Воювати проти росіян і паралельно писати в бліндажі підручник з української мови? Такий досвід має Тарас Ткачук.
Перший в Україні робочий зошит з української мови для школярів він видав у свої 23 роки.
Усе професійне життя — в освітній сфері: понад 15 років працював учителем вінницької приватної школи, згодом викладав в університетах.
Кандидат філологічних наук. Учасник міжнародних наукових конференцій у США, Нідерландах, Німеччині, Данії, Індії тощо. Співзасновник ГО «Вінницький центр освітніх технологій». Експерт Центру оцінювання якості освіти. Автор посібників з підготовки до ЗНО, робочих зошитів з української мови та літератури. Співавтор підручників та робочих зошитів з української мови для НУШ (2021–2023).
У 2022 році Тарас Ткачук приєднався до лав ЗСУ, не маючи військового досвіду. Отримав позивний «Доцент». Копав окопи, носив боєкомплекти, стримував ворога на Донеччині, паралельно писав підручник з української мови для середньої школи. Інколи — у наметі, інколи — у бліндажі, під канонаду вибухів.
Тарас Ткачук розповів ZN.UA про те, як потрапив у педагогіку, а потім — у військо; про написання підручника та «палиці в колеса» від держави під час цього процесу; що потрібно робити Україні, аби побудувати систему освіти, аналогічну розхваленій фінській; чому володіння українською мовою — це про рівень IQ кожного українця.
— Пане Тарасе, що сформувало ваш ментальний хребет?
— Великою мірою на мій світогляд вплинула батьківська бібліотека — більше ніж п'ять тисяч книг. Там була і українська, і зарубіжна література українською мовою.
У 1989 році, коли був заснований «Народний рух України», батько подався від цієї партії як кандидат у депутати Вінницької обласної ради. Протистояння було між ним та першим секретарем райкому партії. Зрозуміло, що була вказівка «Ткачука закопати».
Дійшло до судової тяганини, про це дізналися і в Австралії, і в Британії, і в Канаді. До нас приїжджали з підтримкою Драч, Павличко, Яворівський. Було до 30 судів.
Пам’ятаю, наприклад, коли функціонери від компартії зустрічалися з Драчем, який на той час уже був у шкільній програмі, то вони не знали, хто це.
Я тоді був у 10-му класі. На тлі всіх цих подій я підбив своїх друзів, і ми вчепили на сільській раді синьо-жовтий прапор. Наступного дня приїхала з району міліція, сказали, що в сільраді вибили двері, вікна, зламали сейф, вкрали багато грошей, документів та вчепили бандерівський прапор. Нам усім світила колонія жорсткого режиму. Врятувало те, що наша компанія — це син директора школи (я), син директора радгоспу, син головного лісника, син головлікаря.
Тоді вже віяло вітром змін. Почали друкувати матеріали про культ Сталіна, твори Івана Багряного, Миколи Хвильового в журналі «Дніпро». Почалися серйозні тектонічні рухи.
— Чому ви вирішили йти в педагогічну сферу?
— Я не мріяв бути вчителем, тим більше філологом. Я закінчив школу в 16, і в такому віці ухвалювати усвідомлені рішення складно. Так, мене цікавила медицина, але й був не проти інженерії. Сестра радила вступати на історичний факультет, але цей варіант відкинули, оскільки істфак на той час був кузнею кадрів для компартії.
Філологічний не так контролювали, тому обрав його. Я вступив у 1990 році.
— Після інституту пішли вчителювати?
— Так, мені пощастило, що була вакансія у приватній школі. Після першої співбесіди мені запропонували роботу. 15 років мого життя я віддав школі та дітям, потім деякий час ще був консультантом. На мій світогляд ця школа мала колосальний вплив. Там був надзвичайний колектив, а ще — повна свобода для вчителя.
Дітям треба було дати відчуття мови; розуміння того, що українською можна писати та творити, а для цього мають бути гарні вправи. Тоді я й почав створювати свої робочі зошити. Коли мені було 23 роки, я видав перший в Україні робочий зошит з української мови. Відверто цим пишаюся — я створював те, чого не було досі. То був невеличкий тираж на тисячу штук. Батьки підтримали, дали на цю справу 500 доларів, і через рік я їм повернув ці кошти.
