Численні міжнародні дослідження доводять, що діти раннього віку (за визначенням ВООЗ – від народження до 8 років) найбільше страждають від інституційного догляду, пише Галина Постолюк у ZN.UA.
Особливо сильні аргументи з’явилися впродовж останніх двадцяти років, коли під час досліджень із неврології з’ясувалося, що початок життя людини (особливо внутрішньоутробний період і до трьох років) критично важливі для розвитку мозку.
Адже кількість і ефективність формування нейронних зв’язків залежать від генів та життєвого досвіду, середовища, в якому перебуває дитина, - насамперед безпеки й захисту, правильного харчування, стимуляції, що передбачає спілкування, гру, а також турботливий догляд батьків чи осіб, які їх замінюють. Від того, якими були перші роки життя дитини, безпосередньо залежать її майбутня успішність, здоров’я, продуктивність праці.
Саме тому багато країн, зокрема, Румунія, Польща, Литва, Латвія та Грузія, відмовляються від практики влаштування маленьких дітей у сиротинці. В Україні ж, на жаль, щодо цього кардинальних зрушень не відбулося.
Попри прийняту у 2017 році стратегію деінституціалізації, одним із критеріїв виконання якої є припинення, починаючи з 2020 року, влаштування дітей віком до 3 років у заклади інституційного догляду, - немовлят і дітей молодшого віку, як і раніше, влаштовують у будинки дитини. Так, на початок року в таких закладах перебувало 2 756 дітей.
«У травні минулого року ми розпочали, а наприкінці червня нинішнього року закінчили перше в Україні комплексне дослідження на основі аналізу ситуації у п’яти будинках дитини в трьох областях. (Дослідження проведено в рамках проєкту «Пілот з оцінки ситуації в будинках дитини та розробки рекомендацій щодо їх реформування» за підтримки USAID і Програмою уряду Великої Британії Good Governance Fund) Для нас це був унікальний шанс отримати дані про реальну ситуацію, які допоможуть спланувати кроки на припинення інституціалізації дітей раннього віку», - пише Постолюк.
Згідно з умовами проєкту, збиралися й аналізувалися дані у п’яти визначених будинках дитини, в яких на той момент перебувало 415 дітей віком від одного місяця до шести років. З них 57% дітей мали статус дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. 43% — мали батьків, не обмежених у батьківських правах.
Усі ці діти невиправдано довго «зависали» в системі, їх не повертали до рідних сімей та не влаштовували на усиновлення чи в прийомні сім’ї. У середньому діти мешкали в закладах від 12 до 15 місяців, а кожна четверта дитина проводила в цих стінах більше двох років свого життя, розповідає авторка.
«Встановлено, що чим у меншому віці дитина потрапляє до закладу, тим довше вона там перебуває. Оскільки близько 70% дітей влаштовані в будинок дитини у віці до одного року, найбільш сенситивний період їхнього розвитку проходить у казенних умовах», - додає вона.
Фахівці також з’ясували, що відвідини дітей батьками не моніторяться; ані персонал, ані служби у справах дітей, органів опіки та піклування не заохочують контактів дітей із родичами.
Більше половини «батьківських» дітей ніхто взагалі не відвідував, але при цьому ані адміністрація будинку дитини, ані служби у справах дітей особливо не переймалися тим, щоб з’ясувати всі обставини і – у разі наявності підстав – ініціювати позбавлення батьківських прав.
Адже у разі відсутності батьківського піклування упродовж шести місяців батьків можуть позбавити батьківських прав (ст. 164 Сімейного кодексу України).
«У нашій практиці був випадок, коли дитині надали статус лише у 5 років, хоча за чотири роки перебування в будинку дитини вона жодного разу не бачила свою матір, яка її туди влаштувала», - пригадує Постолюк.
Авторку особисто вразило, що 30% дітей мають братів і сестер, які перебувають у цьому ж будинку дитини, а кожна п’ята дитина має братів і сестер, які мешкають в інших інтернатних закладах.
Одні й ті самі сім’ї передають своїх дітей на державне піклування. Чи працює хтось із цими та іншим вразливими сім’ями, щоб запобігти влаштуванню дітей до закладів чи повернути їх додому, запитується вона.
З особистих файлів дітей невідомо, чи проводилась якась робота з батьками. Понад те, у 49 випадках немає актуальної інформації про місце проживання батьків, їхні контакти. Виходить так, що дитина перебуває в закладі, де батьки — невідомо, і в іншу сім’ю її влаштувати неможливо.
«За результатами проведеного опитування сімей, ми мали зробити висновок, чи можливо дитину повернути додому, і за яких умов. У підсумку висока ймовірність реінтеграції існує лише для 21% відвіданих сімей, решта мають серйозні проблеми, вирішення яких потребує зовнішніх втручань і допомоги», - зазначає експертка.
У кожній третій сім’ї батьки або близькі родичі самі виростали в інтернатних закладах. Це не свідчить про далекосяжні наслідки інституційного догляду, про низьку спроможність батьків – колишніх вихованців інтернатних закладів – інтегруватися в суспільне життя й піклуватися про своїх дітей.
До того ж, за місцем проживання сімей майже немає соціальних послуг для їх підтримки, раннього (ще до настання глибокої кризи) виявлення сімей, котрі потребують зовнішньої допомоги. Під питанням і наявність та якість соціального супроводу виявлених сімей, розвиток альтернативних форм влаштування дітей, зокрема патронатних сімей для немовлят, підсумовує авторка.
Чому насправді діти потрапляють до будинків дитини і як довго там живуть? Чи справді всі діти в будинках дитини хворі і потребують стаціонарного лікування або ж мають невиліковні захворювання і їм потрібна паліативна допомога, яку можуть надати тільки в інтернатному закладі? Куди, якщо не в дитбудинки, дівати дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування? І про що свідчать результати першого в Україні комплексного дослідження з аналізу ситуації у п’яти будинках дитини, проведеного в трьох областях, читайте у статті регіональної директорки «Надія і житло» Галини Постолюк «Під маскою турботи».