Україна – це країна, де багато хто, включно з президентом Володимиром Зеленським, виросли з російською мовою як рідною. Але тепер ця мова зникає з суспільного життя і зникає навіть у деяких щоденних приватних розмовах. Русоцентричні музеї під тиском закриваються. Вулиці, названі на честь російських пам'яток, поетів і генералів радянської армії, перейменовують. Про це йдеться у статті The Washington Post.
Минулого місяця Зеленський підписав два закони, які забороняють використання російських топонімів та зобов’язують громадян України знати українську мову.
«Росія сама робить усе, щоб на території нашої держави відбулася дерусифікація», – заявив Зеленський через місяць після початку вторгнення в лютому 2022 року.
Путін частково виправдав свій кривавий напад на Україну тим, що він рятує там російських людей від культурного винищення. Але війна Росії проти України, включаючи бомбардування переважно російськомовних міст, таких як Маріуполь і Харків, лише відштовхнула українців ще далі.
«Ніхто не зробив більше дерусифікації України, ніж Путін, – сказав Рорі Фіннін, доцент кафедри українських студій Кембриджського університету, додавши, що агресія Путіна підштовхнула багатьох домагатися повного видалення російської культури та історії.
«Дерусифікація» найбільш помітна саме в скверах і парках України. Пам'ятники російським поетам і радянським генералам зносять або пошкоджують, а публічне мистецтво та пропагандистські мурали закривають або видаляють.
Стирання минулого спровокувало дискусію, схожу на дискусію в Сполучених Штатах: як боротися з фізичними пам’ятками важкої історії? Американці сумніваються, чи зберігати пам'ятники поневолювачам і генералам Конфедерації. Українці переоцінюють місце радянських і російських діячів, які колись здавалися переплетеними з історією їхньої країни.
Київський активіст ОГО «Український Київ» Олег Слабоспицький зафіксував розташування понад 200 знаків і пам’ятників у столиці України, які, на його думку, варто прибрати. Telegram-канал іншої організації Decolonize Ukraine налічує понад 5000 користувачів. Щоденні пости детально розповідають чи не про кожен куточок країни, де ще залишилася печатка Росії. Подібно до пильності, учасники іноді вирушають серед ночі, щоб пошкодити або демонтувати пам’ятки, які вони вважають образливими та які місцева влада не знесла.
Ці спроби «деколонізувати» Україну сягають корінням у попередній рух за «декомунізацію» країни. Під час продемократичної Революції Майдану 2013–2014 років українські демонстранти відкидали радянську символіку, зокрема пам’ятник Володимиру Леніну, оскільки вони відкидали авторитаризм і комунізм і вимагали тісніших зв’язків з Європейським Союзом. Україна заборонила радянську символіку в 2015 році після того, як Росія незаконно анексувала Крим і підтримала сепаратистів на сході країни. Для багатьох цього вже недостатньо.
Інші українці, однак, заперечують проти масового знищення, яке ведуть самозвані охоронці національної ідентичності. Вони хотіли б, щоб те, що слід видалити, обговорювали.
«Одна справа фізично знести ці об’єкти, а інша – цивілізовано їх демонтувати та безпечно зберігати, – каже український науковець Леонід Марущак. Він є членом організації під назвою Denede, створеної в 2015 році для вивчення проблем, які закон про декомунізацію створив для істориків і митців. – Мені, як історику та досліднику, важливо не втратити об’єкт дослідження, з яким я можу працювати, незалежно від року, епохи чи перспективи».
Радянський Союз подарував інсталяцію під назвою «Арка дружби народів» у 1982 році. Після того, як Росія анексувала Крим у 2014 році, демонстранти замалювали на арці велику тріщину. У травні минулого року її перейменували на Арку Волі українського народу.
Радянські мозаїки по всьому Києву, викарбувані на житлових будинках, автобусних зупинках і школах. На Берестейському проспекті зображено серп і молот Комуністичної партії.
Пушкін в Україні
Пам'ятники Алєксандру Пушкіну, письменнику XIX століття та одному з найвидатніших російських поетів, також стали мішенню для активістів. Статуї та фрески з його зображенням були пошкоджені – навіть деякі, яким більше століття.