Далі почав писати зошит для 8-го класу. То вже був інший рівень, ми вийшли на нове видавництво та більший тираж.
Команда з Вінниці стала першою в Україні, яка почала створювати робочі зошити — друкувати й продавати їх. Ми мріяли про своє маленьке видавництво, але в 1998 році гримнула криза, долар зріс у 2,5 разу…
— Що вами рухало та мотивувало в цій справі?
— Відчуття, що ти створюєш нове і що ти є першим в Україні. Це сильний рушій для будь-кого, зокрема для вчителя-філолога.
Уже тоді мене зацікавила тема підручникотворення. Коли я повертався з Америки, то привіз цілу валізу американської навчальної літератури…
— Чому ви були у США?
— У 2003 році там проходила щорічна міжнародна конференція IDEK для демократичних шкіл світу (в Україні вона відбувалася двічі, у Вінниці).
У мене була піврічна віза, і я ризикнув там залишитися за програмою. Вивчав їхній досвід і привіз із Америки дві мрії. Перша — написати такий крутий підручник, якими користуються в Америці. До речі, в них немає національних підручників — є просто багато всіляких посібників на будь-які теми.
Друга — створити освітній центр, простір, де діти можуть займатися саморозвитком тощо. В Америці в таких центрах готували дітей до складання універсальних тестів, бо від їхніх результатів залежало, в який університет вступатимуть. Це те, що згодом у нас стало ЗНО. Таким був мій план на десять років. Підручник я написав, дисертацію захистив, центр створив.
— Писати підручник — як це? Які камені спотикання виникають на цьому шляху?
— Я довго наважувався. Чекав на чесні умови в нашій державі. Щоб написати якісний підручник — треба мінімум два роки. Але жодного разу, на жаль, таких умов не було.
У липні 2021 року не було модельних програм для НУШ, які мали оприлюднити мінімум за рік до оголошення конкурсу. А в грудні треба було вже здати готовий підручник! Шість місяців для подачі на конкурс макета підручника для 5-го класу!
За пів року створити якісний підручник теоретично можна, але практично — дуже важко. Зі співавторкою Анастасією Онатій ми працювали цілодобово і таки зробили підручник, подали його на конкурс.
Для публікації нашого тиражу на 21 тисячу підручників треба було 70 тисяч доларів. Це смішна сума. Ми пробували збирати ресурси через Спільнокошт. 70 тисяч доларів — це фактично два розряди «Градів». Розумієте, що я проживав, сидячи в окопі і рахуючи сотий на моїх очах розряд ворожого «Граду»?
Ми назбирали сім тисяч доларів, на які надрукували по повному комплекту для вчителів. На той час я перебував у війську, і мені доводилося вичитувати та придумувати робочі вправи на телефоні, — ми мешкали в польових умовах у наметах.
Далі почалася незрозуміла ситуація, бо МОН заявило, що Рада Європи готова надати кошти на друк підручників для українських шкіл. За тиждень до виборів уже наступного нашого підручника для 6-го класу кілька видавництв радісно заявили, що їхніх авторів надруковано за кошти РЄ. Нас у тому переліку не було. Три позиції надрукували півмільйонним тиражом замість тих авторів, яких обрали школи.
Я не можу зрозуміти, чому так сталося, бо, згідно з усіма процедурами, нас як авторів мали би попередити про такі речі. Натомість до видавництва жодних звернень щодо друку підручників не було. Було порушено демократичний принцип вибору підручників. Постає питання, які ж видавництва виграли цей конкурс? І тут треба робити розслідування, бо щось відбулося не так…
Найсумніше, що Москва розуміє важливість освіти й на окуповані території позавозила підручники, адаптовані під загарбані території, як-от російські букварі з кавунами на обкладинці. А наші чиновники затіяли ігри, в результаті яких діти рік навчалися взагалі без книг!
Ми звернулися до нового міністра освіти, він запевнив, що розбереться з цією ситуацією.
— Чим ваші підручники кращі за ті, які вже надрукували?
— Вони інші. Ми сподіваємося, що вони кращі, але оцінку дадуть учителі. Мріємо, що в Україні з'явиться недержавна інституція, яка зможе робити якісну оцінку підручників загалом.
