«Війна - це спосіб навчити американців географії», - писав свого часу американський автор Амброз Бірс. Бувши солдатом у часи Громадянської війни, Бірс став свідком жахливих військових сцен. Визначальним питанням для майбутнього століття є те, чи зможуть американці «вивчити географію» до того, як вона втягне США у черговий потенційно згубний конфлікт. Для початку варто звернути увагу на протистояння Америки та Китаю, зокрема, на Південно-Китайське море, пише Washington Post.
Через цей переповнений водний шлях проходить приблизно третина світового міжнародного судноплавства «вартістю» близько 5 трильйонів доларів на рік. На цю територію припадає понад 10 відсотків річного світового вилову риби. Море фактично є «спасінням» для багатьох великих економік, включаючи Китай, Японію, Південну Корею, Тайвань, Індонезію, Малайзію, Філіппіни та Сінгапур.
На своєму східному боці Південно-Китайське море з’єднує Азію і Америку, а на західному боці з’єднує Азію з Близьким Сходом та Європою. Американський письменник Даніель Єргін вважає, що «ці води сповнені ризиків».
Китайський географ початку 20 століття Бай Мейчу «оцінив» силу сфери своїх досліджень. «Розбудова нації - це те, для чого потрібне вивчення географії», - пояснив він.
У 1936 році Мейчу аргументував своє твердження, опублікувавши карту Південно-Китайського моря. Поряд із узбережжями для позначення національних кордонів, карта Мейчу включала теоретичну лінію з дев'яти пунктирів, що простягалися з Китаю, враховуючи рифи та мілини, які визначали рівень контролю Пекіна у цих водах.
Цей «картографічний бліцкриг», відомий як «лінія дев'яти пунктирів», фактично став офіційною політикою Китаю. Пекін претендує на владу майже над усім морем. І завдяки потужному економічному зростанню країни, Китай отримує все більше шансів розширити свою військово-морську та політичну владу, необхідну для реалізації своїх амбіцій.
За останні десять років Південно-Китайське море було «ареною постійної напруги». У грудні, в той час як американців відволікали святкові дні та вибори, Китай звинуватив США у порушенні своєї території і заявив, що його флот переслідував американський есмінець «USS John S. McCain» із спірних вод на схід від В’єтнаму, і флот Пекіна зміг «вигнати» американський корабель зі «своєї території».
Однак цей інцидент був занадто «розмитим» за своєю суттю. Американський есмінець займався «операцією свободи судноплавства», в якій Сполучені Штати відстоюють права на прохід у цих водах - не тільки для американських кораблів, але і для суден усіх країн.
Тим не менше, терміни і войовничі вимоги Китаю є ознакою потенційної небезпеки. Поки американці були втягнуті у внутрішньополітичну кризу, яка через кілька днів призвела до штурму Капітолію, Китай «похвалився світові», що зумів залякати ВМС США.
Пекін знайшов можливість використовувати внутрішньополітичні проблеми Америки на власну користь.
Багато сусідів Китаю та й загалом більшість країн світу покладаються на Сполучені Штати у забезпеченні вільного проходу цим критичним водним шляхом. Але Пекін хоче, щоб США повністю відмовилися від свої намірів у Південно-Китайському морі, однак це перекинуло б баланс регіональної сили на користь Китаю і надало б Пекіну можливість затвердити беззаперечну владу над Тайванем.
Критична важливість цієї «гарячої точки» не повинна визначатися ціною війни. Найкращий спосіб запобігти військовому конфлікту - це побудова міцного міжнародного фронту на користь відкритого моря.
Механізм існує: після десятиліть суперечок Сенат США повинен почати адаптуватися до зміненої реальності і ратифікувати членство США в Конвенції ООН з морського права. Два покоління консервативних сенаторів виступали проти договору через надто широке обмеження суверенітету США.
Звісно, для Америки було б вигідніше, якби ВМС США були єдиною силою у цих водах. Але Китай будує військово-морські сили, здатні конкурувати з американським флотом, а це означає, що США знадобиться підтримка якнайбільшої кількості партнерів і союзників.
Ратифікація договору про морське право - офіційне узгодження політики США з рештою міжнародного співтовариства, могло б показати, що потенційний конфлікт у Південно-Китайському морі - це не просто гра за владу між Китаєм та США. Це протистояння між Китаєм і світом, який залежить від вільного і відкритого Південно-Китайського моря, резюмує видання.
Намагаючись розширити свою владу на міжнародній арені, Китай провів останні 40 років уникаючи зайвих ризиків. Відносно легко придушуючи слабші держави, Пекін розраховує свої дії щодо впливових країн. Однак останнім часом стратегія Китаю змінюється, враховуючи те, що конфлікт Пекіна із Заходом може перерости у нову «холодну війну».
В ковідному світі мильні бульбашки хай-теку неконтрольовано зростають, як і ціна біткоїна, але посилюється і відчуття тривоги, що рано чи пізно ці бульбашки вибухнуть під власним тиском, і нічим не забезпечена ліквідність знищить і ринок, і долар разом із ним. Причиною цього може стати не тільки повернення світової економіки до «нормального» функціонування. Справа у тому, що в хай-теку у США з’явився конкурент, і він досить специфічно ставиться до правил Волл-стріт. Цей конкурент — Китай. Уже немає жодного сумніву, що найближчими роками розгорнеться жорстке протистояння, і передусім — на рівні державних політик, за технологічне лідерство. Про «битву гігантів» на ще одному терені читайте в статті Сергія Корсунського «Холодна технологічна війна».