У Бучі 5 березня, під час окупації, російські війська розстріляли машину з РПГ. Дві бучанки - Жанна Каменєва та Марія Ільчук, а також 14-річна Аня з мамою Тамілою Міщенко згоріли на місці. 14-річна Аня Міщенко, як згадує її брат Женя, до останнього не хотіла їхати та просила маму залишитися разом із братом та бабусею у Бучі. У дівчинки був талант до малювання, і своє життя вона планувала пов'язати із творчістю, розповідає у матеріалі ZN.UA Олена Жежера.
Брат Ані Міщенко 29-річний Євген згадує, як просив їх залишитися і чекати на офіційний зелений коридор. Як відомо, перший зелений коридор у Бучі було погоджено 9 березня. Через чотири дні після спроби жінок вирватися з пекла.
На початку війни Євген був разом із мамою, сестрою та бабусею у квартирі по вулиці Тарасівській. Мама із сестрою вирішили виїжджати зі співробітницею Жанною.
“Я залишився з бабусею, якій 83 роки. Ще з початку війни я сказав мамі та всім, що якщо і їхатимемо, то всі разом і лише автобусом, офіційним зеленим коридором”, — розповідає Євген.
“Я трохи знаюся на військовій справі і казав їм, що наш будинок не є вигідним для обстрілів, він розташований у такій локації, що в нього нічого не влучить. Наш будинок з усіх боків захищений іншими будинками. Але спрацювали паніка, страх. Мама хотіла врятувати сестру, тому пішла на цей крок. Бачте, а вийшло все навпаки”, – каже він.
Євген каже, що Аня хотіла залишитись, просила маму нікуди не їхати. Але мама наполягла.
Аня навчалася у восьмому класі Бучанської школи № 5 та навчала три іноземні мови — англійську, французьку та іспанську.
“Вона була дуже талановитою художницею, у неї багато картин. Аня хотіла надалі свою діяльність пов’язати з творчістю”, — згадує Євген.
Жанна, яка була волонтером, везла продукти до Ірпеня. Вона зателефонувала та запропонувала вивезти їх. Тоді з Ірпеня ще ходив потяг, яким можна було доїхати до Києва, каже Євген. Залізничний міст зруйнувала авіація цього ж дня.
“Того дня, коли вони вже поїхали, я прочитав у Фейсбуці, що рашисти розбомбили залізничну колію, й потяга вже не буде. Почав телефонувати мамі, щоб сказати їй про це, але зв’язку вже не було. Минуло буквально пів години після того, як вони виїхали”, - розповів він.
Євген сподівався, що у них забрали телефони на блокпосту.
“Були такі чутки, що забирали телефони, забирали машини, брали в полон і вивозили в Білорусь. Була надія, що їх забрали в полон”, - каже він.
Тільки через місяць Євген дізнався, що його маму та сестру вбили. Весь цей час їх шукали у різних групах у соціальних мережах. Сподівалися, що вони все ж таки вижили.
“Я дізнався, що їх уже нема, на початку квітня, коли рашистів вибили з Бучі. У цей час ми з бабусею були в Івано-Франківській області. Ми виїхали з Бучі останнім дозволеним зеленим коридором на автобусі 15 березня. Тоді Буча була вже в повній окупації, але нам із бабусею вдалося виїхати”, — згадує він.
Зараз вони вже повернулися до Бучі, хоч і не говорили бабусі, що її донька та онука загинули. Жінка постійно питає, де вони.
“Розумію, що потрібно якось це все їй сказати, але ще не уявляю, як це зробити. Я говорив із пастором церкви, до якої ходить бабуся, і ми зараз разом із ним думаємо, як бабусі це сказати”, — додав Євген.