Скажімо, на парти в школу не повинен потрапляти підручник, де лише завдання для п’ятикласника розписане на 15 рядках. Але ж він потрапляє!
Зараз уже травень, але досі немає модельних програм для 7-х–9-х класів. Ми знову в цейтноті, створеному непрофесійними чиновниками. І це — нова українська школа, де мав би бути якісний підхід, принципово нові підходи.
Трохи опускаються руки. Це неприємно та важко. Ми вірили, що боремося за те, щоб у цій країні ставало краще, чесніше, зрозуміліше, а в сумі отримуємо незрозумілі ігри, в які грають ті самі гравці.
Хоча ми знали, що буде важко, бо ми новачки, які тільки вийшли на «поле». Але якщо правила гри для всіх однакові, то граймо чесно.
— Скільки дітей навчаються за вашим підручником? Хто вас обирає?
— Минулого року 21 тисяча дітей мала навчатися за підручником для 5-го класу. Якщо говоримо про 6-й клас, то йдеться про 35 тисяч. Приріст суттєвий — і це нас дуже тішить.
Географічно — від Чернігова до Херсона, Києва, Одеси, Львова, Волині, Поділля. Нас найчастіше обирають ліцеї, гімназії. Тішить те, що до нас тягнуться вчителі, які не бояться змін, і головне, що вони заявляють про свою позицію, бо їм доводиться витримувати умовний тиск, адже їм кажуть: «Не обирайте цих авторів, бо їх не надрукують».
Ми зустрічалися з учителями шкіл в різних містах України, пояснювали наші підходи. Зокрема на Чернігівщині, яка була під окупацією. Чернігів нас обрав рекордною кількістю голосів — більшість шкіл підтримала підручник для 6-го класу.
Були зустрічі також з учителями Луганщини. Важко передати відчуття, коли в робочому чаті пишуть «вітання з Попасної — міста, якого вже немає».
— Чи будуть кошти на цьогорічний друк?
— Була заява МОН, що підручники з основних предметів надрукують. Ми набрали достатню кількість голосів для співфінансування друку підручника з видавництвом. Чекаємо.
— Війна — це каталізатор для освітніх реформ?
— Війна — каталізатор для всіх сфер. Крок до прогресу мусить бути.
— Що повинна формувати школа? Давати знання чи формувати національну самосвідомість?
— Ні те, ні інше. Найважливіше, що повинна робити школа, — формувати моральні цінності. А мораль можна виховати через власний приклад учителя — професіонала й патріота.
— Чи легко далося вам рішення йти до лав Сил оборони з повномасштабним вторгненням РФ?
— Я його ухвалив дуже швидко. 25 лютого вранці вже був у довгій черзі перед військкоматом. Жодного військового досвіду в мене не було. Але я сподівався, що буду корисним. Зрозуміло, що є офіцери — і в них одні завдання. Але треба, щоб хтось і БК носив, і окопи копав.
Я потрапив у 120-й батальйон територіальної оборони. Помітив, що добровольцями переважно пішли чоловіки віком 40–50 років. Чимало людей повернулися з-за кордону, де мали високі зарплати. Кілька тижнів ми стояли на блокпосту під Вінницею. Було непросто — хлопці ноги відморожували.
Важко було спостерігати, як виїздили посольства та консульства, місія ОБСЄ. Відчуття не дуже, бо ми розуміли, що від Києва до Вінниці недалеко.
Згодом під Придністров'ям ми копали лінію оборони. Уже звідти нас перекинули на Донеччину. Спочатку в район Новоселівки. На наших очах ворог цілодобово рівняв це красиве село з землею.
Ми виконували завдання на спостережних пунктах, між двома лініями оборони, звідки мали передавати інформацію далі.
Потім стояли під Павлівкою, це неподалік Вугледара. Її теж били цілодобово — фосфором, «Смерчами», літаками. Вона більша за Вугледар, це вузловий населений пункт, бо далі за нею — пряма дорога на Донецьк. Саме там загинуло багато наших хлопців, зокрема і з нашого батальйону.
У нас був досвідчений ротний — професійний військовий, учасник бойових дій, який служив у Криму, і позивний мав «Крим». Тим, що я живий і сиджу тут, — завдячую саме йому.
— Увесь цей час, під час боїв, ви продовжували писати підручник?
