Успіх завжди досягається чесними висновками, визнанням і роботою над помилками. На жаль, саме цього і бракує сьогодні у підходах до результатів Саміту НАТО у Вільнюсі та його наслідків для України. Причому дефіцит обʼєктивності відчувається як з боку влади, так і позавладних сил та експертів. Саміт не став ані перемогою, ані провалом. І тому не праві і ті, хто намагається видати бажане за дійсне і довести його успішність та історичність для України, і ті, хто стверджує про поразку нашої дипломатії у Вільнюсі.
Для України Вільнюський саміт був важливим не тільки з погляду розуміння еволюції Північноатлантичного альянсу в умовах триваючої російської агресії, а й у контексті вирішення стратегічного питання членства України в НАТО. У своїх комунікаціях щодо результатів саміту українська влада від самого початку звела Вільнюс виключно до питання «запрошення/незапрошення України до членства», занадто перевищила поріг очікувань в українському суспільстві (в який повірила і сама влада) й увімкнула на максимум режим психологічно-дипломатичного тиску. Разом з тим Саміт НАТО у Вільнюсі був не лише про Україну (достатньо подивитися на заключний документ зустрічі, географія та теми якого глобальні).
Розберемося детальніше.
Вільнюс став однозначним успіхом для Альянсу. Розпочинаючи збройну авантюру проти України, Путін розраховував отримати «менше НАТО» на своїх кордонах, натомість отримав «більше Альянсу». Приєднання до НАТО Фінляндії (а незабаром і Швеції) ознаменувало стратегічне фіаско Москви, яка своїми діями зробила неймовірне доконаним фактом. Сьогоднішній Альянс демонструє Росії й усьому світові свою силу та рішучість до протистояння з агресором і зміцнення демократії та світопорядку у глобальному масштабі. Замість довоєнного 40-тисячного контингенту Росія отримує 300-тисячні сили НАТО вздовж свого кордону. Кордон НАТО з РФ доповнився на 1300 км, а Балтійське море остаточно стало морем натовським. Шантаж Путіна щодо нерозширення Альянсу і його повернення до кордонів 1997 року цілком провалився.
За 500 днів союзники пережили серйозну, а головне — блискавичну за західними бюрократичними лекалами еволюцію, аби нарешті визнати те, про що Україна говорить з 2014 року: найгострішою безпековою проблемою для регіону і світу є російський реваншизм. Перемогти його — справа честі для НАТО і всіх союзників. Адже лише так можна досягти перемоги свободи та демократії на десятиліття. І це добре для України.
В Україні головним бенефіціаром Вільнюського саміту стали Збройні сили України. Складні дипломатичні баталії навколо формулювань саміту щодо перспектив членства України в НАТО сприяли суттєвому підвищенню військової і оборонної допомоги з боку партнерів, які в такий спосіб намагалися компенсувати брак амбітності в тексті. Як результат маємо ракети великої дальності від Франції, нові пакети допомоги США, Німеччини, коаліцію F-16, що значно посилює боєздатність і потенціал української армії. А подальші успіхи ЗСУ у свою чергу зміцнять і позиції української дипломатії на шляху до членства в НАТО.
Вільнюс став невеликим, але кроком уперед до Альянсу. І навіть вказав на двері, хай на них і не написано «Швеція та Фінляндія». Основним завданням української дипломатії було отримати позитивну відповідь від лідерів країн НАТО на заявку України на членство в Альянсі, за можливості у формі запрошення приєднатися до Вашингтонського договору згідно із його статтею 10. Завдання складне, але можливе, як кажуть, по зубах досвідченій та амбітній дипломатичній команді МЗС у співпраці з нашими партнерами.
Чи вдалося його виконати українській дипломатії? Якщо об’єктивно, частково вдалося. Фактично заявки України не відхилили, а отже, прийняли. Хай і не власне запрошення, а перспективу отримання запрошення у разі виконання двох комплексних передумов у документах саміту зафіксовано. Хоч і невеликий, але вагомий крок уперед. Хтось міг би сказати: «Перемога!». Але і в Києві, і у натовських столицях є побоювання, що ця перемога піррова.
Ті, хто памʼятає Вільнюс-2013, зрозуміють атмосферу Вільнюса-2023. Замість полегшення та радості від досягнутого складного, але конструктивного дипломатичного компромісу євроатлантична еліта ще довго роздратовано згадуватиме «емоційні гойдалки» Зеленського, шантаж «приїду/не приїду», приїзд до Вільнюса у стилі «слон у посудній лавці», психологічний деструктивний тиск на партнерів. І як і 2013 року, коли всі лідери ЄС один за одним і всі разом переконували Януковича у доцільності підписання Угоди про асоціацію з ЄС, 2023-го західні партнери так само заспокоювали Зеленського із формулюваннями щодо НАТО. Чи заохочує такий досвід до подальших запрошень українського керівництва на світові саміти чи то «сімки», чи то «двадцятки», питання риторичне.
Попри надзвичайну увагу, Україна не змогла знайти собі місця на Саміті у Вільнюсі. Наша країна безперечно є важливою темою, водночас сама по собі героїчна боротьба Києва проти агресора — це ще не вхідний квиток до членства в НАТО. І не індульгенція щодо реформ. Звідси й холодний душ від президента Байдена та інших союзників щодо відповідності критеріїв і необхідності кваліфікації України стосовно майбутнього членства в Альянсі.
