Із кожним днем нашої війни, подальшим ускладненням ситуації на Близькому Сході, спалахом насильства в країнах «Глобальної Півночі», з кожною хвилею нелегальної міграції, яка сама по собі здатна загострити політичну ситуацію в Європі та США, стає зрозумілішим задум ревізіоністських режимів, насамперед Росії та Ірану, щодо зміни світового порядку, встановленого після Другої світової війни. Для цього їм потрібно посіяти тотальний хаос, зламати волю країн демократичного табору обстоювати цей порядок, створити «картинку», на тлі якої їхні власні злочини виглядатимуть не так огидно.
Очевидно, за їхнім задумом, хаос і анархія мають викликати потребу в «сильній руці», яка б застосовувала силу для встановлення порядку. Саме це є ключовим посилом — порядок через силу. Уявлення про те, яким буде новий світ у баченні ревізіоністів, дають звірства росіян в Україні, дії Росії та Ірану в Сирії та на Близькому Сході (зокрема підтримка ХАМАСу), виступи Путіна та когорти його чорноротих пропагандистів, дикі за своєю ненавистю заклики до знищення євреїв, які лунають у європейських столицях і провідних університетах світу. В Махачкалі спочатку спецслужби РФ налаштували агресивний натовп учиняти погроми, а потім Кадиров дав рецепт приборкання цього натовпу: «три постріли в повітря, четвертий — у лоба». Знайдеться чимало тих, хто скаже: так, це — шлях.
Маємо визнати, що Сполучені Штати, які несуть особливу відповідальність за підтримання ліберального світового порядку, сьогодні не в найкращій формі. Проте ті, хто вирішив, що настав час «перефарбовуватися», трохи поспішають. В історії США були різні часи, зокрема вкрай важкі, й помилки теж були, але подолати силу інституцій і рішучість діяти не вдалося нікому. Інша річ — усім варто збагнути, що діяти за старими рецептами в нинішній ситуації вже не можна й не слід очікувати, що ситуація нормалізується сама собою лише тому, що Вашингтон виступив із заявою. Час зрозуміти, що Росія, Іран, Північна Корея, Сирія та ще група «товаришів» діють свідомо, вони довго готувалися й мають плани та наміри йти до кінця. Зволікання з адекватною реакцією є вкрай небезпечним.
Значну роль у створенні майбутнього світоустрою відіграє й інший глобальний «атрактор» — Китай. Тут усе не менш складно, ніж у Вашингтоні. 1836 року британський дипломат Джон Френсіс Девіс опублікував книгу «Китайці: загальний опис Китайської імперії та її мешканців». Серед інших спостережень про Піднебесну він навів прислів’я, яке, на його думку, характеризувало китайський менталітет. Він писав: «Китайці так багато жили в мирі, що за звичкою і вихованням набули більш ніж звичайного жаху перед політичним безладом. «Краще бути собакою за часів миру, ніж людиною за часів хаосу», — поширена максима. «Загальним правилом є те, — кажуть вони, — що найгірші з людей найбільше люблять зміни та метушню, сподіваючись, що в такий спосіб можуть отримати вигоду для себе; але за дотримання стабільної, спокійної системи справи йдуть без плутанини й погані люди не мають нічого, що могли б виграти». Насправді, як випливає з китайського фольклору, вислів, який навів Девіс, звучить трохи інакше: «Краще бути собакою в мирі, ніж людиною на війні». Очевидно, китайський менталітет відтоді змінився.
Протягом двох останніх років із Пекіна неодноразово лунали досить різкі заяви щодо готовності до війни. Позиція Китаю є далекою від чіткої визначеності стосовно жорстоких конфліктів, які вирують у Європі й на Близькому Сході, але дедалі більш наполегливою стосовно Тайваню та Філіппін. Утім, Росія розпочала війну проти України, окупувавши Крим і частину Східної України, ще 2014 року, тож час визначитися був. Повномасштабна агресія, що розпочалася 24 лютого 2022 року, призвела до жертв і руйнувань, небачених у Європі з часів Другої світової війни. 7 жовтня 2023 року Близький Схід сколихнули жахливі вбивства 1400 мирних жителів у Ізраїлі терористами ХАМАСу. У війну проти Ізраїлю погрожують вступити підтримувані Іраном Хезболла та хусити, Іран і Північна Корея відкрито постачають зброю російському агресору. Так відбувається глобалізація хаосу. Цей хаос створили Росія та Іран, які є стратегічними партнерами Китаю. А там «театр» міжнародних відносин нагадує те, що французький дипломат Жерар Аро називав «дипломатією кабукі»: якщо ви не читали пʼєси, про суть подій на сцені маєте здогадуватися за зовнішніми ознаками: декораціями, ретельним гримом, костюмами, позами та жестами, але без глибокого знання предмета ваші здогадки можуть бути далекими від істини.