— Це мене рятувало й допомагало. Бо психологічні навантаження були немислимі: стан напівдрімоти й напівтривоги. Це виснажує — стабільний та безнадійний стан, коли ти не бачиш попереду світла.
Тому п’ять вправ для підручника щоденно для мене було нормою. Норму виконав — супер, перевиконав — ого, молодець! Це був стимул не думати про дурне, не шукати пригод на свою голову.
Ну тремтить бліндаж від обстрілу, сиплеться земля тобі на голову — і що? Вичитуємо підручник далі.
Я мав стимул працювати, бо на плечі моєї співавторки Анастасії Онатій лягла немислима ноша. Тішило те, що я їй допомагаю в цьому безперервному процесі. Це мене справді дуже рятувало.
— Не секрет, що в армії мова жорстка. Вам було комфортно?
— Мене називали «довбаним інтелігентом», але жорсткіше... Проте, як кажуть, влітку неможливо боротися з мухами, а в армії — з матюками.
— Після звільнення із лав ЗСУ ви писали в соцмережах, що тепер заступаєте на інший фронт — освітній.
— Я завжди був зацікавлений у тому, щоб освітні умови в цій країні були кращими. У 2014 році я брав активну участь у команді Реанімаційного пакету реформ і свою серйозну частку змін, які відбулися з 2014-го по 2019 рік в освіті, привніс.
Освіта — це гра в довгу. У нас дуже бракує людей, які прораховують, що буде через 10, 25, 50 років. Ми говоримо про фінську освіту, але мало хто згадує, що вони почали реформувати освіту 50 років тому. Ще в 70-х роках минулого століття зібрався колектив однодумців, який вирішив переводити освіту на нові рейки — і вони до цього цілеспрямовано йшли понад 40 років. Зараз уже діляться досвідом. Тому нам треба закладати такі умови, які спричинять якісні зміни років через 15–20.
Зараз у нас майже пів мільйона вчителів. Для якісних змін треба відсотків десять молодих енергійних фахівців. Це 50 тисяч учителів. На сьогодні нам потрібна армія освітян, щоб у кожній школі було хоча б кілька вчителів, котрі є носіями високих моральних цінностей та, бажано, належать до адміністрації школи.
Але скільки часу нам знадобиться для формування цієї умовної армії вчителів?..
І наразі ніхто не говорить про те, як зробити так, щоб у школу приходили молоді талановиті вчителі. А головне — залишалися в цих школах.
Нам треба хоча б 20 років робити цілеспрямовані кроки. Тоді частка молодих, енергійних, запеклих учителів зможе реформувати систему зсередини. Учитель має стати взірцем для наслідування. Це мають бути усміхнені, щасливі, самодостатні люди.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/639dc9ca5c57ba3d656032f6471c668b.jpeg" ltitle="Презентация учебника для 5 класса во Львове и Киеве" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/46c35e40d81a5298297fb43eff61afa2.jpeg" rtitle="undefined"]
— Чи бачите ви світло в кінці тунелю цього освітнього фронту?
— Хотілося б. Хочеться вірити, що ми все це проживаємо недарма.
— Що, на вашу думку, має робити школа, щоб мовне питання не зіграло з нами злий жарт у майбутньому?
— Є простий аргумент, коли йдеться про мовне питання, — тест IQ. Він вимірює рівень володіння мовою і математичні здібності людини. Математика перевіряє логіку, уміння оперувати абстрактними поняттями, а мова — це як вінчестер у комп'ютері. Лексичний запас кожної людини є показником того, яким є твій «вінчестер». Тобто рівень володіння мовою прямо пропорційний інтелекту людини. Якщо ця вихідна теза буде зрозумілою та доступною для загалу, то будь-які маніпуляції з мовним питанням відпадають автоматично. Чому? Якщо ти живеш на території своєї країни і не можеш вивчити три тисячі слів активної лексики, то які твої інтелектуальні здібності?
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Офіційна заява Росії про визнання поразки, іншого шляху в нас немає. Якщо цього не доб'ємося, то ця війна триватиме роками. Плюс виплата репарацій та повна компенсація всіх збитків. Сподіваюся, що весь світ змусить РФ відмовитися від ядерної зброї, від зовнішнього військового флоту тощо.