Чергові напружені дні настали в Європі, коли російські війська загрозливо зосереджуються на кордоні України, на щастя, все ще на російській і білоруській стороні. Надія на дипломатичний вихід може слабшати, але вона не зникає. Одна з центральних фігур драми, канцлер Німеччини Олаф Шольц, відвідав Київ. Напередодні поїздки Шольца до Росії Кремль оприлюднив відео, на якому міністр закордонних справ РФ говорить президенту Владіміру Путіну, що дипломатія «не вичерпана», пише The Washington Post.
Незалежно від того, чи Путін дійсно знайде спосіб відступити так, щоб «не втратити обличчя», або ж віддасть наказ про кривавий військовий напад, про який попереджала адміністрація президента США Джо Байдена, ця криза вже дала Сполученим Штатам та їхнім союзникам у всьому світі важливі уроки. Потрібно ці уроки визнати і підготувати відповідні дії.
Загальний урок полягає в тому, що виживання демократії переплітається з геополітикою. Це підтверджує простий факт: демократичні принципи не існують абстрактно, вони мають бути інституціалізовані в безпечному територіальному просторі.
Ось відповідь для тих, хто запитує, який інтерес Сполучені Штати мають в Україні: США зацікавлені в тому, щоб не допустити насильницького антидемократичного захоплення незалежної країни та її населення, адже це може створити прецедент для залякування та захоплення інших держав.
Демократія США потребує внутрішніх реформ і зміцнення, однак також потрібна критична маса націй-однодумців. Занадто багато країн вже піддалися внутрішнім міжусобицям або зовнішньому тиску.
Незалежно від того, наскільки сильно адміністрація Байдена хотіла акцентувати свою політику на Азії та зосередити ресурси на змаганні з Китаєм, не можна розраховувати, що інші суперники не будуть це використовувати.
Атлантичний альянс, підкріплений новими партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні, залишається необхідним і важливим у 21 столітті. Путін скаржиться на «військову загрозу НАТО», щоб протистояти розширенню альянсу.
Здебільшого це пропаганда для виправдання «відродження» Російської імперії, заснованої на антидемократичній ідеології, якої Путін дотримувався роками. Найкраща відповідь на агресію РФ — згуртованість демократичного альянсу.
І значною мірою адміністрація Байдена змогла досягнути консенсусу щодо підтримки України та покарання російського вторгнення санкціями, незважаючи на подекуди суперечливі заяви самого президента США та спроби автономної дипломатії європейських союзників.
Насправді, цілком імовірно, що Путін може отримати саме той результат, якого він намагався уникнути — більшого розширення НАТО у міру приєднання раніше нейтральних країн, таких як Фінляндія та Швеція.
Було б добре, якби нинішній член альянсу Німеччина скористалася цією ситуацією як сигналом для збільшення витрат на оборону. Криза також викрила енергетичну залежність Німеччини від Росії і Берлін повинен пристосуватися до нових обставин.
Фактично, усі демократії повинні адаптувати свою політику до геополітичних змін та кліматичної кризи, гарантуючи, що енергетичний перехід не створить короткострокової залежності від нафти та газу, які постачають автократії.
Путін навчив світ, що жорстка сила і примус усе ще існують. Дійсно, очільник Кремля вважає, що примус — це єдине, що має важливе значення. Проте у цьому він неправий. Зовнішня політика США має це довести, резюмує видання.
Настала не війна і не мир, а мировійна, коли все більш незрозумілим стає завтрашній день. Хвилі від неї розійшлися по всьому світу: десятки та сотні виступів заполонили медіа. Захід обговорює можливість «допомогти» Путіну вийти з агресивної позиції, не «втративши обличчя». І це теж важливо, щоб не підвищувати градус протистояння. Але Мюнхен показав марність такої стратегії. Про стимули та стратегії сторін читайте у статті професора Георгія Почепцова «Мир як війна, а війна як мир».