Василь Никифорович Тютюнник народився 17 серпня 1882 року в селі Єньки Хорольського повіту на Полтавщині. Закінчив Роменську реальну школу та Тифліське юнкерське училище. 1913 року, після закінчення училища, в чині підпоручика служить у Сибірському стрілецькому полку. Одразу починає готуватися до вступу в Академію Генерального штабу. Успішно складає конкурсний іспит, але починається Перша світова війна. Початок війни Василь Тютюнник зустрічає на посаді командира кінної розвідки полку, а згодом призначається командиром батальйону 25-ї Сибірської піхотної дивізії. У 1915 - 1916 роках певний час виконував обов’язки старшого ад’ютанта штабу корпусу (посада - капітан Генерального штабу). Досвід так званої штабної техніки, набутий фронтовим старшиною, блискуче був використаний у його подальшій службі.
Революція 1917 року застає Василя Тютюнника, бойового підполковника, командиром Сибірського піхотного полку. Ось як описує його постать український вояк і поет Євген Маланюк: «Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жодне цивільне убрання не приховало б його військовості, яка остаточно була його натурою. Справжній-бо військовик родиться, так само як і мистець. Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй - на перший погляд - простоті, навіть «простецькості». Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої, частіш іронічної, часом не без сарказму), щоб насвітлити всю його скомплікованість. Тоді, на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того обличчя, несподівано загорялись синьо-сірі очі, перед тим непомітні і немов би теж кам’яні. І іскристо з’являлися: бистрість, дотеп, розум, серце. Мудрість - все яскраве багатство різноманітних, аж до бігуновости, складників неповторної людської особистості…».
За часів Центральної Ради Василь Тютюнник був на відповідальній посаді начальника Оперативного відділу Генерального штабу війська УНР. «На той час, - згадує Євген Маланюк, - Головне управління Генерального штабу… справляло «малоросійське враження»… На чолі більшості відділів стояли типово російські, явно ворожі Україні офіцери… Але саме відділ служби Генерального штабу… та Оперативний відділ, завдяки керівникам його - полковнику Мєшковському та підполковнику Тютюнникові, - були, власне, двома українськими оазами в пустелі «малоросійської» бюрократичності та російської ворожості… Завдяки актуальному характерові праці в оперативному відділі та його особливому значенню для Української Держави 1918 року, він творив головний нерв не тільки військового, а навіть політичного життя того часу».
У вересні 1918 року Василя Тютюнника з рангу сотника підвищено до рангу військового старшини. Щасливий збіг обставин з’єднав у цьому відділі земляків-полтавців В.Тютюнника і Євгена Мєшковського. Ось яку характеристику цим визначним українським старшинам дає Є.Маланюк: «Підполковник Василь Тютюнник - енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості. Полковник Євген Мєшковський був «персоніфікацією» військовості і духовно, і фізично. Сурова дисциплінованість суто військового, холодного й світлого розуму, солідний науковий багаж і справді геніальна пам’ять - ось його найяскравіші прикмети, що не перешкоджали йому бути більш ніж старшиною Генерального штабу… В Оперативному відділі Генерального штабу молодої держави - ця комбінація була чудовою… Взаємна пошана, повне довір’я, автоматичне доповнювання себе взаємно, відповідальність, мужність, відвага, органічний патріотизм, розуміння себе з півслова і характеристична дрібниця - цілковий брак яких-небудь «особистих» відношень (поза службою)».
Сучасники відзначають, що В.Тютюнник і Є.Мєшковський володіли надзвичайно природною українською мовою - «цебто чиста і - навіть - стилева» - і вживали її в Генеральному штабі, що приводило інших часто до «шалу». До офіцерів штабу зверталися «пане військовий старшина», «пане генеральний хорунжий». Дивна доля зробила так, що на початку їхньої спільної служби начальником був Василь Тютюнник (за Центральної Ради), а помічником його - Є.Мєшковський. Пізніше, аж до повстання проти гетьманщини (1918 рік), навпаки - начальником В.Тютюнника був Є.Мєшковський. Їх спільна служба - це була гармонійна співпраця двох видатних людей.
У період гетьманства Василь Тютюнник продовжував військову службу, водночас був членом Українського Національного Союзу, який готував антигетьманське повстання. Працюючи на посаді помічника начальника Оперативного відділу Генерального штабу, був одним із керівників повстання проти гетьмана. Саме за його наказом 15 листопада 1918 року розпочалося всеукраїнське повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. У місті Біла Церква було сформовано військове керівництво військами УНР. Командувачем (наказним отаманом) призначено генерала О.Осецького, начальником штабу - полковника А.Мельника. Обидва вони займалися політичними питаннями, переклавши всю підготовчу військову роботу з повалення гетьманату на помічника начальника штабу.
