Коли Росія анексувала Крим і вторглася на схід України у 2014 році, Київ мав багато прихильників. Франція, Німеччина, Велика Британія і США прагнули відновити український суверенітет за допомогою санкцій проти Росії і дипломатії, але вони відмовлялися від прямого військового втручання. Лише із запізненням вони надали летальну військову допомогу, наприклад, Вашингтон це зробив лише у 2019 році.
Однак, наприкінці лютого 2022-го, коли Росія накопичила свої сили на українському кордоні, це небажання здебільшого розтануло. Жорстоке російське вторгнення і харизматичне лідерство українського президента Володимира Зеленського дали поштовх першому раунду західної військової і фінансової допомоги. Приголомшливі успіхи України на полі бою у вересні й жовтні 2022 року відкрили двері для ще більш амбітної підтримки.
Коаліція найбагатших і найбільш технологічно розвинених країн світу дає Україні значну структурну перевагу. На боці Росії, навпаки, стоять лише дві країни: Іран і Північна Корея, які відкрито допомагають їй у війні. Хоча Китай став важливим джерелом економічної підтримки військових зусиль Кремля і постачальником нелетальної військової допомоги.
«Проте західна військова підтримка містить свої ризики. Одним з них є надзвичайна залежність України від західної військової і фінансової допомоги. Українська армія відійшла від застарілих техніки і доктрин пострадянської епохи і стала значною мірою залежати від західного обладнання і стратегічного планування. Тим часом Росія веде війну проти української економіки, якій було б важко функціонувати без міжнародної допомоги», - пишуть в статті для Foreign Affairs експерт Council on Foreign Relations Ліана Фікс і колишній планувальник Держдепартаменту США Майкл Кіммедж.
Вони зауважують, що подальша підтримка України з боку Заходу не гарантована. Політичні сили в Європі і США ставлять під сумнів довгострокову підтримку Києва. Поки що такі голоси залишаються в меншості, але вони множаться і стають дедалі гучнішими.
«Просування відверто проросійських та антиукраїнських поглядів залишається політичною рідкістю. Натомість скептицизм, як правило, з'являється в результаті тривалих внутрішньополітичних дебатів», - пояснюють автори.
У США війна в Україні стала останньою гарячою точкою в суперечках про те, на скільки американці повинні дбати (і скільки витрачати грошей) на підтримку закордонних партнерів і союзників. В Європі пандемія COVID-19 і висока інфляція після початку війни спричинили економічний тиск. Оптимізм щодо успіху України почав хитатися, що призвело до занепокоєння з приводу великої, безстрокової війни на європейській території.
Тим часом, розвиток подій на фронті, а особливо відносно повільний темп і скромні успіхи контрнаступу, який Україна розпочала на початку літа, дав аргументи скептикам, які виступають проти західної підтримки України.
«Навіть якщо контрнаступ набере обертів, він не завершить війну найближчим часом. У прихильників України немає чіткої, узгодженої теорії перемоги, що становить політичну проблему. За межами України в новинах домінують історії не про війну. Чим довше триватиме конфлікт, тим більше боротьба Давида і Голіафа відходитиме на задній план, підживлюючи відчуття безперспективності і посилюючи заклики знайти хоча б косметичне рішення», - вважають Фікс і Кіммедж.
Головним ризиком для України став не стільки різкий політичний зсув на Заході, скільки повільне розплутування ретельно сплетеної павутини іноземної допомоги. Якщо раптовий зсув і відбудеться, то він почнеться у США, де основний напрямок зовнішньої політики буде винесено на голосування в листопаді 2024 року.
«З огляду на небезпеку навіть поступової втрати підтримки, не кажучи вже про її різке припинення, українському уряду слід диверсифікувати свою інформаційно-пропагандистську діяльність у всьому політичному спектрі, адаптуючи свої заклики про допомогу до перспективи затяжної війни. Тим часом політичні лідери США та Європи повинні зробити все можливе, щоб закріпити фінансову та військову допомогу Україні в довгострокових бюджетних циклах, що ускладнить її згортання майбутніми урядами», - радять автори.
Друзі за будь-якої погоди?
В очах Європи саме США стали джерелом занепокоєння і, можливо, слабкою ланкою в трансатлантичних силах. За іронією, європейські країни викликають таку ж тривогу у Вашингтоні. Незмінна прихильність до України характеризує уряди Фінляндії, Польщі, Швеції, Великої Британії і країн Балтії. Побоювання, що ультраправий уряд змінить курс Італії щодо України, виявилися безпідставними. Прем’єр-міністр Джорджія Мелоні підтримала спільний курс Заходу. Навіть у Франції ультраправа популістка Марін Ле Пен засудила вторгнення Владіміра Путіна. Однак, вона виступає проти санкцій і поставок зброї Україні. Тим часом, Угорщина залишається аутсайдером в ЄС і НАТО, який явно не демонструє ентузіазму щодо підтримки Києва.
