У 1993 році невдале втручання в Сомалі, схоже, назавжди змусило США відмовитися від подібних проектів. Але через три роки Америка направила до Боснії понад 16 тисяч військовослужбовців. Нездатність запобігти масовим вбивствам змусила США хвилюватися. Три роки по тому НАТО почала бомбардування Югославії. Небажання залучати сухопутні війська стало остаточним доказом того, що США «повертаються всередину». Але через чотири роки країна ввела війська в Афганістан. Тепер американські військові вийшли з Афганістану. Однак нова політика невтручання часів президента Джо Байдена також може не протриматися довго, пише Financial Times.
У міру того, як подібні місії не виправдовували себе, тим частіше США замислювалися над зміною своєї політики. Однак у 2011 році Америка приєдналася до бомбардування Лівії. Але після цього подібне втручання, здавалося б, було дискредитоване раз і назавжди. Однак через три роки США втрутилися у Сирію.
Зараз Америка вкотре опинилася на межі «ізоляціонізму». Однак є щонайменше дві причини, чому США не будуть довго чинити опір втручанню.
Перша причина - це місце Америки в світі. Для того, щоб не використовувати потужний вплив потрібна велика дисципліна.
Інша причина – характер США. У Вашингтоні справді є зовнішньополітична еліта, і вона не схильна до «політики невтручання».
Тим часом Військово-промисловий комплекс передбачає істотний інтерес до війни. Дипломати, науковці та журналісти розходяться між собою щодо багатьох важливих речей. Але їх об’єднує погляд на США як на справді впливову силу у світі.
Сповнені спогадів про колишнього американського лідера Джорджа Буша, європейці схильні вважати, що це унікально права політика. Насправді ж це стосується і лівоцентристів.
«Якщо нам доведеться застосувати силу, то це тому, що ми Америка», - сказала свого часу колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт. Поєднуючи правосторонні та лівосторонні погляди, втручання є відносною міжпартійною згодою.
Реалізація політики невтручання насправді досить серйозна проблема для президента. Поставити крапку в «інтервенції» - це важке випробування. Ні Бараку Обамі, ні Дональду Трампу це не вдалося.
Джо Байден намагається досягнути цієї мети, але ціною, яка стосуватиметься і його наступників. Можливо, Байден заслужив критику минулого місяця.
Після кризи в Афганістані американські союзники в Європі починають замислюватися над пропозицією Франції підкреслити європейську стратегічну автономію. Деякі ліберали навіть вважають, що зовнішня політика Байдена оманливо схожа на політику Трампа.
Однак у певному сенсі рішення Байдена було наслідком накопиченої роботи Пентагону, дипломатичного корпусу, неурядових установ, приватного сектора і навіть союзників США.
Змагання за інтерпретацію кризи в Афганістані все ще тривають. Дехто вважає, що проблемою в Афганістані був дефіцит американської витривалості.
У наступній кризі варто чекати нових закликів до «рішучої» реакції з одного боку та до «стратегічного терпіння» з іншого, резюмує видання.
Наразі важко передбачити, коли чинний президент США зробить програмний виступ із питань зовнішньої політики та чи є у нього взагалі такий намір. Утім, перші шість місяців діяльності нової адміністрації дають можливість виокремити основні параметри американської дипломатії «за Байденом», особливо з урахуванням драматичного досвіду завершення операції в Афганістані. Про особливості зовнішньої політики нового американського президента — у статті Олега Шамшура «Що таке «доктрина Байдена», і як не опинитися по той бік «огорожі».