Дводенний візит глави Держдепартаменту США Ентоні Блінкена до Пекіна очікувано не став проривним у відносинах між двома провідними світовими державами. Нагромаджені суперечності між ними є занадто серйозними та глибокими, щоб вірити у швидке поліпшення. Процвітання США залежить від контролю над світовою економічною системою, домінування у військовій галузі, збереження системи військово-політичних і економічних союзів. Але для подальшого зростання Китаю необхідним є прямо протилежне: відсутність економічного та військового гегемона, нестача у більшості країн світу американських гарантій безпеки, що підштовхне їх у бік КНР. По суті, конфлікт уже ввійшов у ту фазу, коли залишитися може тільки один переможець, і компроміс у інтересах обох сторін просто неможливий.
Однак переговори Блінкена від початку не передбачали нормалізації відносин і примирення сторін. Невипадково до Пекіна вирушив держсекретар, автор американської стратегії щодо КНР, у якій останню визначено як «найсерйозніший довгостроковий виклик міжнародному порядку» і загрозу корінним американським інтересам. Власне, Блінкен не змінив своєї думки й нині, надалі розглядаючи КНР як найбільшу проблему американської зовнішньої політики. Не відстає від американців і китайська сторона, адже теза про «США, які перешкоджають мирному розвитку Китаю», залишається ключовою в описі нинішньої світової політики. Навіть під час самого візиту китайські ЗМІ продовжують говорити про «найнижчий рівень взаємин від моменту встановлення дипвідносин», «низькі очікування щодо переговорів». Інформаційне тло цього візиту разюче відрізняється від досвіду попередніх американсько-китайських зустрічей на високому рівні: сторони навіть не намагаються створити позитивних очікувань від зустрічі.
Тому, попри випромінюваний держсекретарем оптимізм, серйозними результатами візит не відзначився. Досягнуті домовленості стосуються навіть не суперечностей другого плану на кшталт дисбалансу в торгівлі або захисту інвестицій, а геть малозначущих моментів. Так, домовилися усувати перешкоди для візитів громадян двох країн відповідно до США та КНР, щоправда, без зазначення конкретних термінів і заходів. Але, порівняно з наявними розбіжностями, така домовленість виглядає як спроба пред'явити світовому співтовариству хоч якийсь реальний результат, а не як справжній прогрес у відносинах.
Однак усе вищезазначене не означає, що нинішні переговори геть позбавлені сенсу. Навпаки, обом сторонам нині потрібна тактична пауза в конфронтації, і візит Блінкена — перший значний крок до закріплення домовленості щодо перемир'я.
Річ у тім, що за останній рік обидві сторони стикнулися з незапланованими серйозними проблемами. Китай не зміг «відмовчатися» в питанні російського вторгнення в Україну, оскільки війна затягнулася й подальше мовчання почало безпосередньо шкодити інтересам Пекіна. Китай не може кинути Росію, адже та є його єдиним союзником і стратегічним тилом у протистоянні зі США. Але й відкрито підтримувати Москву не можна, адже це прямо суперечить власним принципам захисту незалежності та суверенітету держав світу, а отже, ставить під сумнів роль Пекіна як захисника прав «слабких» держав, послабляє його позиції на світовому Півдні. Китаю необхідне згортання конфлікту без явної поразки Москви, а інших шляхів, окрім як домовитися про це зі США, у Пекіні не бачать. Окрім того, Захід нині єдиний як ніколи з часів завершення холодної війни, а Китай протистояння з усім Заходом не «витягне».
Для американців серйозною проблемою стала їхня власна позиція щодо Тайваню. Вони й надалі дотримуються політики «одного Китаю», яка не передбачає проголошення незалежності Тайваню, й усіляко обстоюють право тайванців самостійно визначати своє майбутнє, а ті здебільшого майбутнє бачать у незалежній державі. Відкрито підтримати незалежність не можна, адже це буде сприйнято як втручання у внутрішні справи й Китаєм, і більшістю країн Півдня. А тиск на керівництво Тайваню, щоб те відмовилося від своєї політичної позиції за незалежність, не схвалить уже американська аудиторія, та й багато країн Заходу будуть незадоволені. Згодом, коли за незалежність виступатиме абсолютна більшість тайванців, проблема зникне, але це відбудеться не завтра. До того ж китайська активність на Близькому Сході може ускладнити американцям життя в цьому важливому регіоні: доведеться відволікати ресурси з інших напрямків, аби зберегти вплив на ключові країни.
