Фінляндія відома чистими озерами й старанно збереженою природою, і навіть чудовий Центральний парк у фінській столиці Гельсінкі, з його лисичками й білими грибами, білками, зайцями та суницями на бережках прозорих струмочків, можна вважати диким лісом, у якому прокладено добре доглянуті піщані стежки для пішоходів і велосипедистів.
Люблю щовечора пробігтися цим парком. Часто - вбраний у синьо-жовтий спортивний костюм із вишитими на ньому золотими тризубами й написом на спині - "Ukraine". А з минулої зими раптом помітив, що стрічні фіни, люди загалом стримані й сором'язливі, почали посміхатися й кивати мені як своєму новому знайомому, а велосипедисти, обганяючи, піднімали вгору великого пальця, мовляв: "Молодці! Тримайтеся!"
Уже лишилися в минулому часи, коли, почувши, звідки я приїхав, фіни перепитували: "Unkari?" (фінською - Угорщина). І доводилося пояснювати співбесідникам, що на європейському березі Чорного моря тепер знову існує велика країна, яка вже не є московською провінцією. Хоча докладно розповісти про Україну впродовж чверті століття безуспішно намагались і закордонні українці, і заїжджі співаки та артисти, і дипломати вітчизняного посольства. Я особисто кілька разів дискутував з прем'єр-міністром Фінляндії Пааво Ліппоненом щодо історії Руси-України і власноруч передавав матеріали про Голодомор в Україні нинішньому президентові Саулі Нііністо - ще в ті часи, коли він був спікером фінського парламенту… Проте широкий загал, прості фіни захотіли слухати про мою Батьківщину лише тоді, коли її народ гучно заявив на весь світ: "Ми не раби! Ми європейці! Ми не підніжки Москви!"
Саме Майдан привернув увагу світу до нашої країни, зацікавив боротьбою за незалежність, розбурхавши й українську діаспору.
Першою, звичайно, відгукнулася на побиття київських студентів молодь. Саме вони, студенти - ті, хто приїхав вчитися до Фінляндії за обміном і молодь з місцевих українців - почали організовувати в людних місцях Гельсінкі мітинги та демонстрації, користуючись простотою реєстрації таких заходів.
Так з лютого 2014-го наші мітинги на підтримку Майдану стали звичним явищем у Гельсінкі. А українців, які добре розмовляли фінською, центральні телеканали Yle TV1 і Yle TV2 почали запрошувати на дискусійні й роз'яснювальні передачі, в яких обговорювалися події в Києві. Отець Орест Червінський, Геннадій Наумов та Євген Синельников у вечірніх програмах обмінювалися думками з міністром закордонних справ Суомі Ерккі Туоміоя, депутатом Європарламенту отцем Мітро Репо та науковцями Інституту зовнішньополітичних досліджень і, на мій погляд, великих різнобачень між ними не виявилося. Це й не дивина, бо ми ж усі - і фіни, і українці - європейці за духом і за вихованням. Тож і погляди на такі події, як мирне волевиявлення українського народу, у нас збігаються.
Згодом відомий у Фінляндії режисер Віктор Древіцький запропонував невеличкій аматорській групі акторів, що інколи ставила для діаспори веселі Різдвяні вертепи, зіграти виставу на тему Майдану. Сценарист Наталя Ворожбит за свіжими враженнями написала "Щоденники Майдану", які тоді вже були "прочитані" в театрі... в Лондоні. Зізнаюся, не всі актори погодилися грати цей матеріал, казали, що "стискає горло і сльози заважають грати ту трагедію" - аж так хвилювали події в Україні!
Десяток акторів-аматорів погодилися грати "Щоденники..." у трупі режисера Віктора Древіцького. Уже навесні 2015-го п'єсу показали і в українському клубі, і на більшій зустрічі в посольстві, а згодом були гастролі й у сусідній Швеції. Зрештою, виставу включили до щорічного міжнародного фестивалю драми "Діана" й показали в повнісінькій залі Гельсінського професійного театру "Klokricken". Я грав там простого козака, який спочатку не вірить у народне повстання, але згодом стає до лав однієї з сотень Майдану... А в інших сценах - роль старенького професора, який щовіче буває на Майдані й завжди плаче, коли там співають Гімн України. Акторів у трупі трохи бракувало, тож усім нам доводилося грати по дві-три ролі.