Наразі не найкращий час говорити, хто й чого не зробив для того, щоб подібні трагедії не сталися, час для поглибленого аналізу ще прийде. Нині необхідно говорити про майбутнє, але важливо усвідомити, що є як субʼєктивні, так і обʼєктивні причини глобального конфлікту. Нинішню кризу в міжнародній системі, незалежно від того, йдеться про безпеку чи економіку, неможливо пояснити стандартними термінами й виправити простими рішеннями. Необхідна чесна дискусія щодо можливих дій, які б усунули корені сучасних проблем. Як подолати величезну нерівність у розподілі багатства, зростання колосального боргу, який душить прогрес у підвищенні рівня життя в переважній більшості країн, що розвиваються? Як повернути довіру до міжнародних інституцій і вплинути на зміни клімату, що загрожують загостренням продовольчої та енергетичної криз? Актуальність усіх цих питань у часи війн і хаосу лише зростає. Цілком очевидно, що старий «каркас» міжнародної системи своє відпрацював, довіру до інституцій підірвано, а лідери, здатні ухвалювати сміливі рішення, досі на шляху до влади. Потрібні нові підходи, які б відповідали реаліям сьогодення, були спрямовані на усунення глибинних причин готовності до протесту, і які можна було б запропонувати для діалогу Заходу та Сходу, Півночі та Півдня.
Щорічна зустріч Рад глобального майбутнього Всесвітнього економічного форуму, що відбулася 16–18 жовтня в Дубаї, зібрала всю мережу членів Ради на першій особистій зустрічі за дворічний термін їхніх повноважень. Серед інших питань тема «Яке зростання нам потрібне, щоб забезпечити наше майбутнє?» виглядала особливо складною. Адже один із коренів глобальних проблем — це те, що світова економіка не є здоровою. Щодня ми чуємо повідомлення ЗМІ, експертів і владних інституцій про стагнацію, накопичення глобального боргу та боргового тягаря як для бізнесу, так і для суверенів, зростання соціальної нерівності й нерівномірний розподіл багатства. Сотні тисяч мігрантів штурмують Середземне море та кордон США з Мексикою. Зміни клімату призводять до дефіциту продовольства. Але ми бачимо також, як фермери у Франції буквально знищують траки з іспанським вином, а росіяни спалюють в українських портових терміналах зерно, вкрай необхідне деінде. Ціни майже ніколи не знижуються в мирний час і, безумовно, ніколи не зменшуються в часи криз або війн. Одна фінансова криза змінює іншу, криза ринку нерухомості та різноманітні «бульбашки» стали новою нормою для великих економік.
Ринкові ортодокси кажуть, що лише містичні сили приватної підприємницької діяльності мають визначати шлях економічного розвитку й ціни на все. Ті, хто бачить джерело проблем у необмеженому капіталізмі, кажуть, що уряди мають більше втручатися й регулювати ринки. Обидві школи не розуміють суті. Лауреат Нобелівської премії з економіки та професор Колумбійського університету Джозеф Стігліц нещодавно написав: «Але чому ми повинні очікувати, що приватний сектор вирішить таку довгострокову проблему суспільних благ? Відомо, що приватний сектор є недалекоглядним, зосереджуючись виключно на власній вигоді, а не на суспільних благах. Протягом 15 років він був переповнений ліквідністю завдяки тому, що центральні банки вливали величезні суми грошей в економіку у відповідь на фінансову кризу 2008 року (яку спричинив приватний сектор) та пандемію COVID-19. Результатом цього є циклічний процес, коли центральні банки кредитують комерційні банки, які кредитують приватні західні фірми, які потім кредитують іноземні уряди або фірми, що займаються інвестиціями в інфраструктуру, водночас на цьому шляху накопичуються транзакційні витрати й державні гарантії». Коли вигода, а не соціальне благо, є метою, важко очікувати безкризового існування.