Проте, мабуть, головна причина розпочатого діалогу — вибори американського президента наступного року. Для чинної адміністрації важливо дійти до виборів без зовнішньополітичних провалів, і тимчасове «замирення» з Китаєм дасть змогу зменшити кількість активних конфліктів і зменшити непередбачуваність міжнародного середовища. Замирення по-американськи не передбачає масштабних домовленостей і поступок (тому можна буде й надалі виглядати сильними та рішучими завдяки антикитайській риториці, яка нікуди не дінеться) — лише низку безрезультатних переговорів, які стримуватимуть ескалацію та зроблять конфронтацію контрольованою. Невипадково Блінкен привіз до Пекіна цілу дорожню карту майбутніх зустрічей: візит його китайського колеги Цінь Гана до Вашингтона, саміт двох президентів уже цього року та кілька зустрічей на рівні членів уряду.
Пекін позитивно сприйняв американський підхід: безліч декоративних кроків без суттєвого прогресу та збереження войовничої риторики для внутрішньої аудиторії. Рефреном офіційних китайських заяв під час візиту стало «прагнення вберегти відносини від подальшого падіння» — для цього й необхідні «часті змістовні бесіди» на високому рівні. Символічним актом згоди на запропонований формат діалогу стала зустріч Блінкена із самим Сі Цзіньпіном. Китайський лідер до кінця зберігав інтригу, не підтверджуючи можливість особистої бесіди, й остаточну його згоду було озвучено лише за кілька годин до самої зустрічі. Кажучи про свою розмову з американським держсекретарем, Сі основний наголос зробив на позитивній оцінці самого діалогу, а не його змісту, згадавши про «загальне порозуміння з Байденом», досягнуте на Балі. Тоді, в листопаді минулого року, на полях саміту «Групи двадцяти» лідери двох країн не досягли жодного спільного розуміння крім одного — що діалог для обох сьогодні вигідніший за негайне зіткнення. Саме про це нагадав Сі після зустрічі з Блінкеном.
Що розпочатий діалог США та КНР може принести Україні? Звісно, тема російської агресії на переговорах звучала, й неодноразово. Американці привезли й чергові загрози санкцій проти китайських компаній у разі, якщо їх викриють на постачанні військової допомоги Росії. Для американців ця тема є виграшною, бо дає змогу тримати Пекін «на гачку»: що довше китайці залишаються на боці зла, то легше буде переконати європейців, які досі сумніваються, у ворожості Пекіна, то простіше буде заронити сумніви в його миролюбності серед країн Півдня. Зрештою, китайська допомога Росії посилює антикитайські настрої в Європі та загрожує масштабними санкціями всього Заходу проти КНР.
Головна позитивна новина для нас полягає в тому, що завдяки діалогу найближчими місяцями Пекін не змінить свого ставлення до підтримки Росії й не почне відкрито постачати тій військову техніку, боєприпаси та іншу зброю. «Ми та інші країни отримали від Китаю гарантії того, що він не надає й не надаватиме смертоносну підтримку Росії. Ми це цінуємо», — заявив Блінкен за результатами зустрічей у Пекіні. І нехай на перший погляд це здається незначним плюсом, але потік нових озброєнь для нашого ворога, який міг би забезпечити Китай, безперечно, може створити нам додаткові труднощі. На більше наразі сподіватися не варто. Ймовірну поразку Росії в Пекіні поки що сприймають і як власний програш у протистоянні з Вашингтоном.
Китай намагатиметься звести війну до переговорів і заморожування конфлікту — адже разом із конфліктом «заморозити» вдасться й путінський режим, який стане повністю залежним від Пекіна. Цей сценарій було прописано в китайському «мирному плані», цих самих цілей Пекін досягатиме й у розпочатому діалозі зі США. Змінити позицію Китаю можуть лише наші рішучі перемоги на полі бою, коли наближення військової катастрофи для Росії стане очевидним. Але допоки цього не сталося, діалог із американцями утримуватиме Пекін від надання відкритої військової допомоги Москві.
Візит Блінкена та майбутні переговори на вищому рівні не відвернуть американсько-китайську холодну війну, адже вона вже розпочалася. Вони означають можливість першої розрядки в цій холодній війні. І водночас тісно пов’язують нашу «гарячу» війну з протистоянням двох провідних держав. У цьому є позитивний момент: наша перемога стає завданням національної безпеки США. Але є й чимале ускладнення: війна в нас не закінчиться, доки одна з цих двох провідних держав не досягне в ній своїх цілей.