Нещодавній шквал погроз від президента РФ Владіміра Путіна стосується не лише України. Очільник Кремля неухильно розширює свої вимоги, щоб повністю охопити механізми оборони та безпеки в Європі. Навіть якщо нинішня напруга на кордонах України не призведе до відкритого конфлікту, вона вже віщує важкий 2022 рік, пише The Guardian.
По суті, Путін хоче повернути час назад у 1990-ті роки, коли колишні країни Варшавського договору, такі як Польща та колишні радянські республіки, такі як Естонія, не приєдналися до НАТО. Путін хотів би відновити Радянський Союз, «загибель якого він оплакує». Очільник Кремля, ймовірно, так і не змирився з поразкою СРСР у холодній війні.
Західний альянс повинен продемонструвати, що такий небезпечний ревізіонізм неприйнятний. Росія не може отримати право вето на членство України або Грузії в НАТО. Путін також не може відродити старе радянське «ближнє зарубіжжя», відновити сфери впливу чи диктувати, де повинні розміщуватися західні сили. Переговори щодо заходів зміцнення довіри, щоб пом’якшити «занепокоєння Росії», виглядають як більш поміркований шлях уперед.
Проте, стягнувши військових до кордонів України та підтримуючи агресивну риторику, Путін дав чітко зрозуміти, що не послабить тиск на лідерів Європи. Для Вашингтона це геополітична головоломка. Для європейців ворожа, розгнівана Росія стала безпосередньою загрозою, що підстерігає на їх порозі.
Відчуваючи слабкість США, східноєвропейські країни стривожені заявою американського президента Джо Байдена про те, що Сполучені Штати готові розглянути «занепокоєння Росії щодо НАТО», а також агресивну вимогу Путіна щодо «негайних» поступок. Більше занепокоєння на 2022 рік полягає в тому, що після хаотичного виведення військ США з Афганістану гарантіям безпеки Америки вже не можна довіряти так, як раніше.
Незважаючи на запевнення на саміті G7 минулого літа в Корнуоллі про те, що «Америка повернулася», Байден зосереджений насамперед на внутрішньому порядку денному та стримуванні Китаю. Його політичний курс рухається нерівномірно. Поширення коронавірусу в США знову набирає обертів, тоді як законопроекти, спрямовані на економічне відновлення після пандемії, були модифіковані або заблоковані деякими демократами в Конгресі. Крім того, Байдена чекає складна кампанія перед проміжними виборами в листопаді.
Таким чином, для Європи, і ЄС зокрема, новий рік розпочнеться з бентежно невизначеної ноти. ЄС затиснутий між агресивною Москвою та поляризованою Америкою. І що ще гірше, відносини між Францією та Німеччиною можуть потрапити в чергову кризу.
Новий канцлер Німеччини Олаф Шольц не гаючи часу, розпочав діалог із президентом Франції Еммануелем Макроном, вирушивши до Парижа через два дні після вступу на посаду. На папері трипартійна коаліція Німеччини на чолі з Шольцом підтримує глибшу інтеграцію в ЄС і посилення європейського суверенітету, ідеї, які просуває Еммануель Макрон.
Але на практиці французько-німецького зближення буде важко досягти. Існують різкі розбіжності щодо енергетичної політики ЄС, «зеленого переходу» та зусиль Франції класифікувати ядерну енергію як «стале» джерело під час швидкого зростання цін на газ.
Макрон хоче, щоб Німеччина підтримувала більше загальноєвропейських видатків, які фінансуються за рахунок спільного боргу відповідно до ліній фонду ЄС для економічного відновлення. Але така стратегія не надто «популярна» в Берліні.
Макрон стверджує, що у світі «лютих хижаків і ненадійних друзів» Європа повинна рухатися до більшої автономії в обороні, безпеці та зовнішній політиці. Проте він виступає проти закликів до жорсткішої позиції щодо Росії та Китаю. Тим часом лідерка «Зелених» у Німеччині Анналена Бербок, яка стала новим міністром закордонних справ, активно виступає за захист прав людини. Буде важко знайти компроміс у цьому питанні.
Європі також доведеться впоратися з низкою інших нагальних проблем – суперечка між Брюсселем, Польщею та Угорщиною щодо конституційних питань, напруженість на Балканах, погіршення відносин із Туреччиною, ядерні амбіції Ірану та невирішені суперечки щодо Brexit.
Попри заперечення, Макрона явно відволікає підготовка до президентських виборів. Ця епічна битва об’єднує три центральні проблеми, які будуть домінувати на порядку денному Європи у 2022 році: правий популізм, міграція та пандемія. Деякі опитування свідчать про те, що після виборів у Німеччині популістська хвиля спала. Але у Франції сильна підтримка таких політиків як Марін Ле Пен та Ерік Земмур свідчить про те, що подібні висновки є передчасними.
Після того, як Байден «покинув Афганістан», європейські члени НАТО навряд чи отримають можливість «скаржитися», якщо цієї зими зіштовхнуться з новою великою хвилею афганських біженців. Це підкреслить колективну неспроможність ЄС узгодити всеосяжну, гуманну міграційну політику – і буде використано французькими ультраправими.
Інша проблема — відсутність скоординованої європейської відповіді на поширення штаму Omicron, оскільки країни запроваджують різні, суперечливі і часто глибоко непопулярні карантинні обмеження. Як і у випадку з британським прем’єр-міністром Борисом Джонсоном, помилка у стримуванні коронавірусу, а не загроза з боку Росії, Китаю чи неузгодженість у відносинах із США, може стати найбільшою проблемою для Європи, резюмує видання.
Якщо 2021 рік став періодом, коли світ перевернув хід пандемії, то в 2022 році домінуватиме потреба пристосуватися до нових реалій, як у сферах, змінених коронавірусною кризою (модифікований світ роботи, майбутнє подорожей), так і в «старих» глибоких аспектах, які знову активізувалися (прискорення зміни клімату, піднесення Китаю). The Economist називає десять тем і тенденцій, на які варто звернути увагу наступного року.