Повідомлення про плани України та Британії укласти довгострокову угоду в сфері безпеки виглядає різдвяним подарунком для нас — особливо на тлі нерішучості інших ключових партнерів. Нехай самого документа ще немає й судити про його масштаби наразі складно, є відразу кілька причин очікувати від нього більше, ніж від звичайних «добрих намірів» західних країн. Про підготовку угоди офіційні особи обох країн говорили ще влітку, керівник ОП Андрій Єрмак у серпні заявляв, що підписати її можуть до кінця 2023 року. Про оборонне співробітництво, зокрема повоєнне, домовляємося з великою державою, хоча вона й переживає не найпростіший період власної історії. І, зрештою, ця новина викликає довіру, бо Велика Британія залишається, мабуть, найпослідовнішим союзником України в нинішній війні.
Британія справді стоїть окремо в ряду наших друзів: тут практично немає впливових політиків і політичних сил, які ставлять під сумнів необхідність допомоги Україні або важливість масштабної військової підтримки нашої країни. Жодна з парламентських партій не виявляє сумнівів у тому, що нам потрібно посилати зброю (включно з важкою) та боєприпаси (включно з найсучаснішими). Британія — один із небагатьох партнерів, де нам не потрібно із завмиранням серця стежити за виборами, гадаючи, уріже новий уряд обсяги військової допомоги чи ні. Лондон із нами від самого початку війни: перші рішення про підтримку у військовій сфері з’явилися ще 2014 року, британці були серед перших, хто розпочав програми підготовки українських військовослужбовців, надав розвіддані та озброєння.
Ще 2020 року Україна та Британія підписали Угоду про політичне співробітництво, вільну торгівлю та стратегічне партнерство, у якому значна увага фактично приділялася російській агресії та заходам, здатним їй протистояти. Спираючись на цю угоду, Лондон підтримав Кримську платформу, розширив військове та військово-технічне співробітництво — в односторонньому порядку, а не в межах колективних кроків західних інститутів. Після початку повномасштабного російського вторгнення британський уряд зміг оперативно надати нам зброю різноманітнішу та в більших обсягах, ніж багато західних країн (рішення щодо ракет Brimstone, морських дронів і низки інших систем ухвалювалися в межах угоди 2020 року).
Найважливішим є те, що британська підтримка Києва спирається не лише на загальні цінності, а й на британські стратегічні інтереси. Вихід із Європейського Союзу сильно вдарив по статусу Британії у світі й змусив Лондон серйозно переосмислити зовнішню політику. Пошук свого місця у світі підштовхував Британію до активної політики насамперед у регіонах, де не було власних лідерів, зате були конфлікти та політична невизначеність. Один із таких регіонів — так звана Нова Східна Європа (європейські пострадянські країни, що залишилися за бортом ЄС і НАТО) та Чорне море. Боротьба за вплив тут стала одним із головних елементів доктрини «Глобальної Британії» — саме в ній консерватори сформулювали погляд на політику країни після Брекзиту.
До 2016 року східні окраїни Європи залишалися на периферії британської уваги. Саме Брекзит, а не початок російської агресії проти України, став відправною точкою нового підходу. До кінця 2010-х британці стали тут одним із найактивніших акторів, вибудувавши тісне співробітництво з країнами регіону, а також із Польщею та Румунією, які й самі виявляли більшу активність на східних кордонах ЄС. Причому британська активність від самого початку була переважно воєнно-стратегічною — як економічний партнер регіон залишається для Лондона другорядним. Від початку 2020-х Східна Європа, й особливо Чорноморський регіон, стали найважливішими стратегічними пріоритетами Британії: у документах із оборонної та зовнішньополітичної стратегії 2021 року Чорне море згадується значно частіше, ніж Балтійське, що було пріоритетом іще з 1990-х.
Зрушення інтересів Лондона в бік Чорного моря пов’язане ще й із особливостями сучасного військового будівництва Британії: останніми десятиліттями тут спостерігається перекіс у бік військово-морських сил і розвитку пов’язаних із флотом експедиційних можливостей. І хоча такий поворот у британській політиці було зроблено за лейбористів (свого часу побудову двох ударних авіаносців протиснув Тоні Блер), нині виправдовувати пріоритетні витрати на флот доводиться урядам консерваторів. Лейбористи, ліберальні демократи та шотландські націоналісти критикують багато статей витрат: на утримання авіаносного флоту, на нові системи зв’язку, на побудову нових стратегічних атомних ракетоносців. Не дивно, що у своїй допомозі Україні британський уряд найактивніше рекламує ті її форми, які пов’язані з українськими успіхами в Чорному морі. Взявши на себе відповідальність за морські перемоги у війні, офіційний Лондон прагне довести ефективність бюджетних витрат на власний флот.
Британська політика в Східній Європі остаточно змістила акценти в бік Чорного моря та України ще до початку повномасштабного вторгнення: операція з підготовки військових фахівців для України стала наймасштабнішою в регіоні ще наприкінці 2010-х, програму допомоги в нарощуванні можливостей українських ВМС було запущено 2021 року, а незадовго до початку вторгнення Лондон оголосив про створення тристоронньої британо-україно-польської платформи у сфері безпеки. Україну було визначено як пріоритетного отримувача військової допомоги в регіоні (й потенційного пріоритетного військового партнера). Почасти свою роль у цьому рішенні відіграло ставлення Лондона до російської загрози: британці відкрито визнавали її ще в 1990-х, коли жодна інша значна західна держава не була згодна з цим. Британія також стала першою великою державою, яка офіційно визначила Росію як противника відразу після початку війни проти України.
Від початку повномасштабного вторгнення Лондон залишається непохитним прибічником продовження боротьби України проти російських агресорів, підтверджуючи тим самим свою ставку на воєнно-стратегічний вимір регіональної політики. Збереження спроможності України протистояти Росії на полі бою для британців — не просто продовження політики стримування Москви. Британці першими виступили за масовану допомогу озброєннями, найгучніше наполягали на вирішенні конфлікту військовим шляхом і найпослідовніше виступають за відновлення територіальної цілісності України (що сьогодні фактично гарантує продовження війни). Саме тому британці уявляють успіхи України на полі бою як свідчення своєї стратегічної важливості та впливовості в регіоні.
Так, британці підштовхують нас до продовження війни. Але доки перспектив перемогти інакше як у бою не видно, це саме та підтримка, яка нам потрібна. А Британія є найщирішим і найпослідовнішим нашим союзником у війні — просто тому, що їй це нині вигідніше, ніж будь-кому на Заході.