Хочеться почати так розлого: «Ну от дивіться, що відбувається…». Але ні. Може, краще не дивитися вгору, довкола? А як тоді безпечно пересуватися в просторі й думках?
Життєві налаштування підказують нам таке. В режимі «іноді банан — це просто банан» ми загалом ухвалюємо цілком адекватні поведінкові рішення. Відповідні з нашої особистої точки зору.
Якщо вони якимось чином морально-соціально не корелюються з громадською думкою, то ніхто не тягне вас за язик вихлюпувати свої сумніви на осуд суспільства. Хіба що у вас є зачаєна мазохістична потреба, щоб казна-хто обізвав вас казна-якими словами й ви лишилися собі в модусі самогорювання, недооціненості та винятковості.
Ми — вільна країна, й кожен може собі завдавати збитків, скільки влізе, якщо при цьому не порушуються Конституція та Кримінальний Кодекс.
Тобто на рівні біологічної поведінки, на вегетативному рівні загалом наша антропологія, слава Дарвіну, цілком успішно справляється з видовим виживанням, доки в цей процес не влазить голова зі своїми здебільшого дурними думками.
Почнімо з голови.
Що більше ви дивитиметеся новини, які не мають для вас жодного практичного сенсу, то більше втомлюватиметеся від марних спроб відшукати там отой вищезгаданий сенс. Бо вашого особистого сенсу там нема й не може бути в принципі. Якщо це не новини про вас особисто. Але якщо це про вас, ви свої події й так знаєте. Нащо вам дивитися на себе очима інших, якщо вони й так ніколи не второпають, що з вами відбувається насправді?
У продуцентів новин є свій конкретний сенс, вони отримують за це нормальні гроші. Що більше ви шоковані почутим чи побаченим, що більше клікаєте й шерите без огляду на притомність, то їм вигідніше. Їм, а не вам. Просто бізнес, нічого особистого.
Ну, й усе воно притискає настільки, що виникає когнітивний дисонанс. Уголос це, звісно, називають іншими словами, не такими вченими. Це психологічний термін, який описує неприємний стан, що спостерігається, коли в людини з’являється конфлікт між її віруваннями, цінностями або переконаннями та реальністю.
Це також може статися, коли людина завантажує в голову дві протилежні думки (або більше) або коли її дії не відповідають її переконанням, а обставини змушують. (ВПО, наприклад. Їхати не хотілося, але довелося.)
Кількість різного роду травматичних переживань у наш час не має видимих шансів на зменшення. Річ навіть не в конкретних комунікативних сигналах. А в тому, що за два роки ми звикли до відчуття нескінченності війни.
Це — як два дзеркала поставити одне напроти одного. Можна зі свічкою. Картинка створюється заворожлива, фантастична.
Але це просто два дзеркала. Дві площини, які дуже ефективно відбивають світло. Ви самі їх так поставили.
Два протилежних дзеркала в нашій голові — це депресивність і тривожність. Вхідний сигнал, який багатократно віддзеркалюється від них, ранить доти, доки сигнал природним чином не затухає.
Тепер трохи про тіло.
Механізми природної анестезії в мозку, якщо йдеться про травматичне ураження тіла, — це вироблення власних опіоїдів, таких як ендорфіни. Вони можуть блокувати передачу болю в нервовій системі. Крім того, вмикаються інші механізми: зниження активності нейронів, зміни в електричній активності мозку та рівнях хімічних речовин. Це також може впливати на сприйняття фізичного болю та викликати анестезію.
Коли ми зазнаємо стресу, відбуваються певні біохімічні зміни в нашому мозку. Одна з ключових реакцій — у системі гормонів, яка включає кортизол і адреналін. Під впливом стресу надниркові залози виробляють ці гормони, що призводить до підвищення активності нервової системи. Не намагайтеся зменшити кортизол через Гугл-поради. Тіло наразі мудріше, саме собі дасть раду.