Автори нагадують, як Будапешт виторгував у ЄС численні поступки в обмін на збереження європейського консенсусу щодо війни. Опитування свідчать, що підтримка Європи не повинна ослабнути найближчим часом. У червні дослідження Eurobarometer показало, що 64% жителів ЄС підтримують фінансування закупівлі і постачання військової техніки в Україну. Підтримка коливалася від 30% у Болгарії до 93% у Швеції. Жодна європейська партія, яка виступає з відверто проросійською програмою, не змогла створити стійку виборчу коаліцію. Навпаки, багато європейців стали більш прихильними до ЄС і НАТО з початку війни.
Тим не менш, певна втома бере своє в Європі. Найкращим прикладом цього стала Німеччина, яка пережила енергетичну кризу, спричинену війною, і прийняла мільйон українських біженців, поступово збільшуючи свою допомогу Україні. Як і у випадку з пандемією, довга дуга кризи породжує розчарування: високі ціни на енергоносії, рецесія, страх перед деіндустріалізацією і дисфункціональна правляча коаліція призвели до слабкості, якою скористалася ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини». Згідно з опитуваннями, ця партія зараз займає друге місце за популярністю. «Альтернатива для Німеччини» хоче вивести ФРН з НАТО і припинити підтримку України. Але популярність партії не пов'язана з її проросійськими поглядами. Політична сила використовує загальне невдоволення для посилення своєї критики зовнішньої політики Берліна і Заходу загалом.
Для європейців, чим довше триває війна, тим більше вона може здаватися нерозв'язною і дорогою, засобом посилення американської могутності, а не основним європейським інтересом.
«Оскільки підтримка війни - це статус-кво в Європі, хитрі політики можуть звинувачувати еліти в столицях і Брюсселі в тому, що вони більше дбають про Україну, ніж про власне населення. Наприклад, популярний лівий депутат німецького парламенту Сахра Вагенкнехт нещодавно порівняла підтримку України з бездонною ямою, в той час як федеральний бюджет скорочується в усіх інших сферах. Такі погляди можуть легко стати більш поширеними в Європі, і їхнім прихильникам не потрібно буде пропонувати життєздатну альтернативну політику. Їм навіть не потрібно буде говорити правду», - йдеться в статті.
Не потрібно бути особливо вправним демагогом, щоб переконати європейців, які перебувають під економічним тиском, у тому, що війну можна легко закінчити, і що її закінчення позбавить їх від таких бід, як висока інфляція.
Але США залишаються непередбачуваним фактором. Згідно з останніми опитуваннями, президент Джо Байден або відстає від Дональда Трампа, або йде з ним нарівні. Повернення Трампа, ймовірно, стане катастрофою для України. Будучи президентом, Трамп розглядав Україну як придаток своєї передвиборчої кампанії і намагався схилити Зеленського до того, щоб зашкодити репутації Байдена. Зараз його передвиборчі заяви свідчать, що він віддав би перевагу закінченню війни шляхом переговорів і на російських умовах, а не стабільному продовженню підтримки Києва.
Трамп може і не стати кандидатом в президенти від республіканців. Але двоє інших претендентів на цю роль найбільшим рейтингом - Рон ДеСантіс і Вівек Рамасвамі - теж зневажливо ставляться до України.
«Ми використовуємо військові ресурси США для захисту від вторгнення чужих кордонів і при цьому не робимо абсолютно нічого, щоб зупинити картельне вторгнення через наш власний південний кордон», - написав Рамасвамі минулого місяця.
Цей легковажний і ксенофобський аргумент має сильну інтуїтивну привабливість для багатьох республіканців і консерваторів. Він, ймовірно, резонує з багатьма незалежними і навіть деякими демократами.
Втрата підтримки
Згортання західної підтримки України не припинить війну. Жодна західна країна не бере активної участі в бойових діях, і, незважаючи на ключову роль західної зброї грошей, це війна України з самого початку. Саме українці продемонстрували надзвичайну доблесть і пішли на надзвичайні жертви. З підтримкою Заходу чи без неї, Київ зіштовхнувся б з тією ж проблемою - з ворогом, який не визнає існування української нації, української культури і української мови, і який вирішив, що має право атакувати цивільне населення. Доки в Кремлі не з'являться нові лідери, Україна не має іншого вибору, окрім як чинити опір Росії силою.