Очевидною є необхідність переглянути міру зростання у вигляді гонитви за відсотками ВВП, розвінчати міфи про «Глобальний Південь», зв’язок між зростанням населення й економічним розвитком, а також уважніше подивитися на боротьбу зі зміною клімату. Важливо припинити вигадувати реальність, бо й вигадки, і їх наслідки однаково наші.
Концепція «Глобального Півдня» зʼявилася свого часу для того, щоб пояснити різницю в темпах розвитку між групами країн, візуально розділених межею Північ—Південь. Потім її пояснювали поділом на розвинені країни та країни, що розвиваються, потім — на постімперські та постколоніальні. Жодне з цих пояснень не було задовільним. Деякі країни «Півночі» були біднішими, ніж країни «Півдня», й зазнали агресії імперських держав. Тож концепція згасла.
Але нещодавно вона відродилася. Її взяли на озброєння ревізіоністські сили, що прагнуть змін ліберального світового порядку. Війна Росії проти України, суперництво між США й Китаєм, амбіції Індії стати великою державою, а також постковідні спроби впоратися з інфляцією та економічним безладом виносили питання «Глобального Півдня» на порядок денний кожного багатостороннього саміту. І все-таки «Глобальний Південь» — це міф. Немає ні єдності, ні спільного порядку денного, ні перспективного бачення майбутнього, розробленого цією групою країн. Кількість учасників різних заходів, присвячених найгострішим міжнародним проблемам, варіюється, як і їхні вимоги. Лицемірство дійшло до того, що Китай — друга світова економіка, грізна економічна та військова потуга — бореться за те, щоб МФО вважали його країною, що розвивається. Індія, світова наддержава в галузі інформаційних технологій, фармацевтичної промисловості та виробництва нафтопродуктів, прагне представляти «Глобальний Південь» сама. Син президента Екваторіальної Гвінеї придбав маєток у Парижі за 100 млн дол., прилетів на Генеральну асамблею ООН на приватному літаку за 38 млн дол. і проживав у Нью-Йорку в апартаментах за 75 тис. дол. за ніч. Минулого року темпи зростання ВВП у Африці становили 3,8%, в Азії — 3,44%, тоді як у Європі — 2,96%, у Північній Америці — 2,16%. Таких прикладів безліч.
Розмови про боротьбу з кліматом відбуваються на тлі рекордних, у 7 трлн дол., урядових субсидій на закупівлю енергоносіїв. Споживання нафти, газу та вугілля зростає так само, як і ВВП, який все, що населення споживає, обраховує як свідчення «розвитку» та «зростання». Одна частина світу бореться за зростання середньої тривалості життя та водночас стимулює народження, щоб вирішити проблему старіння населення, інша намагається обмежити народжуваність, третя розвʼязує війни, що призводять до масштабних втрат людських ресурсів. Ще 2019 року ОЕСР підготувала звіт щодо необхідності перегляду концепції «зростання», що виснажує ресурси планети, й закликала до розроблення нової економічної моделі. Авторитетні фахівці, які працювали над звітом, описують такі моменти економічних змін як «зміну парадигми» — періоди, коли старі ортодоксальні підходи не здатні ані пояснити, ані запропонувати політичні рішення в умовах кризи, й на їхнє місце приходять нові підходи. Нині настав час для чергової зміни парадигми. Межі й рецепти, що домінували в політиці протягом останніх десятиліть, більше не здатні генерувати рішення проблем і викликів, із якими світ стикається сьогодні. Потрібні не косметичні, а глибокі зміни.
Розмови про новий глобальний світ, який постане після нашої перемоги, залишаться стрясанням повітря, якщо умовні Маск, Безос і компанія й далі накопичуватимуть капітали, водночас не сплачуючи податки, а стимулювання споживання залишатиметься в центрі політики «зростання». Концепція економічного розвитку має будуватися на досягненні соціальної гармонії, стійкості та справедливого розподілу суспільних благ, рівному доступі до ресурсів і сервісів, довірі до інституцій, ретельно налаштованій системі політичного урядування. Бажано бути учасником процесу зміни парадигми, а ще краще — показати приклад. Якщо ви не за столом, то ви в меню.