Спочатку ми збуджуємося, щоб бути максимально готовими до швидкої тілесної та ментальної реакції. Якщо примітивні первісні реакції організму не приносять очікуваного результату (позбавлення загрози), настає той самий вищезгаданий когнітивний дисонанс.
Але коли стрес триває довго й нас і далі постійно «накриває», можуть відбутися зміни в балансі хімічних речовин у мозку, які дещо змінюють поведінку.
Наприклад, може збільшитися вироблення нейротрансмітера, який справляє сповільнювальний ефект на нервову систему. Це може призвести до зниження реакцій на подразники та рівня тривоги.
Як узагалі еволюціонувало поняття невизначеності в людському сприйнятті? Є кілька сакральних персонажів, яких варто згадати.
Людвіг Вітгенштейн досліджував мову та її відношення до реальності, включно з питанням про невизначеність і неоднозначність мовних висловів. Кажуть, із нього (в тому числі) виріс Кастанеда.
Бертран Рассел вивчав логіку та філософію математики й розглядав питання невизначеності в контексті математичних систем і логічних парадоксів. Він став трохи музейним відтоді, як лінійний спосіб опису реальності (механістичний підхід, який розвинувся за часів промислової революції в ХІХ столітті) виявився малопридатним для трактування нашого, м’яко кажучи, плюралізму.
Віллард Ван Орман Квайн розвинув концепцію «невизначеності перекладу», вказуючи на те, що інтерпретація мовних висловів може бути неоднозначною й невизначеною. Це хороший підхід і нині, тому що всі ми так чи інак «перекладаємо» всі зовнішні сигнали своєю, зрозумілою лише нам мовою. І ще не факт, що нам миліше — правда життя чи культурні спотворення.
Джон Стюарт Мілл досліджував невизначеність моральних понять і принципів, стверджуючи, що є багато ситуацій, у яких неможливо знайти однозначну відповідь на моральні питання. Мілл був прихильником утилітаризму, теорії, яка стверджує, що всі дії слід оцінювати за їх впливом на загальне щастя.
У політичній філософії Мілл обстоював принцип індивідуальної свободи та обмеженого втручання держави, свободу слова, свободу думки та права жінок. (Ну, красень, правда ж? А це ХІХ століття!)
То чому ж ми відморожуємося й тупимо, коли думаємо про майбутнє?
- У плануванні майбутнього когнітивні процеси включають таку послідовність:
- Усвідомлення потреби або бажання планування майбутнього. Тут потреба наче детермінована нашим вихованням і скалічена школою, як ніжки стародавніх китайських принцес. Ми мусимо думати про майбутнє, бо нас так навчили.
З іншого боку, одна з теорій появи мови говорить про те, що мова розвинулася, коли треба було повідомляти про неочевидні речі й описувати події, що сталися раніше або можуть статися потім. Сигнальних звуків уже не вистачало, й так з’явилася футурологія.
- Збір інформації про можливості та ресурси, які можуть бути доступні для досягнення мети. Тут складніше, бо наші особисті ресурси забезпечують виживання нас особисто й наших близьких.
Це ніби біологічний пріоритет. Але вмикається соціальна етика, й порядні люди жертвують особисті ресурси для досягнення мети інших. Сподіваюся, тут не треба пояснювати про війну. Тобто наші ресурси, з одного боку, — наші. Але з іншого — потенційно й не наші. Бо мало що.
- Аналіз і оцінка різних варіантів дій з урахуванням можливих наслідків і ризиків. У цій частині аналіз і оцінки коливаються від фантастичних припущень на рівні футурологічних блогерів до тілесно-песимістичних відчуттів понеділкового ранку після посиденьок у вихідні. (Це як позначка на туристичних дороговказах: «Ви зараз тут».)
