Приєднання Китаю до зустрічі в Джидді усі оглядачі, крім російських, розцінили як позитивний сигнал. Одні кажуть про перемогу України на дипломатичному фронті. Інші вбачають у присутності спецпредставника Лі Хуея на переговорах у Саудівській Аравії зміни в позиції Китаю. Раніше Міністерство закордонних справ КНР заявляло, що їхня держава готова й надалі відігравати конструктивну роль для полегшення ситуації. Треті — вказують на невдоволення в Піднебесній виходом Росії із зернової угоди та загальну втому від війни.
Офіційно Китай принципово дотримується незмінної позиції щодо українського питання. Чому попри декларації про готовність сприяти припиненню війни його лідери не вживають кроків для підштовхування Росії до миру, яких від них очікують усі західні партнери? Питання є ширшим, ніж банальна калькуляція національних інтересів КНР. З одного боку, очевидно, що Москва для Пекіна — вірний «попутник» у руйнуванні заходоцентричного світового порядку. З іншого — стає дедалі зрозумілішим, що в Пекіні не раді нігілістичному підходу російського керівництва до міжнародних відносин. Попри приязні міжособові стосунки двох лідерів країни потихеньку дрейфують у різні боки. Китай геть не зацікавлений у руйнуванні наявного світопорядку, просто хотів би змістити його центр на себе. Ця вкрай важлива розбіжність у підходах в довгостроковій перспективі робить відносини «друзів без меж» відцентровими; з цієї ж причини Китай, бенефіціар чинної системи міжнародних відносин, не укладає союзу з її лузером, Росією, а обмежує двосторонні відносини системою різнорідних контрактів.
Ліберальний мир
Зміщення центру світопорядку до Піднебесної, до речі, передбачає і зміну нормативних підходів до миротворення, погляди на яке в китайської сторони суттєво відрізняються і від західних, і від російських. Західне уявлення про досягнення миру полягає в концентрації зусиль на запровадженні демократичних норм і ринкової економіки на конфліктних територіях. Така модель, відома як «ліберальний мир», передбачає, що створення ефективної інклюзивної та підзвітної системи якісного управління краще допомагає протистояти кризам і мирно вирішувати суперечки. Для захисту потенційно конфліктогенних політичних прав меншин необхідно забезпечити їх представництво в органах влади, що зі свого боку передбачає забезпечення політичного плюралізму та гарантій універсальних прав людини в конфліктних зонах. Механізм допомоги постраждалим від війни, закладений у концепції ліберального миру, передбачає фінансову кондиціональність — ресурси на відновлення ураженої війною території надають на умовах проведення реформ, що забезпечують децентралізацію управління, вільні вибори, стабілізують економіку через роботу системи ринків і свободу торгівлі. Кондиціональність непопулярна серед країн Глобального Півдня.
У екстремальних випадках у межах ліберального миру не заперечують і ідеї застосування сили для вмиротворення сторін, що конфліктують, і відновлення порядку. Проблема в тому, що ідея примусу розмиває верховенство принципу суверенітету країн, який у межах «ліберального миру» обумовлений відповідальністю сторін першочергово захищати права людей. Цією лазівкою періодично користувалася Росія, чиї дипломати та спеціалісти з міжнародних відносин фривольно трактували у власних інтересах можливість застосування сили. Ігноруючи міжнародне законодавство та стандарти, Росія неодноразово вторгалася на територію сусідів під приводом забезпечення прав російськомовних мешканців. Супровідним кроком у російській «схемі» забезпечення миру був заклик до заморожування конфлікту.