Пушкін став для українців символом повномасштабного вторгнення Росії, сказала Едіта Бояновська, професорка слов’янських мов і літератур Єльського університету. «Насиченість міського ландшафту статуями відомих російських письменників є частиною імперіалістичної спадщини Росії, яка намагалася зробити цих важливих культурних діячів також центральними для української культури», – сказала вона.
З цим погодилася 17-річна Марія Казимиренко, яка живе неподалік від київського парку Пушкіна. Вона додала: «Я думаю, що ми повинні знести всі ці пам’ятники, тому що ми повинні позбутися будь-якого радянського… минулого та російської культури».
Дехто з літературної спільноти заперечив нападки на поета. «Ворог – Путін, а не Пушкін», – написав ПЕН-клуб Німеччини в пресрелізі від березня 2022 року, закликаючи не бойкотувати російські книги та п’єси.
Але Пушкін, чия творчість часом спрямовувала царський імперіалізм, довгий час був засобом пропаганди Путіна. Діти декламували його поезію часів російської анексії Криму. Російські актори, які підтримали повномасштабне вторгнення в Україну, читали вірші московського барда.
Дерусифікація Харкова
Російську культуру слід цінувати, сказала Бояновська, але «ми не можемо відбілити співучасть цієї культури з імперськими проєктами Росії».
У Харкові, переважно російськомовному місті, розташованому лише в 26 милях від російського кордону, напруженість у минулому може бути гострішою, ніж в інших частинах України. На головній дорозі до другого за величиною міста України є два знаки, які вітають мандрівників: один російською, інший українською, символи подвійної ідентичності.
У Кремлі, можливо, передбачали, що жителі міста привітно зустрінуть російську армію. «Реальність виявилася зовсім іншою, – сказав Гамлет Зіньківський, вуличний художник із Харкова, який документував війну в реальному часі на стінах розбомбленого міста. – Окупантів зустріли коктейлями Молотова і багато техніки просто спалили. Це наша “пекельна гостинність”».
Місто зазнало руйнувань від російського обстрілу на початку війни. Але для мера Харкова Ігоря Терехова та деяких мешканців повне стирання російської спадщини міста також позбавило б їхньої ідентичності.
З видаленням статуй, за його словами, «ми повинні робити все правильно і законно».
Приблизно через рік після початку війни місто відчуває себе порожнім, оскільки люди покинули свої домівки, вигнані через обстріли та відсутність тепла та електроенергії. Багато з тих, хто залишився, неоднозначно ставляться до російської символіки та фресок, вплетених у Харків.
Частина історії?
«Українська культурна спадщина не є монолітною річчю, – зазначила Кетрін Янгер, науковий директор програми «Україна в європейському діалозі» Інституту наук про людину у Відні. – Радянська спадщина є невід'ємною частиною української спадщини, і це також має бути частиною цієї історії».
Великий металевий масив під назвою «Пам’ятник Воїну-визволителю» вшановує червоноармійців, які відбили місто в нацистів у 1943 році. Перехожі розповідали, що український прапор вставили в його пістолет лише нещодавно.
«Краще було б повністю демонтувати, а потім виставити в музейних просторах», – сказав він.
Харківська ратуша все ще носить сліди радянського минулого: серп і молот є частиною її фасаду.
Представник Decolonize Ukraine Kharkiv Вадим Поздняков виріс у цьому місті і сказав, що в дитинстві він був збентежений, чому вулиці та парки названі на честь людей, які організували звірства проти українського народу.
Імена включали Власа Чубаря та Павла Постишева, двох чиновників Комуністичної партії, причетних до Голодомору 1932-1933 років, який убив мільйони українців і був спричинений, як кажуть історики, радянською політикою.
«У мене було бажання, – сказав Поздняков, – щоб місто очистили від символів колоніального, російського, радянського поневолення».
Київський активіст Слабоспицький каже, що теоретично ці пам’ятки можна було б зберегти в музеї. Інші колишні радянські країни дотримувалися подібних підходів: у Будапешті є парк, присвячений статуям і меморіальним дошкам комуністичної доби Угорщини. Литва заснувала музей і сад скульптур для розміщення своїх артефактів.
Але, зазначає Слабоспицький, музеїв мало б бути чимало, «бо цих пам’яток дуже багато».