«Україна має «переписати» російський наратив у країнах «глобального Півдня». «На саміті G20 Індія зосередиться на проблемах «глобального Півдня». «Японія докладає додаткових зусиль у сфері дипломатії, щоб не «програти» Китаю «глобальний Південь». Так або приблизно так виглядають заголовки багатьох аналітичних статей, присвячених сучасній геополітиці та самітам «сімки» й «двадцятки», які пройдуть нинішнього року в Південно-Східній Азії. Україна буде в центрі уваги цих самітів, і нам важливо розуміти, як артикулювати свою позицію у трохи незвичному для нас контексті.
Концепція «глобального Півдня», яку раптом почали згадувати з будь-якого приводу, є одним із елементів геополітичного аналізу, котрим, наче фіговим листком, прикривають ту його частину, про яку всі здогадуються, але не знають, як назвати прямо. Вона настільки розмита, що важко встановити, хто ж був її автором і коли її вперше озвучили. За деякими даними, їй понад 70 років, але досі чи не кожен політик, вживаючи цей термін, має на увазі щось своє. Глобальний Південь — це чи то постколоніальні країни, чи ті, що розвиваються, чи ті, що не приєдналися, яких чи то 77, чи 130.
Китай начебто належить до них, але Пекін це заперечує. Росія точно не належить, але хоче очолити таку собі «світову більшість», яка є майже тим самим, що й «глобальний Південь», тільки більшим. Індія відверто претендує на лідерство серед країн «глобального Півдня», сподіваючись зайняти нішу центру тяжіння для держав, які не хочуть обирати між США й Китаєм. З огляду на невизначеність терміну та всеїдність застосування цієї концепції, на глобальність «Півдня» можна було б не звертати уваги, якби нині він не опинився в центрі протистояння, що розгортається між геополітичними блоками «США+»—«Китай+», кожен із яких прагне збільшити цей самий «+».
Парадоксально, але, як зазначив один японський журналіст, коли подивитися на це питання з позицій постколоніалізму та стану економіки, що розвивається, Україну теж можна зарахувати до держав цього самого «глобального Півдня». Просто традиційно до них не включають європейських країн. Дивним чином Росії вдалося переконати більшість держав Африки, Азії та Латинської Америки в тому, що вона не вела колоніальних воєн, а, навпаки, сприяла визволенню пригноблених. Цікаво тоді, як оцінювати фактичну окупацію України у XVII столітті, захоплення Кримського ханства 1783 року, підкорення Кавказу, загарбницькі війни проти держав Центральної Азії, приєднання «на віки вічні» Польщі та Фінляндії? Важко перелічити всі випадки підтримки Росією терористичних угруповань по всьому світу, обсяги постачання зброї та здійснення геноциду щодо цивільних осіб, але про це південніше Сахари не згадують. Справді, в Африці й Азії землі захоплювали інші імперії, однак суть колоніалізму залишалася незмінною, що в Алжирі, що в Анголі, що в Польщі та Україні.
Чому це важливо для нас? Тому що не весь світ проти Путіна. За голосуваннями в ООН (а це не лише Генеральна асамблея, а й інші важливі органи), постійними спробами допомогти Росії обійти санкції, а також закликами до встановлення миру з позицій компромісу на користь агресора легко відстежити кількість держав, для яких так званий Захід — це погано, а не-Захід — добре. Неможливо заперечувати, що колишні імперії накоїли багато лиха в колоніях, хоча з цього приводу є різні думки. Країни Африки та Близького Сходу справедливо критикують розвинені країни за ігнорування конфліктів, які мали місце й досі тліють далеко від Європи. У діалозі з представниками академічних кіл країн «Півдня» обов'язково спливають приклади Іраку, Афганістану, Сирії, Лівії. Про визволений Кувейт не згадують, а ось про «палестинське питання» — обов'язково.
