Японія поступилася Німеччині третім місцем у рейтингу найбільших економік світу. Ця подія, що сталася минулого року, в більшості розвинутих країн світу могла б стати предметом критики на адресу уряду чи щонайменше гарячих дискусій у колі експертів-економістів, а могла б і призвести до внутрішньополітичної кризи.
За підсумками 2023 року, ВВП Японії оцінюється в 4,23 трлн дол., у той час як Німеччини — в 4,43 трлн. Водночас Японія зберегла перше місце у світі за рівнем державного боргу (255% ВВП), що вдвічі перевищує середній рівень країн «Великої сімки» — 128%. За два роки єна втратила 50% вартості відносно долара, що теоретично мало б спричинити досить серйозні наслідки для національної економіки. Проте в Японії, окрім фінансистів та інституційних інвесторів, ніхто нічого особливо не помітив. Так, ціни зросли, так, рейтинги підтримки уряду пішли вниз, але ці тенденції для демократій є радше традицією, ніж винятком.
Значно більше уваги питанню стабільності японської економіки приділяють у США. Там обсяги державного боргу перевищили 120% ВВП і, за прогнозами Офісу бюджету Конгресу, боргове навантаження й далі зростатиме мінімум на 3% ВВП щорічно протягом найближчих 30 років за прогнозованого зростання економіки у 2%. Що з цим робити, наразі остаточно незрозуміло, саме тому й звертають увагу на Японію, яка непогано дає собі раду навіть у гіршій ситуації.
Одним із чинників, що визначають фінансову стійкість Японії, є банківські накопичення населення, які японці тримають на депозитах навіть за вкрай низької, якщо не від’ємної, банківської ставки. Ця сума оцінюється в 14,6 трлн дол. На відміну від США, японці не поспішають інвестувати ці кошти у фондовий ринок, але, звісно, депозити населення є дешевим ресурсом для кредитування урядових програм. У США ситуація геть інша.
Ортодоксальні економісти з-поміж апологетів вільного ринку та моделей необмеженого зростання часто критикують японську економіку, називаючи попередні тридцять років «втраченими». Але, як з’ясувалося минулого року, легендарний Воррен Баффет, голова однієї з найбільших інвестиційних компаній світу Berkshire Hathaway, має іншу думку. Він відвідав Японію й придбав додаткові пакети акцій кожного з пʼяти найбільших торговельних домів — Mitsubishi Corp., Mitsui&Co., Itochu, Marubeni та Sumitomo Corp. Нині його фонд володіє в середньому 8,5% акцій кожної з корпорацій на суму 2,8 трлн єн. У заяві фонду зазначено, що ці інвестиції є довготерміновими, ба більше, Воррен Баффет має намір збільшити свою частку акцій у кожній із корпорацій до 9,9%. Після цієї заяви вартість акцій згаданих корпорацій зросла від 30 до 44%, а фондовий ринок отримав нову динаміку. Вже цього року, незважаючи на дискусії про не вельми позитивні підсумки 2023-го, вартість акцій японських торговельних домів продовжувала істотно зростати, а індекс Nikkei побив усі рекорди.
Всесвітньо відомі «сого шьоша» — так у Японії називають «велику п’ятірку» — є фундаментом японської економіки з кінця ХІХ століття, й «експерти» здебільшого розглядають їх як певний анахронізм, «традиційну Японію», а не її майбутнє. Проте Воррен Баффет побачив інший аспект, на який часто не звертають уваги, — це відмінність японської моделі економіки від традиційних підходів, прийнятих на Заході. Наприклад, фахівці наводять таку статистику: співвідношення оплати праці СЕО компаній і середнього співробітника в Японії чи не найнижче серед розвинених країн (11:1) проти, скажімо, Великої Британії (22:1) та США (475:1). Менеджмент найбільших корпорацій дотримується дуже суворих правил «хорошого управління» й традиційно приділяє більше уваги справедливому розподілу прибутків, ніж їх концентрації в одних руках. На думку інвесторів у японську економіку, місцева модель, яка ставить за принцип раціональне використання ресурсів, справедливу оплату праці, збереження гармонії в суспільстві й довіру між урядом, бізнесом і соціумом, є наразі чи не привабливішою, ніж ризиковані інвестиції за принципом «або все мені, або нічого нікому».
Насправді, звісно, ситуація значно складніша, оскільки крім власне керування фінансовою системою країни, уряд Японії ще має приділяти першочергову увагу балансу поточного рахунку. Японія глибоко інтегрована у світову економіку і є одним з найбільших експортерів і імпортерів. Девальвація єни та величезний попит у світі на продукцію японського машинобудування й електроніку дають змогу говорити про позитивні перспективи експорту. Водночас дефіцит чипів, який досі відчувається, політична нестабільність усередині країни та геополітичні виклики, пов’язані з війною Росії проти України, збільшенням загрози з боку Північної Кореї та напругою навколо Тайваню й у Південно-Китайському морі, відволікають значні ресурси на безпеку. З огляду на це Японія змушена збільшувати оборонний бюджет, долучатися до міжнародних проєктів із виробництва зброї й уже переглянула власні досить жорсткі принципи експорту озброєнь. Також уживають заходів для істотного збільшення квоти на залучення іноземної робочої сили, оскільки зростання частки населення похилого віку в Японії б’є всі рекорди.
