Доки в Лаврі відбувається відносно мирне протистояння, в регіонах проблема майна вирішується ефективніше, — мабуть, зважаючи на менші масштаби. А також з огляду на те, що місцева влада, відчувши, куди вітер віє — який запит місцевого електорату та влади київської, взялася за «повне очищення» від УПЦ МП довірених їм територій.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/31741d0ad7800fdc0b0e27d5a2c45e5b.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/8da823ddf6d66ac5395c9d90a5093d63.jpg" rtitle="undefined"]
Так один за одним в УПЦ МП вилучено кафедральні собори в Івано-Франківську і Хмельницькому.
Ключі від храму
«Перехід» в Івано-Франківську міг би стати хрестоматійним взірцем того, як не можна робити. «Останню московську церкву в місті», за визначенням мера Франківська Руслана Марцінківа (ВО «Свобода»), взято штурмом. Численні відео, зроблені під час штурму, демонструють усе, що ви (не)любите в таких сюжетах: міцні хлопці в балаклавах, жіночі схлипування за кадром, клуби сльозогінного газу, вереск «болгарки», хрускіт розбитого скла під ногами й у фіналі — мер греко-католик, що врочисто хреститься в розореній православній церкві.
Картинка виявилася такою поганою, що навіть потенційні бенефіціари з ПЦУ поспішили відхреститися від цієї сумнівної «переможеньки»: митрополит Епіфаній виступив з осудом таких методів стосовно Божого храму.
У Хмельницькому, навпаки, все пройшло як по нотах. Майже. Початок — бійка в храмі прямо під час богослужіння з участю ветерана (який, судячи з відео, і спровокував скандал), — не прикрашає цього сюжету. Але головне — результат: на місце події підтяглися містяни і тут-таки на місці проголосували за передачу собору з УПЦ МП у ПЦУ.
Якщо відняти з рівняння бійку в храмі, все вийшло майже пристойно. Але залишилося все-таки кілька незручних запитань. Наприклад, про законність «переходу», організованого «громадянами міста», а не громадою парафіян храму, як годилося б робити за законом. Але хто парафіянин — ось у чому питання. По-перше, членство в церковній громаді в нас не фіксоване. По-друге, йдеться про кафедральний собор — головний храм міста. А отже, «членом громади» може вважатися будь-який житель цього міста.
На прикладі цих двох не так переходів громад, як «переведень храмів» ми можемо спостерігати, як «дірка» в законі про переходи приходів дає можливість владі жонглювати церковним майном на власний розсуд. Головне, що для цього потрібно, — зуміти скерувати енергію громадян на виконання поточних політичних завдань. І зробити це красиво й переконливо. Проблема Франківська, по суті, тільки в тому, що вийшло «некрасиво».
Та ось уже у Хмельницькому все вдалося зробити грамотно. Лінію між своїми й чужими було проведено чітко: з одного боку — ветеран, постать у цей момент по-справжньому священна для українців, з іншого — псевдосвященні постаті «московських попів». Народ зробив свій вільний і справедливий вибір. З погляду хорошої історії, тут усе на своїх місцях. Включно з білобородим єпископом, який передає переможцеві «ключі від міста» прямо на східцях храму.
Слово — народу
З погляду влади, саме такий сценарій — оптимальний. Це не вона «чинить гоніння», а люди самі роблять вибір, відмовляючись від УПЦ МП і виганяючи її зі своєї землі. Подати процес переділу церковного майна як ініціативу «революційних мас» могло б стати непоганою стратегією для влади. Це вивело б її, бодай частково, з-під удару критиків. Передусім західних. Порушення прав віруючих і зневажання свободи совісті — серйозні обвинувачення стосовно влади. Але глас народу — глас Божий.
Та річ не тільки в критиці ззовні. Всередині все теж іде не зовсім так, як розраховували: можливо, «за планом», але з явним порушенням графіку. План влади нарешті вималювався досить чітко: постійне й поступове нарощування тиску доти, доки опонент не прогнеться. Або не зламається. Так, черговим пунктом цього плану — наступним після рішення розірвати оренду Києво-Печерської лаври (КПЛ), очевидно, став арешт митрополита Павла Лебедя. Це, з одного боку, мало показати серйозність намірів влади, з іншого — позбавити лаврський протест керівництва.
Але те, що відбувається між СБУ й УПЦ МП, чимсь нагадує договірний матч. Узяти хоча б історію з КПЛ: намісник постійно випереджає суперника на пів корпусу. Він заздалегідь знає, що прийдуть з обшуками, йому дали час вивезти з монастиря все, що йому дороге. І навіть про те, що монастир із Лаври будуть «виселяти», він, здається, знав заздалегідь: його недавній вояж по православному сходу у світлі останніх подій виглядає як підготовка, пошук підтримки в центрів православ'я, все ще лояльних до Московського патріархату. Нарешті, спокій і стриманість — зовсім йому не властиві — в момент арешту. Здається, і до цього він теж був готовий.