Росія традиційно проводила надзвичайно потужну пропаганду в постколоніальних і найбідніших країнах, не гребуючи прямим підкупом місцевої еліти, контрабандою зброї, експортом-імпортом ресурсів, а тепер і «Вагнером». Одночасно зі спеціальними операціями російські політологи працювали над маячними для фахівців, але втішними для самолюбства багатьох представників «глобального Півдня» ідеями, такими як створення нового міжнародного банку, де зберігатимуть валютні резерви країни, які не довіряють Заходу. На думку прописаних у Москві авторів ідеї, новий міжнародний Банк «глобального Півдня», а в перспективі й усього світу, створений, наприклад, на базі банку розвитку БРІКС або Азійського банку інфраструктурних інвестицій з можливою участю решти фінансових організацій, які забажають долучитися, випустить власні облігації. Їх продаватимуть усім країнам, але найголовніше — країнам-членам (здебільшого країнам, що розвиваються, й особливо тим, чиї активи заморозили або можуть заморозити). Такі країни зможуть зберігати в цих облігаціях свої валютні резерви. Виторг від продажу цих облігацій Банк вкладатиме не лише в цінні папери країн БРІКС та інших країн «глобального Півдня», а й у традиційні фінансові інструменти для зберігання валютних резервів, — казначейські векселі та облігації США і ЄС, деноміновані в тих-таки доларах і євро. Найголовніше в цій ідеї — те, що США та ЄС буцім не ризикнуть заморозити активи Банку, оскільки це означатиме конфлікт із усіма країнами БРІКС і «глобального Півдня» одночасно.
Автори впевнені, що для США і ЄС такий варіант є не лише прийнятним , а навіть бажаним: новий Банк переведе нинішні прямі інвестиції країн, що розвиваються, в західні фінансові інструменти у вкладення через посередника, роль якого й відіграватиме Банк. Інакше процес переведення міжнародних валютних резервів у юаневі фінансові інструменти та золото спричинить значне падіння цін американських і європейських активів, що, на думку авторів ідеї, загрожує фінансовою кризою. І тоді разом із новою міжнародною організацією, члени якої зобов'яжуться утримуватися від односторонніх санкцій, Банк зможе почати будувати новий світовий економічний порядок, що сприятиме розвитку країн «глобального Півдня» і перетворенню їх на розвинені. Ось такий план побудови нового світу, в центрі якого опиняться БРІКС і країни «глобального Півдня», пропонують у Росії. Кажуть, його цілком серйозно обговорюватимуть на майбутньому саміті БРІКС у Південній Африці.
Не випадково напередодні саміту G7 прем'єр-міністр Японії Фуміо Кішіда відвідав Єгипет, Гану, Кенію та Мозамбік. Це перший такий тур глави уряду Японії з 2014 року. Торік торгівля Кенії з Китаєм зросла на 27%, Мозамбік у листопаді 2022 року запустив спільний із Китаєм завод із виробництва скрапленого газу, а міністр фінансів Гани в березні відвідав Пекін, аби домовитися про реструктуризацію боргу після дефолту в грудні. З метою активізації діалогу з країнами «глобального Півдня» міністр закордонних справ Японії відвідає Тринідад-і-Тобаго, Барбадос, Парагвай, а також Перу та Чилі — учасників Транстихоокеанської угоди про вільну торгівлю, долучитися до якої хочуть Китай і Україна. Японія, яка має набагато краще реноме в постколоніальних країнах, ніж решта учасників G7, намагається надолужити згаяне. До діалогу з найрозвиненішими країнами в Хірошімі, крім України, запрошено Індію, Бразилію, Австралію, Південну Корею, Індонезію, Острови Кука та Коморські острови. Пріоритети очевидні.
Тоді, коли Сі Цзіньпін приймав президента Бразилії Лулу да Сілву в Пекіні, міністр закордонних справ Індії відвідав Уганду, Ефіопію та Мозамбік, а на початку нинішнього року Делі ініціював перший свого роду онлайн-саміт «Голос Глобального Півдня». Одна з цілей — вирішення проблеми боргів. Водночас, правда, ніби замовчується той факт, що ці борги — за китайськими кредитами, як і дефолт Шрі-Ланки, Гани та Замбії, проблеми з продовольством, що викликані агресією Росії проти України, — вина Москви, а внесок Бразилії, Індії та Китаю значною мірою помітний у зміні клімату, що також викликає занепокоєння «глобального Півдня».. Створюється враження, що такі «деталі» в хорі голосів «глобального Півдня» просто губляться, — в усіх негараздах винна біла й багата «Північ».
