Вже минуло майже 10 місяців від 24 лютого. Жахаючі
Допис, поширений Mykhaylo Palinchak Photography (@mpalinchakphoto)
">фото розстріляних людей, що лежать просто посеред вулиць,а також братські могили і випалена земля показали безпрецедентну жорстокість російської армії. Зруйновано понад 100 тисяч будівель. Мирні київські передмістя Буча, Ірпінь та Гостомель, які донедавна були притулком для українських сімей середнього класу, перетворилися на криміногенне місце, де міжнародні розслідувачі військових злочинів розбивають намети та створюють мобільні командні центри, йдеться в матеріалі видання Mother Jones.
Ті, хто вирішив не тікати від війни, звикають. І поки вони продовжують воювати, багато хто намагається відновити свій розпорядок дня, війна стає нестерпним фоном повсякденного життя. Дехто з тих, хто втік із колись тихих приміських районів, повернувся, сподіваючись, що їхні будинки все ще стоятимуть. Все, що вони знайшли – лише уламки та пил.
Ірпінь. Ті, хто залишився, спали в підвалі
- 54-річний Ігор Сошнєв не тримав зброї з 1986 року, коли відбув строкову службу в радянській армії. Почав проводити евакуації до Києва. «Я робив шість-сім ходок на день. Я був єдиним, хто міг це зробити. Я брав із собою до Києва людей скільки зміг і возив звідти їжу, або те, що мені передадуть волонтери», – розповідає Ігор. Місцеві жителі прозвали його маршрут «Дорогою життя».
- 59-річний Юрій Сікан і 51-річна Дарина Михайлишина через два місяці після втечі повернулися з котами до свого Ірпіня. «Тварини дуже розгублені, — каже Дарина. «Вони знають, що двері мають бути тут, а вікно там, але цього вже немає». Після того, як сусід опублікував історію подружжя у Facebook, незнайомець подарував їм кемпер (автомобіль з причепом, який по-суті є невеличкою хатиною – ред.) і привіз його до Ірпіня. Зараз він припаркований біля їхнього під’їзду. Дарина, Юрій та їхні коти живуть у ньому, сподіваючись одного дня відбудуватись.
- 28-річний Володимир Гусак очолював свій 44-квартирний кооператив в Ірпіні. Близько половини орендарів втекли в перший день війни; ті, хто залишився, спали в підвалі. 5 березня будівлю обстріляли, але, на щастя, ніхто не постраждав. Відбудова коштувала б 500 000 доларів, що неможливо зібрати для колишніх мешканців. За оцінками українського уряду, близько 800 000 людей втратили свої домівки до липня, і, оскільки війна все ще вирує, «я не дуже сподіваюся, що уряд матиме гроші, щоб відбудувати», — каже Володимир про свій втрачений дім.
- 44-річна Юлія Нелюбова, співачка Українського народного хору імені Верьовки, дев'ять років тому купила свою квартиру в Ірпіні для себе та своїх трьох дітей. Вона сподівалася знайти деякі речі неушкодженими, але все згоріло, включаючи весільну сукню, яка належала її пра-прабабусі, і ліки на рік для її старшого сина, який одужує від раку та хворий на гепатит В». Я навіть плакати більше не могла. Я просто стояла посередині», – розповідає про цей образ Юлія.
Буча. Танковий снаряд пробив три стіни
- Буча, рідне місто Алли Серебіної та Андрія Кузюкова була популярною серед молодих сімей. У ніч перед початком війни Алла та Андрій купували в Інтернеті нову люстру. Після того, як вони втекли, світові медіа почали облітати зображення російських звірств у Бучі. «Моєю реакцією була повна недовіра, — каже Алла. «Як це можливо? Вони живуть у таких містах, як наше, мають будинки, сім’ї. Як вони могли це зробити? Я ніколи цього не зрозумію».
Повернувшись до квартири, Алла та Андрій виявили, що танковий снаряд пробив вікно та три стіни та застряг між плиткою у ванній. «Ми все одно хотіли переробити ванну, — сухо каже Андрій.
Горенка. “Я працювала на свій дім все життя, і все зникло за одну частку секунди”
- 55-річна Валентина Брякана жила у своїй двокімнатній квартирі з сином, дочкою, чоловіком дочки, трьома онуками та нещодавно усиновленим цуценям на прізвисько Бакс. Коли їм сказали евакуюватися, вони ледве втиснулись у машину, якою керував волонтер, і змушені були залишити Бакса. Він скавчав, біжучи за автомобілем, який приєднувався до потоку машин, що прямували на Київ. Це краяло серце.
Валентина відвідує Горенку, щоб розпочати процес оформлення державної допомоги, обіцяної тим, хто втратив житло. «Я працювала на свій дім все своє життя, і воно зникло за одну частку секунди», — каже вона, стоячи посеред уламків. Бакс, схвильований кожного разу, коли вона приходить, стрибає з вхідних дверей, які зараз лежать понівечені на підлозі, там, де раніше була вітальня.
Бородянка. Фотографії і реліквії — все це знищено
22-річна Катя Баранівська стоїть перед житловим будинком, де вона виросла. «Дуже важко повертатися, - каже Катя. «Усі наші сімейні спогади, фотографії, реліквії — все це знищено». Спальня її батьків у їхній квартирі на восьмому поверсі – як відкрита рана. Ліжко стоїть досі застелене.