…Під ранок 19 лютого здавалося, що надії немає.
Майдан, іще вдень повноводий і гамірний, догоряв посеред завмерлого міста. Палали Профспілки. Вгору, в бік Михайлівського, несли загиблих. Із суцільної стіни диму на Майдані виринали прапори, силуети касок, каркаси наметів і розплавлені плафони ліхтарів. Порожніми вулицями діловито сновигали автозаки та «швидкі» з блимавками. В’їзди до міста було намертво запечатано. Тим останнім, хто підпирав собою палаючі барикади, не було на кого розраховувати. А їх самих було занадто мало…
… Під ранок здавалося, що надії немає. Загальне єднання, тисячі вогників під час концертів, гімн, гарячий чай і жарти біля діжок із вогнем — усе це вже здавалося нереальним. Від того багатолюдного багатоголосого мирного протесту не залишилося й сліду. Липкий страх, що огорнув місто, можна було помацати руками — такий він був щільний. Здавалося, що суцільна хвиля чорних касок, яка скотилася вночі Інститутською, змиє геть усі сліди останніх місяців. Що сили занадто нерівні. Що відчайдушному протесту залишилося щонайбільше кілька годин. І то — як пощастить. А далі — нова хвиля арештів тих, хто залишиться в живих, і нове покірне життя для тих, кого не було помічено під час активних дій.
…Під ранок здавалося, що надії немає. На Майдані не залишилося нікого з тих, хто говорив зі сцени й давав інтерв’ю міжнародним ЗМІ. Нікому було виголосити натхненну промову про «останній бій». Та й вести в цей останній бій не було кому. Як і дати команду відступити й здатися на милість переможцю. Тому в тих, хто там залишався, не було часу ні замислюватися, ні боятися. Вони билися. Відчайдушно й запекло. Поки місто із завмиранням серця гортало стрічку новин і жахалося в соцмережах за щільно запнутими шторами.
А потім настав ранок. Ні, він не приніс Перемоги з першими променями сонця. Але він настав. І завдяки тим, хто вистояв цієї ночі, з’явилася впевненість у тому, що перемога можлива. І що влада не всесильна.
20 лютого Інститутською потече річка крові. Буквально. В найбуквальнішому значенні слова. Снайпери. В самому серці міста. Кулі, що прошивають навиліт дерев’яні щити та будівельні каски. Накриті білими простирадлами тіла в холі готелю. Але це вже буде агонією ворога. Втрачаючи залишки самовладання, він нищитиме те, до чого зможе дотягнутися.
До ганебної втечі Януковича залишається кілька діб…
Нині важко повірити, що відтоді минуло цілих десять років. Десять років, у які можна вмістити ціле життя. А можливо, навіть декілька. Здається, що це все відбулося вчора. Нескінченний лютий, який триває й триває вже ціле десятиліття. Який то відступає, то знову набирає сили. Небесна Сотня день у день приймає нових побратимів і давно виросла в Небесний Легіон. Лютий, який покинув місто, але не душі. Гарячий лютий 2014-го.
Війна, яка майже непомітно прокралася на околиці країни вже за кілька тижнів, так і не відпустила лютий на спочинок. Ті, кому вдалося встояти, захищаючи право країни на Свободу, йшли на схід у різномастій формі й практично без зброї. Йшли назустріч «зеленим чоловічкам», «іхтамнєтам», ДАПу, Іловайську й Дебальцевому. Війна міцнішала й нарощувала сили.
У лютому 2022-го вона виплеснулася за межі того, що вісім років називали АТО. І цей лютий до болю нагадував той, інший, коли точно так само здавалося, що надії майже немає. І що світанок, найімовірніше, так і не настане. Тому що занадто нерівними є сили. Світ завмер в очікуванні. Світ ховався за щільно запнутими шторами, точнісінько як Київ 18 лютого, захоплюючись сміливістю тих, хто не втік, а прийняв бій. Захоплюючись, але не вірячи в успіх. Здавалося, що відчайдушним спробам чинити спротив залишилося кілька днів. І то — як пощастить. А далі — смерті тих, хто не побоявся дати відсіч, і нове покірне життя для тих, хто здасться на милість переможця. Країні не було на кого розраховувати. А нас самих було занадто мало…
…А потім настав ранок. Країна боролася. Боролася, не встигаючи ні лякатися, ні рефлексувати. Ні, ранок не приніс Перемоги. Але дав надію на те, що перемога можлива. І ворог не всесильний. Так, наступне «20 лютого» у нас досі десь попереду. І нам знадобляться всі сили, аби його пережити. Адже ставки підвищилися.
Однак і ми вже не схожі на тих нас, які одинадцять років тому вірили в те, що з ворогом можна домовитися мирно. Ми припинили сподіватися на те, що хтось дорослий і сильний прийде й захистить нас. Тому що дорослі тут — тепер ми. Це наш лютий. І це нам крізь нього шукати дорогу до весни.