До гіркого падіння цього тижня британський прем’єр-міністр Борис Джонсон міг розраховувати на непохитну підтримку принаймні в одному місці - в Україні. Президент Володимир Зеленський сказав, що був «дуже щасливий» минулого місяця, коли Джонсон зміг втриматися на посаді лідера Консервативної партії під час голосування щодо вотуму довіри.
Лише цього тижня Джонсон телефонував українському лідеру після того, як його спіймали на брехні про підвищення чиновника, підозрюваного в сексуальних домаганнях. Цей скандал, зрештою, закінчився погано. Але вчасні розмови з Зеленським стали улюбленим способом Джонсона відволікати увагу від скандалів навколо його уряду, - пише на сторінках Bloomberg індійський журналіст і письменник Панкадж Місхра. Він додає, що не дуже зрозуміло, що обговорювалося під час цих численних розмов. Журналіст Саймон Дженкіс писав: «Все, що ми знаємо, це що майже кожного разу Джонсон на свій розсуд брав чергову порцію грошей британських платників податків на допомогу Україні».
В Німеччині український посол Андрій Мельник значно сильніше втручався у місцеву політику через свої повідомлення в Twitter, а також даючи коментарі в ефірі телебачення. Порівнюючи канцлера Олафа Шольца з «ліверною ковбасою», він намагався висміяти і підштовхнути Берлін до більш активної позиції щодо України. Виступати на чиємусь боці у внутрішній політиці своїх союзників - це нерозсудлива стратегія для України за будь-яких умов. Але вона тим більше неправильна зараз, коли платники податків у Західній Європі і США от-от втомляться витрачати гроші на підтримку в часи війни, коли перемога здається все більш недосяжною.
Швидкий консенсус щодо України у західній політиці і ЗМІ не виник на основі активних дебатів чи дискусій. Натомість політики й редактори скористалися наново віднайденою єдністю Заходу, заснованою на настроях населення, а саме на спонтанній відразі до неспровокованої атаки Владіміра Путіна проти суверенної країни і її народу. Крім того, виборці на Заході захоплюються сміливістю, яку демонструють українці в протистоянні жорстокому і беспринципному ворогу.
Але відчуття і настрої змінюються швидше, ніж політика, яку вони допомагають створити. Вторгнення в Афганістан і Ірак можуть послужити прикладом. Спочатку вони були популярними, але зрештою допомогли привести до влади Дональда Трампа як кандидата в президенти, налаштованого проти війни. Такі зміни відбуваються тому, що прості громадяни не розділяють ті ж причини, через які багато політиків і журналістів ще довго продовжують займати бойові пози після того, як це втрачає будь-яку ефективність. Політики в демократичних країнах схильні шукати у закордонних війнах поле для сміливих маневрів і риторики, недоступних вдома. Минулого тижня президент США Джо Байден ненадовго випрямив спину перед оновленим НАТО в Мадриді, а потім повернувся до безнадійних битв за контроль обігу зброї й права на аборти у Вашингтоні. Журналісти і коментатори у впливових суспільствах: від Ернеста Гемінгвея до Бернара Анрі-Леві, - вже давно намагаються знайти моральну серйозність і саморекламу у війнах інших народів.
Люди, які не належать до жодного політичного чи медіа-істеблішменту не мають такої професійної й ідеологічної мотивації. Вони більше відкриті до економічних труднощів і схильні швидше змінювати своє ставлення до нескінченних війн. Як це часто буває, пересічні громадяни не отримали адекватну інформацію про економічні й військові ризики затяжної війни проти ядерної і сировинної супердержави. Західні стратеги і коментатори вказували на російські військові провали й економічну слабкість на ранньому етапі вторгнення в Україну. Але вони майже не говорили про те, що на відміну від диктаторів в Ірані й КНДР, які теж опинилися під західними санкціями, Путін був здатен і готовий влаштували енергетичну і продовольчу кризу у відповідь. Ніхто також не передбачив, що Китай і Індія будуть активно нарощувати імпорт російської нафти, а країни за межами Заходу не захочуть запроваджувати санкції проти Росії. І доходи Кремля насправді зростуть, а не скоротяться.
Тож на тлі зростання безробіття симпатія суспільства в Німеччині до гострого на язик посла Мельника може скоротитися. Зеленський теж ризикує втратити певну частину свого величезного морального капіталу у Великій Британії без підтримки Джонсона.
Громадська думка в Європі вже змінюється на тлі того, як інфляція підживлює страх перед нищівною економічною кризою. Згідно з опитуванням, яке провів центр European Council on Foreign Relations минулого місяця, тих, хто хоче, щоб війна закінчилася якомога швидше, вже більше, ніж тих, хто хотів би, щоб Росію покарали. Ця більшість на Заході буде зростати. Вона може навіть стати байдужою до долі українців на тлі погіршення економічного становища. Покинути українців на поталу безжального ворога буде такою ж ганьбою, як і коли афганців покинули на милість «Талібану». Але варто бути готовими до такої похмурої вірогідності, що чергове поспішне й непродумане втручання, яке підтримали політики і ЗМІ, закінчиться черговим провалом. І це нашкодить саме тим людям, яким намагалися допомогти.