Та наша діяльність була краплиною в морі. Бо разом із нами свою справу робили й інші закордонні українці, а зібрані докупи наші маленькі краплини становили вир підтримки Визвольного руху з центром на Майдані. Головною метою виступів було якнайширше інформувати західний світ про події в Україні. Для мене - скажу точніше, щоб фінські європарламентарі не гальмували в Брюсселі ініціативи з підтримки майданівців, щоб "внутрішні" фінські політики правильно розуміли ситуацію і щоб їх було більше, аніж тих, хто гнув проросійсько-янучарську лінію.
Що може бути конкретнішим, ніж гроші?! Українці Фінляндії збирали й передавали просто в руки керівникам Майдану невеликі кошти на лікувальні засоби та продукти для учасників мирного спротиву, адже активісти діаспори здебільшого - новоприбулі, рівень їхніх статків за фінськими мірками низький. А свої гроші до каси приносили безробітні, будівельники й медсестри, вчені, які не мають постійної роботи, а перебиваються від гранту до гранту, подружжя фінів, які не мали ані власних прибутків, ані соціальних виплат... Насмілюся сказати, що в жодного з цих людей немає тут власного житла, їм доводиться винаймати квартири у державних чи приватних власників, а житло в Суомі дороге... Тож для мене ці скромні внески простих людей мають таку саму цінність, як і вдовина лепта - для Ісуса Христа. Я закликав своїх знайомих, приятелів і друзів не сидіти вдома, втупившись у леп-топи, а робити конкретні справи; не вірити всьому, що їм кажуть на московському ТБ, а жити власним розумом.
Тож невдовзі група ініціативних людей звернулася до Фінського Червоного Хреста і всіляких міністерств із проханням допомогти українським протестантам. А згодом, у розпал майданівського руху, відбулося робоче засідання міжвідомчої групи з цього питання. Кожен її член напередодні мав телефонну розмову або спілкувався віч-на-віч з українцем діаспори. Фіни - люди конкретні й далекоглядні, тож група ухвалила рішення про негайну підтримку роботи на Майдані Міжнародного Червоного Хреста вагомою сумою 500 000, а за місяць - 1 млн євро!
Майдан переміг, закінчившись, на жаль, трагедією... Ми вже не здатні змінити минулого. Усе, що ми можемо зробити тепер, це засукавши рукави свідомо працювати для розвитку й розквіту України, її народу, мови й культури, там, де ми є в цей час.
Нині діаспора, об'єднавшись із фінськими благодійними організаціями, надає матеріальну допомогу і українським біженцям, і пораненим воякам, і сім'ям полеглих; проводяться маніфестації на підтримку Нашої Надії (Савченко), проти московської агресії в Україні тощо. І робота ведеться злагоджено, зі знанням справи.
Аматорська трупа, окрилена успіхом "Щоденників...", під керівництвом режисера Ігоря Фрая поставила 2015-го ще одну виставу "На бережечку самоти..." - розповідь про життя і творчість Василя Стуса. Мені пощастило зіграти роль цього українського мученика-поета. На прем'єру в Гельсінкі запросили його сина Дмитра, який розповів про батька простими й щирими словами. Цю п'єсу наш театр показав на гастролях у Стокгольмі на сцені одного з центральних театрів столиці Швеції...
Уже після перемоги Майдану до моїх друзів приїхав один з його активних учасників, пан Савко, що був контужений світло-шумовою гранатою. Сава приїхав разом із сином-підлітком Іллею. У ті купальські дні ми сиділи на терасі квартири талановитого фізика, маляра і поета Андрія Шевченка.ю читаючи одне одному улюблені українські поезії. А після вечері ми поїхали на озеро, де були і велике багаття, і танці з нагоди фінського свята Юганнуса. Коли ми прибули, багаття вже згасало, а на естраді кав'ярні грали... "Реве та стогне Дніпр широкий". Ми підійшли до танцмайданчика. Дізнавшись, що Сава прихав з України, фінки-танцівниці навперейми стали запрошувати його до наступних танців.
Додому ми поверталися, співаючи в автівці рідних пісень. Ілля запропонував нам свій репертуар. Дзвінким голосом підліток заспівав нам добрий десяток повстанських і січових пісень...
"Ти чуєш, хто тут лідирує? - кажу я Андрієві. - Свідома й розумна молодь - ось нині лідери в Україні!"
Дай Боже, щоб це було правдою!