«Мир заради розвитку»
Миротворчі ініціативи Китаю не лише щодо України, а й стосовно інших гарячих конфліктів на перший погляд виглядають абстрактними, штучними та запізнілими. У тому ж Позиційному документі зазначено: «Діалог і переговори є єдиним життєздатним вирішенням української кризи. Слід заохочувати та підтримувати всі зусилля, спрямовані на мирне врегулювання». Насправді Китай оперує альтернативною концепцією досягнення миру, яка не артикулюється як цілісна, проте її елементи постійно відтворюються у всіх конфліктних зонах. Умовно китайський підхід можна схарактеризувати як «мир заради розвитку». Його ідея полягає в тому, що сторони, які конфліктують, несуть первинну відповідальність за досягнення компромісу та перемир’я. Міжнародна спільнота має повністю поважати волю урядів (або акторів), котрі домовляються, і зосередитися на такій допомозі чи підтримці, про яку вони самі попросять. Акцентуючи увагу на самодостатності переговірників і невтручанні, Китай обігрує питання суверенітету, надаючи перевагу його класичному тлумаченню як контролю над територією та незалежності від зовнішніх гравців.
У межах «миру заради розвитку» центральна мета — запустити економічне зростання. Китайські експерти пояснюють це тим, що зростання посилить добробут населення сторін, що конфліктують, сприятиме накопиченню багатства та процвітанню, чим автоматично зменшить потяг до конфліктів у майбутньому. Тому для підтримання миру Китай пропонує концентруватися на інфраструктурному будівництві, відновленні шкіл, лікарень і аграрних потужностей на постраждалій від конфлікту території. Акцент на реконструкції дає змогу Китаю реінтерпретувати питання прав людини — їх подають не як ліберально-демократичні права, а як права на матеріальний розвиток.
Структура політичної системи, безпекові відносини та поведінка політичних лідерів за такого підходу — це внутрішні справи країн, які не можуть бути об’єктом мирних переговорів. Завдання останніх — створити не стільки якісне урядування, скільки якісний уряд — вертикально інтегрований інститут, що ефективно контролює територію, а отже, здатний швидко мобілізувати та сфокусувати ресурси на повоєнній відбудові. Політичні права — це результат, а не засіб забезпечення розвитку. Надаючи допомогу, Китай позиціонує себе як рівного партнера для всіх сторін, не диференціюючи їх за жодною ціннісною шкалою.
Мирний прозелітизм
Підхід Пекіна частіше знаходить відгук у таборі країн Глобального Півдня, що пройшли крізь війни та конфлікти, оскільки «ліберальний мир» нехтує економічними та соціальними правами постраждалих від конфлікту людей. Доливаючи оливи до вогню, Пекін часто інтерпретує «ліберальний мир» як постгегемоністичний інтервенціонізм західних держав. Можна припустити, що «мир заради розвитку» як пряма антитеза західній моделі досягнення миру є ознакою усвідомлення нестачі ліберальних свобод на території самого Китаю.
І все ж на майданчику ООН та інших міжнародних платформах країн, що розвиваються, КНР стійко тримається «миру заради розвитку». Позиціонуючи його як альтернативу західному «ліберальному миру», Китай зацікавлений у його популяризації та просуванні. Участь його спецпредставника на переговорах у Джидді — гарний привід продемонструвати перевагу власної концепції перед присутніми.
Однак із «миром заради розвитку» залишається кілька проблем. По-перше, він зміщує фокус уваги на постконфліктне відновлення, проте не прояснює, як вийти з конфлікту. Делегування переговорів прямим учасникам конфлікту не виглядає як надійний і справедливий спосіб його розв’язання. (Деякі попередні розвідки почасти проливають світло на цю проблему). По-друге, «мир заради розвитку», як власне і його ліберальну альтернативу, його творці конструювали для вирішення громадянських, а не міждержавних конфліктів. Стикнувшись із викликом, породженим російським нігілізмом, учасники міжнародних відносин, які давно втратили навички вирішення конфліктів такого рівня, наосліп шукають нові сценарії. Бути учасником таких експериментів — вкрай важливий спосіб захисту та просування власних норм для країни з глобальними амбіціями, що їх демонструє Китай під керівництвом Сі.