З огляду на японську філософію бізнесу та світосприйняття, орієнтоване на гармонію як усередині суспільства, так і між суспільством і природою, не дивує те, що помітна частина японських економістів є прихильниками теорії «антизростання» (хоча й не завжди визнають це, уникаючи критики в прихильності до соціалізму) або щонайменше «нового капіталізму». Ці підходи значно більше зосереджені на справедливому розподілі створюваних благ, забезпеченні гармонії, взаємоповаги та взаємопідтримки в суспільстві, різкому зменшенні споживання, зокрема невідновлюваних природних ресурсів, ніж класичні моделі «вільного ринку». Тридцять років майже «не-зростання» свідчать, що такий підхід можливий, і цілком природно очікувати, що в новому технологічному укладі домінуватиме саме він, якщо враховувати прогнозовану соціальну напругу в індустріальних суспільствах з огляду на очікуване масштабне застосування штучного інтелекту замість робітників у багатьох сферах.
Цілі сталого розвитку, ухвалені Генеральною асамблеєю ООН у вересні 2015 року, в Японії сприймають як план конкретних дій, а не просто заклик до людства. Досить часто під час офіційних зустрічей із представниками уряду, парламенту чи бізнесу на лацкані піджака співрозмовника можна побачити спеціальний різнокольоровий значок, який є емблемою «цілей сталого розвитку». Тут щиро підтримують ідеї подолання бідності, нерівності, запобігання кліматичним змінам і неефективному природокористуванню, намагаються зробити внесок у досягнення більшої передбачуваності та справедливості в міжнародних відносинах. Зокрема це стосується цілої низки ініціатив усередині країни (наприклад, щодо гендерної рівності), а також масштабних програм допомоги країнам, які самостійно не можуть упоратись із сучасними викликами.
Одним із прикладів, які прихильники теорії «антизростання» наводять, аби продемонструвати необхідність принципового, а не декоративного перегляду філософії розвитку, є електромобілі. З одного боку, бурхливий розвиток електротранспорту був пов’язаний із цілком слушною ідеєю зменшення викидів вуглецю, покращення екології. Проте мало хто прораховував, які витрати енергії й ресурсів спричиняє видобування літію, виробництво батарей і які ризики для довкілля несе утилізація батарей, що вичерпали свій ресурс. Ті ж електромобілі стають частиною традиційної маркетингової стратегії, коли нові моделі випускаються частіше, ніж попередні вичерпують свій ресурс, і з погляду класичної моделі зростання, мають споживатися. Все це нівелює ефект від упровадження електричних двигунів замість класичних.
Перехід на відновлювані джерела енергії також вимагає істотного збільшення виробництва вітряків або сонячних панелей, створення складних систем їх інтеграції в електромережі. Запровадження «зелених» стандартів має різну ціну для країн глобальної Півночі та глобального Півдня, а монопольне становище глобальних корпорацій, із якими з цілої низки причин майже неможливо конкурувати новачкам, збільшує нерівність.
Ідея «антизростання» передбачає іншій погляд на розвиток. Не збільшення споживання, а його зменшення є справжнім індикатором зростання так само, як подовження середньої тривалості життя, якість води та ступінь застосування екологічно чистих технологій утилізації відходів. Якщо людство спожило більше гарно упакованих у пластик продуктів, а відтак усе це паковання утворює гігантські острови сміття в океані, — це не розвиток. Якщо зміна технологічного укладу передбачає заміну гігантських обсягів електронної техніки (комп’ютери, монітори, принтери, сервери тощо), яку просто вивозять на полігони в Африці, — це не розвиток. Свобода підприємництва не має означати збагачення за всяку ціну. Дискусії про перегляд парадигми розвитку виникли не тому, що хтось прагне повернутися в минуле — до соціалізму чи навіть комунізму, а тому, що глобалізація, яка стала вершиною попереднього етапу розвитку людства, що нині трансформується, довела необхідність більшого порозуміння за лініями Північ—Південь і Схід—Захід. Для нас це важливо ще й тому, що саме на наявних застарілих суперечностях сьогодні грає Росія, коли просуває антизахідні наративи на глобальному Півдні під гаслом антиімперіалізму. Найбездарніша з усіх імперій із фашистською ідеологією виявляється досить успішною там, де соціальна нерівність, бідність і відсутність базових умов для нормального життя досі є реальністю. Філософія глобального розвитку, спрямована на загальне благо та інклюзивний розвиток, могла б стати одним із чинників порозуміння й протидії токсичним наративам Москви.