Без підтримки Заходу Україна зіткнеться з двома проблемами. Одна з них - як вести війну, якщо західна зброя стане або дорожчою, або менш доступною. Українські солдати витратили багато часу на опанування західної техніки. Розвідувальні дані від США теж дуже допомогли українським стратегам.
Інша проблема стосувалася б не лише Києва. Західна підтримка і те, як Росія сприймає себе, глибоко переплітаються. Організувавши вторгнення, Путін розраховував не лише на те, що він зможе взяти під контроль сусідню країну. Озираючись на виведення військ з Афганістану, він також розраховував, що США і їхні союзники по НАТО не будуть терплячими у підтримці України. Якби вони втратили терпіння і відступили, Путін зміг би оголосити свою війну стратегічним тріумфом, навіть якби Росія погрузила у нескінченній боротьбі з Україною.
«Якщо підтримка України ослабне в Європі, але не в США, Росія буде дотримуватися підходу «розділяй і володарюй». Вона може запропонувати фальшиве врегулювання шляхом переговорів, паузу в бойових діях або дипломатію, як це було в 2014-2015 роках, вдаючи, що російська сторона нібито відкрита до компромісу, але насправді хотіла домінувати над Україною», - вважають автори.
Ідея полягала б у тому, щоб вбити клин між деякими європейськими урядами і Вашингтоном, а також між Західною і Східною Європою. Континент в конфлікті з США і самим собою став би чудовим ігровим полем для російських зусиль, спрямованих на нормалізацію процесу поглинання української території Росією.
«Однак, якщо підтримка і лідерство США збережуться, Україна матиме міцний фундамент. Західна Європа не зможе налагодити відносини з Росією або домовитися з нею через за спиною Києва, якщо Сполучені Штати виступатимуть проти такого розвитку подій», - йдеться в статті.
Втрата підтримки США, а не Європи, мала б більш драматичні наслідки. Європейці не можуть замінити військову американську допомогу в таких масштабах, і їм буде важко заповнити прогалину в лідерстві. Так само якщо Вашингтон спробує нав'язати Україні переговори, Брюссель не зможе чинити опір цьому. Недалекоглядне або поспішне врегулювання поставило б під загрозу як безпеку України, так і безпеку Європи. В очах Росії таке врегулювання може стати доказом скорочення ролі США в європейській безпеці в цілому.
Змінити наратив про війну
Фікс і Кіммедж зауважують, що в України немає важелів впливу на внутрішню політику своїх партнерів. Вибори в США й інших країнах будуть відбуватися за внутрішньою логікою. Тому автори радять Києву розвивати відносини з політиками і партіями, які зараз не на його боці. Прикладом може стати те, як український уряд намагався підтримувати відносини з Китаєм, хоча він на боці Росії у війні. Таким чином, Київ може працювати проти політичної поляризації, яка ризикує підірвати західну підтримку.
Звертаючись до сил, які вагаються щодо збереження допомоги Україні у війні, таких як ліві партії в Німеччині, ультраправі у Франції і популістські сили в Словаччині, Зеленський повинен наголосити на величезних військових та економічних витратах, які спричинить перемога Росії для окремих країн Заходу. А ще вказати на масовий наплив мігрантів, які така російська перемога спричинить.
У Вашингтоні і європейських столицях підтримка України не може бути викарбуваною на камені. Усі зовнішньополітичні рішення мають пройти випробування виборами, але деякі пріоритети можна захистити. Фінансова підтримка та гарантії безпеки для України можуть бути включені в законодавство і закладені в довгострокові бюджети. Наприклад, Єврокомісія запропонувала виділити понад 50 мільярдів доларів на відновлення, реконструкцію та модернізацію України на 2024-27 роки. Брюссель і країни-члени ЄС повинні розширити ці багаторічні зобов'язання на більш віддалену перспективу.
Оскільки конфлікт затягується, Україні доведеться адаптувати свій наратив про війну для західної громадськості. Замість швидкої і рішучої перемоги, на яку багато хто сподівався на початку літнього контрнаступу, Києву потрібно буде пояснити кінцеву мету тривалої війни, якою залишається виживання України. В іншому випадку може виникнути відчуття відстороненості, особливо якщо війна все більше переміщуватиметься на російську територію.
У 2015 році, після того, як найгірші бойові дії на сході України закінчилися після недосконалої угоди про припинення вогню, кардинальною помилкою Заходу була втрата інтересу. Всі чекали, що криза має вирішитися сама собою. Путін сприйняв це як прописну істину про мінливість західних лідерів. Надалі Європа і США повинні продовжувати демонструвати, що Путін зробив неправильний висновок.