СБУ, зі свого боку, демонструє бурхливу діяльність: зливає фоточки інтер'єрів резиденції намісника, публікує записи перехоплень телефонних розмов — грає на почуттях і емоціях публіки. Службі подобається, що в протистоянні з «московськими попами» вони виглядають героями. Але насправді не все так райдужно, — вони діють запізніло й неефективно. Позбавлені смаку інтер'єри — не карний злочин. А опубліковані фрагменти телефонних розмов — бабусині теревені, які на початку війни можна було почути на кожному другому київському перехресті.
Загалом, споглядаючи маневри УПЦ МП і СБУ, мимоволі згадуєш, що обидві структури виросли з одного спільного кореня — КДБ СРСР. І, здається, досі не можуть про це забути: ворон ворона клює так, щоб, не дай Боже, в око не поцілити.
Що ж, не тільки вони — ніхто не хоче старатися і брати на себе відповідальність за «ліквідацію» церкви. Але, зайшовши так далеко, влада вже просто не може відступити. Занадто багато авансів вона зробила публіці. Тепер відступ із Лаври дорівнюватиме втраті лиця.
Що залишається? Сподіватися, що «народ усе зробить сам». Питання тільки в тому, як довго влада зможе балансувати на гребені хвилі «народного гніву». Та й навіщо потрібні влада і силові відомства, якщо українцям укотре все доводиться робити самим?
УПЦ МП зміцнює оборону
Зі свого боку, УПЦ МП раз у раз дає зрозуміти владі, що грати в піддавки не стане. З останнього: у відповідь на перехід кафедрального собору у Хмельницькому Священний Синод, який з небувалою оперативністю зібрався в дистанційному режимі, відправив на спочинок митрополита Хмельницького Антонія і призначив на його місце енергійного архієпископа Віктора Коцабу. Це сигнал як своїм владикам: «росіяни не здаються», а якщо здаються, то будуть покарані; так і владі — про те, що їй не слід розраховувати на систематичну капітуляцію парафій УПЦ МП.
Останнім часом кадрові рішення в Київській митрополії, як бачите, ухвалюють блискавично. Правда, як і раніше, не стосовно владик і священиків-колаборантів. Зберегти свою структуру, майно й контроль для УПЦ МП важливіше за інтереси країни і народу, серед якого ця церква покликана здійснювати християнську місію.
Цікаво й те, що керівництво УПЦ МП майже ніяк не відреагувало на арешт митрополита Павла, — ані слів підтримки, ані слів осуду. Ніхто з владик не прийшов у зал суду, щоб підтримати колегу. Сам же митрополит Павло раптом змінив маску: з хамовитого попа він перетворився на смиренного старця, який кориться долі та, всупереч своїм звичкам, не проклинає «гонителів». У відповідь православні пабліки замироточили: «владиченько» показує себе «справжнім слугою Божим» і, чого доброго, буде оголошений коли й не мучеником за віру, то хоча б героєм.
Що ж, із погляду керівництва Київської митрополії, роль «мученика» для владики Павла підходить найбільше.
Голос волаючого
Питання підтримки — своїх, чужих та інших важливих речей — на тлі останніх церковних подій не менш цікаве, ніж маневри силовиків.
Із боку УПЦ МП наполегливим рефреном долинає «чого ж ви мовчите?», адресоване представникам інших церков. Передусім чомусь ПЦУ. На думку священиків УПЦ МП, усі справжні християни й узагалі люди доброї волі, незалежно від конфесійної приналежності, мають їх захищати: адже йдеться про порушення громадянських прав.
У ПЦУ обережно висловилися — не на підтримку УПЦ МП, але в осуд методів боротьби за храми. Загалом, у керівництві ПЦУ ухвалили рішення не втручатися в процес переходів і передачі майна. Але після скандалу в Івано-Франківську митрополит Епіфаній відмежувався від події та закликав «визволителів від УПЦ МП» бути перебірливішими в методах: не можна так чинити з храмом Божим. Також від імені мирян ПЦУ проти силового захоплення храмів виступила організація «10 тез для ПЦУ».
Але в УПЦ МП, звісно, розраховували на значно ширшу підтримку й резонанс у суспільстві. Як з’ясувалося, абсолютно дарма. Те, що почуття більшості українців стосовно УПЦ МП коливаються в діапазоні «байдужність—зневага», у церкві наполегливо пояснюють, що проти них працює потужна державна пропагандистська машина.
Не без того, звісно. Але це навіть не половина правди. Проблеми в УПЦ МП почалися тоді, коли на неї перестала працювати інша, не менш потужна пропагандистська машина, яку підтримує інша держава.
Та найголовніша причина самотності, в якій УПЦ МП зустрічає нинішні випробування, в тому, що вона сама створила навколо себе пустелю, в якій тепер волає. За десятиліття роботи в Україні вона так і не створила авторитету в суспільстві настільки міцного, щоб пропаганда не змогла завдати їй серйозної шкоди. УПЦ МП провалила комунікацію з українським суспільством, але (що гірше) також провалила свою місію в українському суспільстві. Просто тому, що ніколи не бажала до нього дослухатися і вчитися його розуміти. Вона завжди була вища за це: вимагала послушання, а не участі та співпраці. І в критичний момент суспільство відплатило церкві тією самою монетою — не захотіло її почути. Тим більше — підтримати.
Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.