У питанні російської війни проти України часто пропонують неправильний вибір, який у підсумку може лише підірвати єдність Європи. Минулого тижня опитування, проведене «Європейською радою з міжнародних відносин», показало, що громадська думка на континенті поділилася на два табори. Один з них - це табір миру, який хоче зупинити війну негайно на будь-яких умовах (35%), а інший - це табір справедливості (25%), який вимагає добиватися української перемоги. Але якщо придивитися, що існує третя група, яка обирає і мир, і справедливість. І ця група найбільша (43%).
Про це на сторінках The Guardian головний представник уряду Тоні Блера на переговорах щодо Північної Ірландії й колишній голова офісу прем’єр-міністра Великої Британії Джонатан Павелл. Цея лінія поділу між миром і справедливістю відображена також у публічній полеміці. Екстремальним проявом поглядів одного таборів був виступ колишнього Держсекретаря США Генрі Кіссінджера в Давосі, під час якого він закликав Україну поступитися територією заради перемир’я. При цьому він наголосив, що не можна принижувати Владіміра Путіна. Не дивно, що цей заклик Кіссінджера спровокував гостру реакцію з боку тих, хто цілком справедливо вказує на факт, що Путін не демонструє однак готовності серйозно вести переговори чи реагувати на будь-які поступки. А передчасна покора не лише не дасть змогу встановити довготривалий мир, а й дасть Путіну можливість перегрупувати свої війська і повернутися пізніше, щоб захопити ще більший шматок України.
В таборі справедливості пристрасні прихильники України, такі як журналістка Енн Епплбаум й історик Тімоті Снайдер, переконані, що всі переговори з Путіним будуть спробою його задобрити. І Україні потрібно допомагати оборонятися від Росії до повної перемоги. Павелл зауважує, вони ніколи не визначали чітко, що можна буде назвати перемогою. Це повернення російської армії до позицій, які вона займала 23 лютого? Чи її вихід з усіх територій України? Чи повинна Україна вести бій до тих пір, поки російська армія не буде повністю розбита, а Путіна не повалять?
Павелл вважає, що суперечка між миром і справедливістю не враховує уроки історії. Умови можна нав’язувати країні лише в тому випадку, якщо вторгнення закінчилося повним завоюванням, так як це сталося з Німеччиною в 1945 році. В іншому випадку навіть «переможцям» потрібно вести переговори, як це було у Версалі в 1919 році. І оскільки ніхто не пропонує, щоб Україна вторглася в Росію, президент Володимир Зеленський правильно робить, коли наголошує, що ця війна закінчиться за столом переговорів. Росія й далі буде сусідом України і в неї все одно більша армія. Довготривалий мир буде лише в тому випадку, «якщо Росія не залишиться ображена, ізольована й в очікуванні нової можливості для вторгнення», вважає автор.
Коли виникає потреба вирішити конфлікт, завжди з’являються напруга між миром і справедливістю. Якби президент Колумбії Сантос Кальдерон сказав лідерам FARC в 2012 році, що він хоче миру, але їм доведеться провести 30 років у в’язниці, можна було б сміливо стверджувати, що вони не погодилися б на переговори. Але так само було б неправильно погодитися на повну амністію після 50 років війни, проігнорувавши бажання жертв покарати кривдників. Натомість Сантос створив систему перехідного правосуддя, щоб встановити баланс між миром і справедливістю. Так жертви отримали бажану відплату і при цьому з’явилася можливість не допустити появи нових жертв у майбутньому. Павелл впевнений, що такий же баланс між миром і справедливістю буде й в Україні.
«Важливо те, що ці дебати не звертають увагу на важливий факт, що українці ведуть бої, а не ми. Ми могли б прийти захистити їх, як у випадку Польщі в 1939 році (але зробили це запізно), як в Кувейті в 1991 році й в Косово в 1999-му. Але ми вирішили цього не робити. Саме тому лише українці мають право вирішувати, коли вести переговори й на які поступки йти. На них не можна тиснути, змушуючи підписати мирну угоду, яку вони не зможуть виконати, як це було у випадку з Мінськими домовленостями у 2014-му. І так само не можна змушувати їх вести нескінченну війну», - йдеться в статті.
Путін поки що не готовий до серйозних мирних переговорів. Але він може змінити свою позицію, що буде залежати від його розрахунків після битви за Донбас. Тож потрібно готуватися до цього моменту. Росія може оголосити припинення вогню в односторонньому порядку, як це сталося в 2014 році. При цьому вона збереже контроль над захопленими територіями. Україна зіштовхнеться з новим замороженим конфліктом, який Путін буде використовувати, щоб завадити їй просуватися вперед до свого європейського майбутнього. Таке перемир’я - це пастка. Україні доведеться наполягати на тому, щоб продовжувати вести бої і одночасно вести переговори, щоб досягти прийнятної угоди. На таких переговорах Київ повинні підтримати союзники, в чиїх руках ключі від санкцій, а також гарантії безпеки, покликані стримати російські вторгнення в майбутньому. Потрібно діяти вже зараз, щоб створити групу друзів України й запропонувати таку підтримку.
Найбільша гарантія безпеки для України в руках ЄС. Якщо Україні запропонують статус кандидата на вступ в організацію зараз, а також чіткий шлях до повноцінного членства, навіть якщо він буде довгим, тоді Росії буде набагато важче влаштувати нове вторгнення. Це також дасть уряду України засоби й імпульс для проведення фундаментальних реформ, щоб позбутися радянської корупційної спадщини, олігархів і клептократів. ЄС важко піти на такий крок, тому що він добре пам’ятає про старі помилки, коли країнам дозволяли приєднатися до союзу надто рано. Водночас, у Брюсселі усвідомлюють, що Україна - це особливий випадок.
Також потрібно розширити порядок денний переговорів. Ранній російсько-український діалог надто сильно був прив’язаний до російських вимог щодо територій і нейтрального статусу України. Тому новий порядок денний потрібно збалансувати, додавши в нього українські вимоги: покарання винних у воєнних злочинах, відбудова країни і визнання української територіальної цілісності. Проблема території, зрештою, - це гра з нульовим виграшем. Доведеться розширити масштаби, щоб досягти прийнятного балансу поступок. Це означає, що потрібні будуть ширші переговори про майбутнє безпеки у Європі, які призвели б до підписання нової угоди про звичайні збройні сили, а також про нові відносини між НАТО і Росією.