Василь Тютюнник, хоч і займав четверту після Петлюри, Осецького та Мельника посаду в Діючій армії УНР, фактично став керівником повстання проти П.Скоропадського. Генерал армії УНР Капустянський згадує: «Більша частина праці по організації повстання і по керуванню військами в цей тяжкий період лягла на В.Тютюнника. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесності і некорисливості. Повстання Василь Тютюнник почав без жодного фахового помічника. Особисто керував військами не тому, що був самовпевнений, а тому, що не мав власне штабу армії УНР, більш-менш укомплектованого офіцерами-штабістами. Фактично лише на ньому трималося керівництво армією УНР». Василя Тютюнника дуже непокоїла відсутність у штабі старшин Генштабу. Саме він почав комплектувати Генштаб талановитими офіцерами-штабістами, серед яких відомі в майбутньому військовоначальники - генерали Володимир Сінклер та Микола Капустянський. За активну участь у повстанні проти гетьмана В.Тютюнника підвищено Директорією в отамани.
У червні 1919 року поразки на фронтах, втрата Лівобережної та Південної України, Волині і частини Поділля призвели до серйозної перестановки військових кадрів. Було усунено від влади наказного отамана О.Осецького та начальника штабу А.Мельника. Командувачем Діючої армії УНР призначено Василя Тютюнника, з присвоєнням йому звання генерала-хорунжого. У серпні 1919 року його паралельно призначено командуючим Східною групою об’єднаних армій УНР та Української галицької армії. Об’єднаним військам під командуванням В.Тютюнника вдалося відбити у більшовиків міста Вінницю і Жмеринку. Було також створено Штаб головного отамана для координації дій армій УНР та УГА на чолі з Симоном Петлюрою. З ініціативи С.Петлюри, в усіх частинах армії з’явилися так звані державні інспектори - номінальні представники уряду УНР. Ця «державна інспектура», за своєю природою - інститут політичного комісаріату, при реалізації в армії обернулася в інститут партійного інспекторату. «Держінспектор» був наділений максимумом прав та мінімумом обов’язків. Цей «паразит» силою закону ставав рівним командирові, другим господарем військової частини, та ще й із правом вето в царині військово-оперативної діяльності.
Бажання партії за будь-яку ціну втягнути армію в партійну боротьбу шкідливо позначилося на настрої війська. Так, набув широкого розголосу епізод - конфлікт отамана П.Болбачана з урядом УНР. Отаман Болбачан - видатний військовий діяч, щирий українець, справжній лицар, але недосвідчений у політичних інтригах. Умів тримати лад і дисципліну, чим дуже імпонував запорожцям, на чолі яких стояв з початку українського руху. Отаман, спираючись на свою справжню популярність, не розібравшись у ситуації, піддався на провокацію і 9 квітня 1919 року в Проскурові висунув до уряду в ультимативній формі деякі вимоги. Цей конфлікт, спровокований певними партійними групами з наміром політичного перевороту, скінчився розстрілом отамана П.Болбачана. Розстріл, може, й винної, та проте популярної у війську людини прикро позначився на настроях армії УНР. Саме ця держінспектура встигла допекти й командармові Василю Тютюннику. «Військову працю він розумів і любив, - згадує генерал Капустянський, - мав громадську мужність і міг твердо висловлювати свою думку хоч чортові у вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальності - зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив… Багато енергії поклав на боротьбу з отаманією та інспектурою і проводив цю боротьбу рішуче, твердо і безбоязно…»
Саме ці риси характеру В.Тютюнника і призвели до того, що, на наполягання численних політиків, порадників, держінспекторів і просто негідників, наказом С.Петлюри його було усунуто від керівництва армією. Командармом призначено полковника Володимира Сальського, давнього знайомого опального командарма. А познайомились В.Тютюнник і В.Сальський за таких обставин. Наприкінці травня 1919 року українська армія вела тяжкі бої проти Червоної армії та польських військ. Під владою Директорії залишилася територія площею декілька десятків квадратних кілометрів. Василь Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова (Проскурівська операція) і для безпосереднього командування виїхав до Кременця. Командир Запорізької групи, яка брала участь в операції, полковник В.Сальський був категорично проти плану операції Тютюнника, але мусив підкоритися. Стосунки загострювалися. Позначався і той факт, що під час Першої світової війни В.Тютюнник був лише капітаном та командував батальйоном, тоді як В.Сальський мав ранг підполковника і в
1912 році з відзнакою закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. 1917 року він виконував обов’язки генерал-квартирмейстера армії. Тож В.Сальський вважав себе досвідченішим за В.Тютюнника у штабних справах. Конфлікт між Тютюнником і Сальським сягнув такої гостроти, що вони викликали один одного на дуель (між іншим, обидва дуже добре стріляли). Спеціальним розпорядженням Головного отамана С.Петлюри цю дуель було перенесено на мирний час - після закінчення війни.
