Перемога Дональда Трампа на виборах президента США стала найсвіжішим доказом того, що глобальний ліберальний консенсус, який встановився в еру після Холодної війни, вже в минулому. Святість політичної коректності була порушена, і світ мчить стрімголов у напрямку невідомості популізму, націленого проти істеблішменту.
Про це в статті для Atlantic Council пише Пітер Дікінсон, додаючи, що тріумф Трампа – це лише частина більш широкої картинки, яка охоплює весь західний світ, якій притаманне зростання популярності антиіммігрантських, нативістських партій, які донедавна вважалися "правими" радикальними маргіналами. Перехід в лігу основних політиків таких людей, як Марін Ле Пен у Франції чи Геерта Вілдерса в Нідерландах, а також успіх референдуму щодо Brexit у Великобританії вказує на серйозний зсув від політичного центру в "правий" бік націоналізму.
Зміни в політичному кліматі розвиненого світу змушують Україну подивитися на власні "націоналістичні загрози" в такій перспективі. Впродовж останніх трьох років Кремль постійно намагався поширити вигадки про зростання загрози українського націоналізму. Автор зауважує, що,як не дивно, але значна частина міжнародних ЗМІ і аналітичних об'єднань прийняла цю інтерпретацію. Це допомогло розмити високі ідеали реформістські цілі Революції гідності, а також внесло певний рівень "токсичності" в дебати, які відштовхнули багатьох природних союзників України.
"Важко це назвати якось інакше, окрім найбільшого нерозуміння історичного процесу, який триває в Україні сьогодні. Твердження про націоналістичні загрози завжди суперечили реальним електоральним доказам на місцях в Україні. Підйом хвилі "правого" популізму у західному світі тепер підкреслює, наскільки недоречна і неправильна ця паніка через українських націоналізм насправді", - йдеться в статті.
Автор нагадує, що з 2014 року в Україні після Революції гідності з'явилася ціла низка націоналістичних партій. Однак жодна з них не стала серйозним політичним гравцем. Всі опитування підтвердили, що популярність націоналістів в країні коливається на рівні 6-8%. Ці цифри підтверджуються і результатом парламентських виборів 2014 року, на яких жодна націоналістична політична сила не змогла подолати п'ятивідсотковий бар'єр. А в травні того ж року жоден кандидат в президенти від націоналістів не здобув суттєвої підтримки.
У порівнянні з іншими країнами Європи, де здобуття націоналістичними партіями чверті місць у парламентах стало нормою, в Україні надзвичайно низький рівень популярності таких сил. І зважаючи на те, в якій ситуації країна сьогодні, це важливо помічати. Українське суспільство в переживає пост-революційне національне піднесення в той час, як їй доводиться вести війну в Донбасі проти Росії, в якій багато хто вбачає боротьбу за незалежність. Це доброякісна атмосфера для націоналістичних партій, однак в Україні вона не допомагає їм здобути популярність.
Також в цьому контексті автор радить розглянути і європейські націоналістичні сили. Майже всі вони виставляють себе союзниками Росії під керівництвом Володимира Путіна і очорнюють Україну. Деякі з них отримують фінансування від Кремля, інші хвалять Путіна як приклад національного лідера, відвідують форуми в Росії і з радістю беруть участь у так званій російській гібридній війні. В цей же час, жодна європейська націоналістична група не виступила з підтримкою України і української революції попри запевняння Кремля, що в Києві правлять "фашисти".
"Легко списати розмови про український націоналізм на російську інформаційну війну, але це лише частина картини. Декому час визнати свою роль у створенні поганого іміджу України на глобальній арені і її лише нещодавній вихід з тіні. Впродовж десятиліть більшу частину світу заохочували розглядати Україну як частину Росії. Саме тому непоінформовані міжнародні оглядачі сприймають висловлювання про українську незалежність, як щось радикальне", - йдеться в статті.
Автор звертає увагу і на те, що навіть в самій Україні є частина населення, особливо серед старших поколінь, які прирівнюють демонстрацію патріотизму до політичного екстремізму. Виховані на міфі про нероздільне братерство з Росією, вони схильні сприймати вираження незалежності України як небезпечне і деструктивне відступництво від історичної норми.
Оглядач зауважує, що насправді Україна, напевне, одна з найменш націоналістичних країн у сучасній Європі. На континенті, де поширюється популістський націоналізм, Україна стала місцем, де помірковані політики все одно займають панівну роль після революції, війни і економічної кризи.
"Українці опинилися в епіцентрі тоталітаризму 20-го століття. Найменше, чого вони хочуть зараз – це поширення екстремізму будь-якого виду. Зовнішні оглядачі проявлять мудрість, якщо не будуть плутати нинішній процес будівництва нації з "правими" загрозами, які пускають коріння деінде", - пише оглядач.
Раніше The Economist писало, що те, чому радикали стають популярними в усьому світі. Багато країн переходять від універсального, громадянського націоналізму до етнічного, заснованого на ідеї "крові і землі". Позитивний патріотизм почав переростати в негативний націоналізм, а солідарність замінила недовіра до меншин, кількість яких зростає. Доброякісна любов до країни - дух, який спонукав американців салютувати своєму прапору, нігерійців шанувати супер-орлів, а британців купувати чашки герцогині Кембриджа – почала поступатися місцем недовірі до світу.