіозними; так, сховища для сотень тисяч людей планувалося розмістити на глибині 300 метрів під населеними пунктами. Вважалося, що цього достатньо, щоб врятуватися від вибуху навіть мегатонної водневої бомби. Входи таких бункерів були широкими, немов двері торгових центрів, і повсюдними, як входи в метро, щоб люди могли спуститися туди з різних точок міста за лічені хвилини.
Однак платою за порятунок повинен був стати спосіб життя - американці повинні були дотримуватися військової дисципліни, спати у великих загальних кімнатах, є в загальних їдалень під наглядом спеціальних службовців, а також ходити митися групами. Як тоді, так і сьогодні розпещені правами і свободами американські громадяни здаються малоймовірними кандидатами для такої структури.
До того ж, запропонований проект був колосальним. Ціною порятунку 86% американців від наслідків глобальної термоядерної війни ставала половина ВВП США на 1957 рік - і деформація звичної людям соціальної структури.
"Ми дедалі більше переконувалися, що спотворення суспільства буде неприйнятним. Не було навіть питання про втрату цілого суспільства через ядерну війну. Але навіть незважаючи на це, можна було врятувати життя у сховищах від забруднення. Сам досвід був дуже тривожним для мене та інших учасників. Був це єдиний спосіб вирішити проблему? Запропоноване рішення було схоже на управління країною у військовому стані", - писав член Gaither Committee Спурджен Кіні.
В 1959 році в США знову спробували розробити проект загального порятунку - на цей раз більш звичний для способу життя американців. Його сформулювали студенти Архітектурного коледжу Корнелла. На заняттях професора Фредеріка Едмондсона вони розробили план створення постапокаліптичного міста-компанії.
Згідно з планом, дев'ять тисяч жителів гіпотетичного середньостатистичного американського містечка в штаті Нью-Йорк могли швидко сховатися у великому комунальному притулку через ряд входів в центрі міста, пережити 20-мегатонний ядерний удар за 10 миль від міста, а потім підтримувати роботу заводів і шкіл, поки ядерне забруднення не розвіється. Притулки і сполучні тунелі протягом всього часу до початку війни повинні були служити суспільству в якості торгових площ і місць для проведення зустрічей.
Однак і цей проект був відкинутий - не тільки через його високу вартість, але і через ряд інших причин.
Відповідь президента Ейзенхауера на висновки Gaither Committe був по-військовому похмурим і увійшов в підручники: "Не можна допустити війну такого типу. У нас не вистачить бульдозерів, щоб розчистити вулиці від трупів".
З часів Карибської кризи, коли світ стояв за крок від усеспалюючого ядерного конфлікту, тема цивільної оборони у США залишається "бідним родичем". На відміну від СРСР, де до Судного Дня готувалися до останнього дня країни і де у спадок СНД дісталася грандіозна система ЦО, нехай навіть до сьогоднішнього дня частково непрацездатна та напіврозграблена.
"Ніхто просто не хоче думати про це. Якщо бомбосховища скоротять втрати, наприклад, зі 100 мільйонів до 50 мільйонів людей, це все одно означає, що десятки мільйонів людей загинуть", - заявив автор блогу Atomic Skies на ім'я Марк. Він зазначив, що вся американська програма ЦО залишила після себе "тільки іржаві таблички "ядерне бомбосховище" на стінах".
Втім, прикладом успішної реалізації загальної програми ЦО (якщо не брати до уваги СРСР і не співвідносити розміри держав) може служити Швейцарія, яка у свій час почала власну дорогу програму ядерного захисту. До 1980-х років понад 80% швейцарців мали можливість швидко сховатися у притулках.
Герман Кан, автор того самого проекту RAND, зазначив, що ядерне стримування працює лише в тому випадку, коли супротивник впевнений - "ви готові ризикнути Лос-Анджелесом, щоб дістати Москву чи Пекін". Переконливості такої стратегії надає потужна система ЦО. А реверанси на користь безстрашності та демократичності у таких питаннях ставлять всю країну під загрозу.
Нагадаємо, 22 жовтня було оголошено рішення президента США Дональда Трампа в односторонньому порядку вивести Сполучені Штаті з Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності (РСМД), так як російська сторона порушує умови, а Китай та інші ядерні держави до нього взагалі не приєднувалися.
У РФ претензії США відкинули, назвавши позицію Вашингтона "небезпечною". Для переговорів з цього питання Москву відвідав радник президента США з питань національної безпеки Джон Болтон.
Голова МЗС Німеччині Хайко Маасс повідомив про наміри звернутися до НАТО з закликом вжити заходів для збереження Договору.
У той же час, Україна і Польща з розумінням поставилися до рішення США, звернувши увагу на систематичні порушення Росією взятих на себе зобов'язань.
Договір про РСМД був підписаний США та СРСР у 1987 році. Сторони зобов'язалися знищити балістичні і крилаті ракети наземного базування середньої (1000-5500 км) і малої дальності (500-1000 км), а також не виробляти і не розгортати озброєння цього класу в майбутньому.
Детальніше про мотиви виходу США з ДРСМД читайте в статті Олексія Їжака "Дедалі ближче до ядерного раю" в тижневику "Дзеркало тижня. Україна".