Різні держави індивідуально вирішували проблему юридизації карантинних обмежень під час пандемії коронавірусу. В Україні пішли шляхом запровадження урядових обмежень із досить потужним, близьким до максимального переліком заборон.
Окрім того, задля економії бюджетних коштів на початку карантину законодавець знизив зарплати й інші виплати всім публічним службовцям, обмеживши їх 42 730 грн на місяць. Найбільше це зачепило топпосадовців і служителів Феміди, адже в державному апараті зарплати переважно не дотягують до рівня обмеження.
«Найдошкульніше вдарило обмеження зарплат по суддях Верховного і Конституційного судів: мінімальний розмір винагороди судді Верховного Суду становить понад 240 тисяч гривень, судді КСУ отримують співмірно, але трохи менше», - пишуть для ZN.UA юристи Михайло Каменєв і Степан Золотар.
Тому наприкінці травня Верховний Суд і звернувся з конституційним поданням про визнання частини обмежень, встановлених урядом, такими, що суперечать Конституції. А заодно – і про закон, яким було істотно знижено їхні зарплати.
Конституційне подання Верховного Суду направду не тільки стосується обмежень прав усіх громадян, а й зачіпає суто шкурний інтерес суддівського корпусу, зазначають автори. Адже верхня межа зарплатні у розмірі 47 230 грн явно менша, ніж грошова винагорода багатьох суддів. До того ж, цей розмір було поставлено у залежність від дій уряду, що підриває незалежність судової влади від виконавчої.
«Що як боротьба за права всіх громадян – лише прикриття для захисту великих чисел у зарплатних платіжках? Пікантності ситуації додає те, що від рішення залежатиме і зарплата суддів КСУ», - наголошують юристи.
Тепер у Конституційного Суду є широке поле для маневру, зважаючи на те, який недолугий «пас» він отримав від Верховного Суду:
1) оперативно визнати неконституційними обмеження зарплат службовців і постанову уряду, залишивши шпарину для майбутніх обмежень, що додасть головного болю владі, якій треба восени і місцеві вибори провести (у період дії надзвичайного стану це заборонено), і мати легітимні інструменти для обмежень під час очікуваної «другої хвилі» епідемії;
2) розглянути лише питання суддівської винагороди і не давати оцінки положенням, які вже втратили чинність, фактично не вирішивши наявного конституційного конфлікту;
3) взагалі зволікати з прийняттям рішення до закінчення пандемії і зникнення проблеми як такої, чим продемонструвати інституційну неспроможність;
4) найгірший варіант – знайти якесь химерне обґрунтування тому, що такі обмеження з боку Кабміну цілком конституційні, й закласти бомбу уповільненої дії під систему гарантування прав та свобод.
«Одне слово, перед судом стоїть складний вибір: хоч на який зі стільців сядь – усюди незручно», - підсумовують автори.
Докладніше про те, як українські судді борються не лише за права людини, а й за збереження великих чисел у зарплатних відомостях, читайте в статті Михайла Каменєва і Степана Золотаря «Судді на захисті прав людини… і своїх зарплат».