- Вибір оптимального варіанту або плану дії, який найкраще відповідає поставленій меті. Що ближче в часі до вас поставлена мета, то реалістичніше її втілити. Й то менше травматизму в разі якихось негараздів. Завтрашній день цілком нормально планувати в повному об’ємі, але коли ми думаємо про тиждень, нас трохи накриває й плющить. Ну то не думайте про тиждень. Хто вас змушує? Будьте ефективні хоча б завтра.
- Розроблення конкретних кроків або стратегій для реалізації обраного плану. Це залежить від того, наскільки самостійно ви збираєтеся реалізувати план і чи достатньо у вас особисто для цього ресурсів. Інакше ви неминуче проситимете про допомогу своїх близьких і далеких, що для людини як соціальної істоти цілком нормально. Тут головне обрати, що для вас є більш прийнятним і менш травматичним — «хрестик чи труси», як то кажуть у старому анекдоті.
Основна травматизація відбувається, коли ви «сідаєте на шпагат» між власною завищеною самооцінкою у сфері особистих можливостей і звертанням по допомогу до широких народних мас, які й не підозрюють про ваше існування.
- Виконання запланованих дій і контроль над їх прогресом.
Культурна українська проблема — в тому, що ми ніколи не задоволені результатом своїх зусиль, хоч якими б значущими вони були. Цьому є історичне пояснення, бо ми щосили намагаємося надолужити десятки й сотні років втраченого історичного часу, як нам пояснили сучасні політологи й історики.
Особливість уже пережитих нами подій — у тому, що «надолужити» їх технічно ніяк неможливо. До того ж усі ці події сталися здебільшого не з вами, і навіть не з вашими предками. Хіба що ви винайшли машину часу й нікому про це не сказали. Все, що сталося, вже сталося незворотно.
Якщо ви якось занадто сильно паритеся над цим пунктом і тиранічно змушуєте інших виконувати свої протоколи поведінки з контролю над діями та наслідками, то, ймовірно, у вас ознаки обсесивно-компульсивного розладу (але це не точно).
- Оцінка результатів і коригування плану, якщо необхідно. Мозок живих істот налаштований у такий нескладний спосіб, що виконує лише два завдання. Перше — це пошук їжі або ресурсу (зокрема інформаційного), що в наших умовах — майже те саме. Друге — це комунікативні функції, покликані обслуговувати «завдання номер один».
Той факт, що люди одне для одного є ресурсом споживання, змушує трохи здригнутися й «пригадати» неандертальські часи. Але вже кроманьйонці, з антропологічного погляду, були людожерами лише в поодиноких ритуальних випадках — із великої поваги до заслуг небіжчика.
Тому просто виявляйте щонайбільше поваги до свого оточення.
Культурні налаштування наших часів схожі на тісне модельне взуття. Вони можуть бути як завгодно гарні й естетично досконалі, але далеко й швидко ходити в такому не можна. Коли ми розширюємо варіативність нашої поведінки та реакції на навколишні подразники, то підвищуємо особисту гнучкість і рівень виживання, але ризикуємо випасти з обставин соціального схвалення й опинитися на самоті.
Тому в кожному історичному періоді прийнято вважати, що норми оцінки будь-яких соціальних подій і взагалі реальності були такими політкоректними завжди.
А потім реальність розбиває шибку вашого карткового будиночка і всовує свій смердючий потворний писок усередину вашої барбі-хатинки. Звісно, прогнозувати своє майбутнє у вигляді казки про трьох поросят, та ще й із відкритим фіналом, зовсім не хочеться.
Довіряйте своєму організму більше, ніж голові. Мозок неандертальця, ймовірно, був навіть трохи більший за об’ємом, ніж наш. Ну й їх уже 40 тисяч років як нема на світі.
Прийшли кроманьйонці, позичили в неандертальців одяг і жінок (за згодою, звісно), навчилися пристосовуватися до відморожування в льодовиковий період. І стали генетичними носіями антропологічного прогресу на всьому континенті, чого й вам бажаю.