Незважаючи на безпрецедентність російсько-українського військового конфлікту в новітній історії Європи, Україні все ж є чому повчитися і запозичити досвід миротворчих операцій в країнах Західних Балкан, Молдови та Грузії. Балканський досвід може виявитися для Києва вельми корисним.
Про це у своїй статті для DT.UA пишуть експерт Центру досліджень проблем громадянського суспільства Марія Кучеренко і експерт Національного інституту стратегічних досліджень Олена Снігір.
Автори відзначають, що передумови, причини, розвиток та врегулювання конфлікту, як і процеси в хорватському та сербському суспільствах дуже відрізняються від української та російської дійсності. Відповідно, хорватський досвід розгортання миротворчої місії не може бути сліпо перенесений на конфлікт у Донбасі. Але повинен бути вивчений для просування українського бачення мандата миротворчої операції ООН.
В Україні побутує помилкова думка, що в Хорватії все було легко і просто: падіння Книнської Країни, помилково сприймається як перемога над всім сепаратистським утворенням Српска Країна (Книнська Країна і Східна Славонія), відновлення хорватського контролю над усіма територіями, які сприймалися як свої, військові паради в Загребі в річницю початку операції "Буря". Однак насправді сценарії реінтеграції Кніна і Вуковара - дві діаметрально протилежні ситуації, що завершилися в різні роки і на різних умовах: у Книні в 1995 році - військовою перемогою хорватів; у Вуковарі в 1998-му - шляхом дипломатичних домовленостей, пишуть експерти.
У статті йдеться, що Хорватія пішла на дипломатичне рішення щодо встановлення контролю над Східною Славонією через неможливість вирішити це питання військовим шляхом. Військове повернення Книнської Країни супроводжувалося масовим від'їздом сербського населення і встановленням хорватських порядків, що перетворило регіон на одну з найбільш патріотично налаштованих частин країни. Ситуація в Східній Славонії і Вуковарі була іншою, і військова операція призвела б до величезної кількості жертв з обох сторін (з огляду на кордон із Сербією).
Загреб погодився на компромісні Ердутські угоди, які були кращою альтернативою убивчого для Хорватії плану під назвою Z-4. Цей план передбачав передачу Хорватії Вуковара, фіксацію інших територій Српскої Країни як регіону з широким правом на національну і культурну автономію, вибори президента, право на власний герб, гімн, грошові знаки і створення демілітаризованої зони, зазначають автори.
"Для Хорватії більш успішною була реінтеграція Книнської Країни, захопленої військовим шляхом і "зачищеною" від сербського населення. Східна Славонія, реінтегрована дипломатичним шляхом, залишається "головним болем" на тривалий період і може стати осередком нового конфлікту. І в Книнській Країні, і в Східній Славонії працювали миротворчі місії ООН, але реінтеграція цих територій стала можливою лише завдяки діям Загреба: у першому випадку - військовій операції "Буря", а в другому - скрупульозній та системній роботі по мирній реінтеграції", - йдеться в статті.
На думку авторів, з хорватського досвіду мирної реінтеграції території в умовах присутності миротворчого контингенту ООН можна отримати наступні уроки для України.
По-перше, позитивним фактом є те, що конфлікт на сході України не міжетнічний, не міжрелігійний і не внутрішній. Тому перспективи його завершення, за умови відходу зі сходу України Росії, хороші, і сам регіон не буде джерелом протистояння такого рівня, яке сьогодні має місце у Вуковарі.
Але, якщо політика місії ООН, особливо російських її представників, "умиротворення" і "загравання" з сербським, сепаратистськи налаштованим населенням Східної Славонії, не завдала Хорватії особливої шкоди, то в українських умовах така політика стане тригером постійних конфліктів, провокацій і може зірвати місію в цілому, заявляють експерти.
По-друге, фактор Росії є визначальним у питанні розміщення миротворчої місії ООН у Донбасі. Така місія можлива або погодженим з Кремлем мандатом, або неможлива, що, насправді, найімовірніше.
Миротворці ООН можуть стати частиною процесу інтернаціоналізації конфлікту. Інтерес України в тому, щоб присутність міжнародних сил з підтримки миру (навіть в якості охорони місій ОБСЄ) на окупованих територіях, особливо на українсько-російському кордоні, ускладнило політику Кремля щодо просування міфу про внутрішньоукраїнський конфлікт, посприяло припиненню обстрілів і створило стимули для демілітаризації і деокупації регіону.
Автори підкреслюють, що якщо до складу миротворців входитимуть військові РФ, то це дискредитує саму ідею місії, небажано допускати й присутність військовослужбовців усіх країн ОДКБ, особливо Білорусі, враховуючи фактичний контроль Росії над білоруським силовим блоком.
Третім і головним уроком хорватського досвіду має стати те, що згода на миротворчу місію - це завжди компроміс із зовнішніми партнерами і з власним суспільством. Для держави більш важливо досягти розуміння і згоди в питанні розміщення і діяльності миротворчої місії з власним населенням, особливо з патріотично налаштованою його частиною, вважають експерти.
"Хорватія це швидко зрозуміла і відстоювала власні інтереси, не розраховуючи лише на миротворців, а в першу чергу виходячи з власних цілей та можливостей. Українським чиновникам і політикам варто пам'ятати про небезпеку популістських загравань з товариством на тему міжнародних миротворчих сил - помилкові очікування суспільства та хибні політичні кроки зіграють на руку тільки нашому ворогові, - резюмують автори.
Детальніше про хорватський досвід реінтеграції територій в умовах присутності миротворчого контингенту ООН читайте у статті Марії Кучеренко і Олени Снігір "Два боки "хорватського сценарію", або Чому досвід Вуковара не підходить Україні" миротворчим операціям" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".