На початку повномасштабного вторгнення проблеми з логістикою підсвітили проблеми не доведеної медичної реформи, в результаті якої неефективні медзаклади мали б закритися, але натомість два роки отримували перехідне фінансування. Про це йдеться в матеріалі Алли Котляр "Лікарні на лінії зіткнення: перші місяці роботи".
Директор КНП «Макарівський центр первинної медико-санітарної допомоги» (Київська область) Сергій Соломенко зазначає, що під час повномасштабної війни екстрена й невідкладна допомоги для транспортування були пошкоджені й не працювали. Люди добиралися самі або з допомогою тероборони, волонтерів. До найгостріших проблем належали відсутність комунікації (зв’язку), електрики та інтернету. Про електронні записи, виписки електронних рецептів, державні програми не йшлося. За словами керівника, подекуди й зараз амбулаторії не мають можливості підключитися до інтернету, і навіть не мають світла.
Директор Вознесенської багатопрофільної лікарні (Миколаївська область) Володимир Красьоха згадує, що потрапити в лікарню було проблемно через підірвані мости: «На сьогодні ми бачимо наслідки несвоєчасних госпіталізацій: висока смертність і занедбані (особливо серцево-судинні) захворювання. Госпіталізується дуже багато тяжких хворих, у вкрай тяжкому стані».
У Харкові, як зазначає керівниця Харківського регіонального перинатального центру Ірина Кондратова, були проблеми майже з усіма районними лікарнями. Вони перестали дотримуватися протоколів і залишали на своєму рівні пацієнток, які потребували третього рівня допомоги. Частково — через обстріли. Частково — задля збільшення кількості пологів. «І частина дітей із вродженими вадами розвитку, які були діагностовані на пренатальному етапі, не потрапили до нас або потрапили запізно, — зазначає лікарка. — Як і, частково, жінки з екстрагенітальними або тяжкими акушерськими патологіями, внаслідок чого ми приймали дітей у вже більш тяжкому стані, ніж могло бути. Майже всі проблеми й досі не вирішуються так, як це було в мирний час».
«У перші дні постраждало кілька міських пологових будинків та дитяча обласна лікарня, — розповідає Кондратова. — Тому вагітні, породіллі й новонароджені частково були евакуйовані до нас. Кількість передчасних пологів у перший-третій тижні війни збільшилась. Потім, дякувати Богу, вагітні почали виїжджати з міста, і з кінця першого місяця пологів узагалі стало менше. Але ми почали приймати дітей, які народилися в інших міських пологових будинках або в центральних районних лікарнях, з якими на той момент був і зараз є зв’язок. Із пологових відділень районів області ми забирали дуже багато доношених дітей. За останні вісім років ми не бачили одночасно у відділенні інтенсивної терапії такої кількості дітей, народжених у строки. 98 відсотків їх — із тяжкою асфіксією та пологовими травмами. Мабуть, побільшало пологів у тих закладах, де останні п’ять років їх було сто на рік. Оскільки там ніде немає цілодобового поста неонатолога, можете собі уявити, як надавалася допомога і що ми після цього бачили».
25 лютого уряд ухвалив постанову про внесення змін до низки інших постанов. Згідно з цими змінами, до закінчення воєнного стану всі медичні заклади отримуватимуть 1/12 від свого запланованого річного бюджету, незалежно від фактичної кількості і якості надаваних ними медичних послуг. Рішення має на меті зберегти медзаклади та кадри у воєнних умовах. Вочевидь, воно було правильне в перші місяці війни, особливо для лікарень, котрі опинилися в зоні бойових дій. Структура надаваних медзакладами послуг у цей період дуже змінилася, та й можливості вести електронні записи не було. Що стосується лікарень в інших, відносно спокійних, регіонах країни — то таке рішення вкотре відкинуло медреформу назад. По-перше, воно не є стимулюючим для закладів, які прийняли багато ВПО. По-друге, зберігає неефективні заклади, які надають неякісні послуги. При цьому моніторинг НСЗУ на час воєнного стану не проводиться. По-третє, таке рішення робить економічно невигідним прийом на роботу додаткових лікарів, наприклад із Маріуполя або Сєвєродонецька.
Вочевидь, час повертатися до принципу «гроші — за пацієнтом». Особливо з урахуванням того, що є наказ Мінреінтеграції стосовно окупованих територій або територій, на яких точаться бойові дії. Це дає можливість платити за медпослуги, надані на цих територіях, за іншим принципом.
Однак на цьому тлі МОЗ ще й скасовує мінімальний прохідний бал для вступників на медичні спеціальності. Намагаючись забезпечити кількість майбутніх лікарів, але забуваючи, що поганий лікар — смерть для пацієнта.
Після війни слід змінювати накази, вважає Кондратова. Немає потреби тримати породіллю з немовлям у лікарні навіть 48 годин, якщо все гаразд. «Після фізіологічних пологів ми почали виписувати жінок у першу добу, а після кесаревого розтину — на другу. І за ці три місяці нічого поганого не трапилось. Але ми не могли вакцинувати БЦЖ».
Лінія фронту змінюється, навантаження на медиків зростає, сьогодні є потреба в нових знаннях, йдеться в матеріалі. Наприклад, далеко не кожен лікар «первинки» володіє базовими знаннями про те, як зупинити кровотечу. Лікування ж бойових травм потребує особливих умінь.
«Ми зіштовхнулися з пораненнями, яких у своєму житті не бачили, — зазначає Володимир Красьоха. — Тому я замовив навчання в «Лікарів без кордонів» стосовно специфіки цих травм».
Медики, які перебували поблизу лінії бойових дій, зіштовхнулися також із дуже специфічними проблемами: одяг поранених військових та екіпірування потрібно було сортувати. Що теж потребує людського ресурсу і розуміння як поводитися з вибуховою зброєю, наприклад.
Наскільки заздалегідь розроблені інструкції до планів дій та методичні рекомендації від МОЗ і НСЗУ полегшили й поліпшили б роботу медзакладів в умовах війни, в тому числі на лінії зіткнення? Запитання риторичне. На жаль, усього цього досі немає. Чого аж ніяк не виправити президентськими нагородами до Дня медика, підсумовує авторка матеріалу.
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.