Індія готується оголосити про свою лідерську роль. Та водночас у Делі зовсім не розглядають війну Росії проти України як системоутворюючий чинник у світовій політиці. Тут говорять про мир і гармонію. Гасло прем'єр-міністра Моді: «Одна Земля, одна сім'я, одне майбутнє». Не війна й не протистояння є найсерйознішими викликами для людства, а зміни клімату, тероризм і пандемії. На думку багатьох індійських експертів, до яких дослухаються, Захід, може, й має рацію щодо оцінки війни в Україні, але ця позиція лицемірна, оскільки сам Захід винен у розв'язанні багатьох конфліктів у Азії — від В'єтнаму до Іраку. Тому Індія не зацікавлена в ізоляції Росії, — Делі хоче вести діалог із усіма, щоби прагнути миру та гармонії в усьому світі.
У публікаціях японських експертів (а Японія історично має дуже міцні зв'язки з Індією) Делі намагається й прагне говорити від імені «глобального Півдня». І цей меседж такий: країнам, що розвиваються, потрібен доступ до технологій і капіталу, потрібне стабільне постачання продовольства та медикаментів, а також зусилля, спрямовані на запобігання глобальним змінам клімату. Війни руйнують їхні надії, й тому їх потрібно припинити якомога швидше й за всяку ціну. Санкції призводять до підвищення цін і труднощів із постачанням. Для країн «Півдня» блокування Росією постачання зерна з України — це складно. Для них важливий сам результат — відсутність зерна, і це та позиція, яку Індія має намір озвучити на саміті «двадцятки» у вересні.
Коли Індію критикують за зв'язки з Росією, вона каже: а хіба Захід не має справи з диктаторськими режимами, коли йому це потрібно? Індія на 60% залежить від постачання зброї з Росії й повною мірою користується можливістю купувати нафту за небувало низькими цінами. Делі прагне підтримувати діалог із Москвою, щоб не дати Росії остаточно стати васалом автократичного Пекіна, Індія — все ж таки демократія. Індія ж продовжувала й розвивала співпрацю зі США, хоча була проти воєн в Іраку й Афганістані, Індія співпрацює з Китаєм, хоча на кордоні з КНР постійно виникають збройні конфлікти, тому Індія і з Росією співпрацює, хоча розуміє, що війна проти України порушує міжнародне право. Бо, як сказав ще Джавахарлал Неру: «Ми не проросійські й не проамериканські, ми — проіндійські». Тому Індія одночасно є членом БРІКС, ШОС і QUAD, тому Індія активно співпрацює зі США (найбільшим у світі покупцем індійських товарів та сервісів) у сфері безпеки та розвитку технологій, але відмовляється від ролі «балансового механізму» у протистоянні Вашингтона та Пекіна. Делі співпрацює з Тайванем, але утримується від будь-яких кроків, які можуть спровокувати конфлікт у Тайванській протоці.
Важливо розуміти, що Індія справді багато в чому точно відбиває позицію держав, які не хочуть обирати сторону в протистоянні США—Китай+Росія. І потрібні справді серйозні рішення, якщо країни демократії хочуть змінити цю позицію. Можливо, країнам, що розвиваються, варто дати вудку замість риби, відкрити для них ринки й допомогти розвиткові економіки, як це відбулося свого часу у Східній Азії. Здається, цілком очевидно, що політика «м'якого» впливу на бачення «глобального Півдня» має стати менш ортодоксальною і спиратися більше на вирішення практичних питань для кожної окремої країни або групи країн, ніж на дотримання прав людини та демократизацію влади. Із 23 лідерів країн світу, які перебувають при владі понад 20 років, 20 — представляють держави «глобального Півдня».
І потрібні справді титанічні зусилля з протидії пропаганді, — Росія не шкодувала ані часу, ані грошей, використовуючи будь-який придатний інструмент для просування своєї позиції. Наприкінці березня Росія прийняла 40 делегацій із африканських країн на другій міжпарламентській конференції, а в липні у Санкт-Петербурзі відбудеться саміт Росія—Африка. І все-таки за останні два роки було зроблено вже чимало як самою Україною, так і у співпраці з нашими партнерами, аби представити нашу точку зору в Африці. Слід використовувати будь-який підходящий майданчик, щоб артикулювати нашу позицію. Досвід взаємодії з колишніми європейськими симпатиками Росії показав: ми вміємо досягати результатів. Успіх на південному напрямку стане важливою складовою нашої загальної перемоги.