Боятися чи виступати проти вимог взаємосумісності — шлях хибний. Однак саме цю реакцію ми побачили у сумнозвісному твіті глави держави на шляху до Вільнюса. Не будемо гадати, хто підказав таку тактику дій, але цілком очевидно, що її застосування до друзів і союзників було щонайменше недоречним. Або, користуючись формулою самого президента, «безпрецедентним та абсурдним». Як свідчать дипломатичні витоки в пресу та закулісні розмови в рамках Саміту НАТО, цей демарш ледь не коштував Україні неприємних наслідків для результатів і точно впливатиме на ставлення в подальшому.
Шлях України до членства в НАТО став «коротшим, але не швидшим». Гранично точна оцінка міністра Кулеби, який як ніхто інший багато зробив для уникнення гірших сценаріїв розвитку. Україну позбавили вимоги виконання Плану дій щодо членства, однак і легшою дорогу до Альянсу це не зробить. Замість уторованого та юридично вивіреного шляху йти доведеться через невідомі хащі. І щоб дорога ця не перетворилася на нескінченне випробування, слід було б уже сьогодні у співпраці з нашими союзниками, передусім із Польщею та країнами Балтії, отримати компас руху до НАТО з гранично чітким переліком вимог. Українська дипломатія це памʼятає, знає та вміє з часів отримання безвізового режиму з Євросоюзом.
При цьому не слід видавати бажане за дійсне і вважати, що єдиною умовою для отримання запрошення, крім консенсусу союзників, є завершення війни проти Росії. Чернетку умов уже викладено у Декларації «сімки» щодо підтримки України — реформи в галузі демократії, верховенства права, судочинства, корпоративного управління, у секторі економіки та безпеки, державного управління, поваги до прав людини та свободи ЗМІ. І тут багато що збігається з нашим рухом із досягнення критеріїв членства в Європейському Союзі. Тому треба не чекати, а сформулювати завдання та належним чином виконати. Ювілейний Саміт НАТО у Вашингтоні — цілком досяжна перспектива.
Парадоксально, але найбільшим розчаруванням Саміту у Вільнюсі стали не перспективи членства України в НАТО, а так звані гарантії безпеки для нашої країни. Марно владі намагатися видавати бажане за дійсне, адже те, що запропоновано «сімкою», справжніми гарантіями не є. В Україні очікували на «гарантії захисту», «гарантії миру», і на цей запит відповіді немає. Спільна позиція «сімки» на підтримку України — це заохочувальна декларація про наміри, а не власне безпекові зобов’язання. Саме тому в тексті відсутнє слово «гарантії», а за змістом вона нагадує Будапешт-1994 із позначкою «плюс».
До негайних консультацій додаються зобовʼязання щодо надання Україні зброї, забезпечення навчання військових (фактично «Рамштайн»), економічна та фінансова підтримка, плюс санкційний фронт. Крім цього, свідомою маніпуляцією є твердження про чітку ув’язку так званих безпекових зобов’язань із членством України в НАТО, бо в офіційному тексті такого логічного зв’язку немає. От і виходить, що так звані гарантії — це не про безпеку і захист України всім Вільним світом, а про підготовку до нової війни та посилення здатності нашої держави до самооборони відповідно до статті 51 Статуту ООН. Така собі перспектива.
Тим більше що навіть ці так звані гарантії буде задіяно після завершення війни і формалізовано, можливо, на наступному Вашингтонському саміті НАТО у 2024 році. Проблема полягає в тому, що головною метою України на Вашингтонському саміті Альянсу мало би стати отримання запрошення приєднатися до Вашингтонського договору, і на це мала би спрямовуватися вся енергія української дипломатії, громадянського суспільства, партнерів. Натомість до Вашингтонського саміту влада планує кинути більшість ресурсів на роботу над двосторонніми договорами з кожною окремою країною, які потребуватимуть тривалої процедури укладання та ратифікації.
Іншими словами, такі договори — це створення паралельного треку до треку членства в НАТО. Це хибний трек, який дає козирі скептикам нашого членства в Альянсі та надію путінському режиму щодо готовності влади торгувати питанням НАТО. Той, хто думає про мир і перемогу, працює над членством у НАТО. Той, хто думає про підготовку до нової війни, працює над «гарантіями».
Як підсумок, Вільнюс пройшов — попереду Вашингтон. За будь-якого сценарію наші позиція та стратегія мають залишатися незмінними — членство України в НАТО є єдино дієвою довгостроковою гарантією безпеки для нашої держави. Якщо двері в Альянс для України відчинені, то маємо нарешті у них зайти. Маємо зробити правильні стримані висновки з результатів Вільнюського саміту. Так, певним чином вдалося розвинути мову Бухареста й отримати конкретику. Маємо формулювання, орієнтовані на рух, дію та результат, а не просто констатацію «політики відкритих дверей». Маємо мету — отримати запрошення приєднатися до НАТО згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору.
Маємо завдання — отримати згоду всіх партнерів (а це означає, що наразі такого консенсусу немає) і виконати певні умови. Пріоритет — якнайшвидше отримати такий вичерпний перелік умов, зціпити зуби, напружитися та працювати на результат. Маємо бути консолідованими, єдиними і влада, і опозиція, і громадянське суспільство.
Зробимо неможливе можливим.