Понад місяць жителі Бучі на Київщині провели у російській окупації. За цей час загарбники встигли закатувати та вбити сотні людей, однак їм так і не вдалося зламати в українцях силу духу й волю до спротиву.
Радниця міністра захисту довкілля Лала Тарапакіна записала історію родини, яка жила на вулиці Яблунській – тій, де було знайдено найбільше вбитих мирних мешканців.
Чоловіка окупанти визнали «нацистом» та захопили у полон, однак йому вдалося втекти. Два тижні чоловік переховувався на горищі в сусідки та бачив усе, що відбувається у нього вдома. Російські військові навідувалися часто – о п’ятій ранку, по обіді, о другій ночі.
«Ми вижили дивом. Дивом – це коли ті орки вважають твого чоловіка нацистом, а він збігає з полону. Але залишаємось ми. Я та син 20 років. І вони приходять і кажуть мені: «Доброе утро, сегодня у вас по плану расстрел. Але замість розстрілу сьогодні по плану – відрубання пальців»», - розповідає його дружина.
Після «допиту» у підвалі матір та сина повернули додому, окупанти чекали, що до живої родини повернеться чоловік і вони зможуть його схопити. Вдома у родини селили двох російських військових, за парканом чатував ворожий снайпер.
«Так минуло два тижні. Одного разу вони приходять і кажуть: «Мы забираем вашу собаку, она едет с нами». Моя блакитноока хаскі! І з'являється така в мені сила, що більше ніщо її не стримує: «Та канєшна, собаку вони заберуть, щас!»», - ділиться спогадами жінка.
Вона перетворила сарказм на зброю проти окупантів. Щоразу, як вони вдиралися до її будинку, жінка питала: «Що, знову прийшли нас вбивати?».
Два тижні вона не могла вийти з подвір’я, а коли вийшла, побачила розбиту вулицю та розстріляних сусідів.
«Два тижні я не виходила за хвіртку, а коли вийшла – на вулиці не було асфальту. Всюди висіли дроти, на вулицях лежали мої розстріляні сусіди. Я йшла по воду. Під прицілом снайпера», - згадує жінка.
Одного разу вона почула розмову окупантів, що вони збираються відступати, бо їм нема чим воювати. Наступного ранку загарбники рушили в бій на 40 танках, на Яблунську повернулися лише чотири. «Так я зрозуміла, що треба протриматися ще трішки», - розповідає українка.
У той день, коли родину остаточно повели на розстріл, і чоловік це бачив, вона попросила окупантів дозволити приготувати їжу лежачій свекрусі.
«Я варила на вогнищі обід декілька годин. Вони нас ненавиділи. «Вы, сраные хохлы, вы не должны жить лучше, чем мы»», - ділиться жінка.
30 березня окупанти відступили з Бучі. У місті запанувала тиша. А за чотири дні туди зайшли українські військові.
«Це були красиві люди. На розкішних бронємашинах їхали кіборги. Круті чоловіки, вони стомлено посміхалися нам. Всі люди, хто залишився на нашій вулиці, всі виходили та ставали на коліна. Ми плакали, махали руками, ніби в нас було по десять рук, ми захлиналися сльозами. Вони махали нам також, вони були прекрасні», - пригадує мешканка.
Її чоловік повернувся за 2,5 місяця, весь сивий. Жінка за час окупації схудла на 20 кілограмів, геть втратила апетит. Син живий. Собаку родина відстояла.
«Я ще нічого не пережила, не можу спати, не можу бачити свій дім. Але я – українка, і це вже неможливо змінити», - підсумовує вона.
Колись затишна маленька Буча перетворилася на другу «Сребреницею», а загадкова руzька душа під пісні Лепса попрямувала до Пекла. Найкращий день, який тепер може настати, – покарання воєнних злочинців. Але для того, щоб це сталося, потрібно виконати дві умови. Які? Про це розповідає Інна Ведернікова у статті «Розлюднення Росії. Хто і як документує звірства «руського міра» в Бучі» в ZN.UA.