Проскурівська операція, розроблена В.Тютюнником, розпочалася 1 червня 1919 року, пройшла успішно: в червоних було відбито міста Проскурів, Кам’янець-Подільський - у якому розмістились урядові установи УНР. Про цей конфлікт розповідає генерал Капустянський у праці «Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році».
А тим часом під натиском білих та епідемії тифу фронт розвалювався. Генерал УНР О.Удовиченко згадує: «Фізичні сили Української армії були остаточно зломлені, але дух був твердий. Рештки бійців, хоч і були босі й голодні, але вирішили не здаватися на ласку ворога, а битися до останнього. Шлях відступу Української армії являв собою жахливу картину. На возах везли тисячі хворих на тиф, прикритих тільки дірявими шинелями. Тяжко хворих залишали на опіку селян, але й самі селяни часто цілими родинами лежали в тифу. Військові частини зменшилися у своєму складі, у сотнях залишилось від п’яти до десяти бійців, а полки доходили до 50– 60 багнетів. Крім того, УГА відмовилася воювати проти білогвардійців, а рух Армії УНР стримував сам Головний отаман, який прагнув до мирного порозуміння з денікінцями. Опальний командувач протягом місяця мешкав у невеличкому готелі м. Кам’янець». Вже з Кам’янця ад’ютант В.Тютюнника - Євген Маланюк відвозив до Головного отамана доповіді командира про стан армії та можливі виходи з кризи. Єдиний реальний шлях, який пропонувався відставним генералом, - це терміновий військовий союз українських армій. На жаль, тоді до цієї поради не дослухалися. 24 жовтня 1919 року УГА остаточно перейшла на бік Добровольчої армії. У цій ситуації С.Петлюра згадав про Василя Тютюнника та призначив його командармом знекровленої боями і тифом Армії УНР. «Занадто він був патріотом і вояком, - пише Є.Маланюк, - щоб одмовитись від обов’язку. Україна була для нього дорожче за життя, і він переступив через свою ображену амбіцію, вибачивши тим сліпим, що кидали в нього брудом ще недавно. Але з 10 тисяч багнетів Наддніпрянської армії, які він передав своєму наступникові, він одержав від нього ледве 2500, виснажених, поневірених, перемучених, обтяжених великими транспортами поранених і тифозно хворих… Але отаман Тютюнник знову запалав… І до останнього дня вірив, що запалить і військо. Бракувало тільки помічника, коли вирішувалася доля України. І тоді, цілком природно, був покликаний полковник Євген Мєшковський, як начальник штабу армії. Тільки помінялися місцями, - хіба для них обох існувала різниця між посадами? Обидва були українці і вояки, обидва служили Україні, віддаючи їй всі свої сили, всю душу і розуміння».
Василь Тютюнник розпочав енергійну роботу з організації спротиву Добровольчій армії. І білих вдалося зупинити. Однак до тифу та Добрармії додався розлад у війську: частина на чолі з отаманом Волохом прагнула створити окрему націонал-комуністичну армію, а січовики, незадоволені умовами перемир’я між УНР та Польщею, перейшли до УГА. Крім того, незабаром тяжко захворів на тиф і сам Тютюнник. Приблизно з 21 листопада 1919 року почалася фактична ліквідація фронту та втеча багатьох державних діячів і штабних працівників УНР за кордон - до Польщі. 22 листопада уже хворий В.Тютюнник ще керує обороною міста Проскурів від білогвардійців. 4 грудня генерал Тютюнник, щоб зберегти військо, разом із Є.Мєшковським розробляє унікальну військову операцію. Залишки війська мусять повернутися у ворожий тил, на Велику Україну.
Запропонований отаманом план Зимового походу був підтриманий Симоном Петлюрою, і 6 грудня п’ятитисячне військо вирушило у похід. Останнє розпорядження своєму заступникові отаману М.Омельяновичу-Павленку в Зимовий похід отаман В.Тютюнник писав у жару - при температурі 40 градусів. І, тільки зробивши всі розпорядження, здавши армію своєму наступникові, впав у непритомність, щоб уже не встати й померти від розриву серця, яке все життя билося для України.
Помер Василь Никифорович 19 грудня 1919 року. Похований у Рівному. Ще 1930 року на кошти Рівненської української приватної гімназії на могилі генерала було встановлено пам’ятник, реставрований у 1992-му. У 2001 році на будинку Рівненського військового шпиталю, де помер В.Тютюнник, було встановлено меморіальну дошку.
Поет Євген Маланюк, на чиїх руках помер Василь Тютюнник, писав: «Це був, безперечно, найвидатніший старшина і полководець український, що створив республіканську армію України, який керував нею аж до здобуття Києва 1919 року, який був потім заходами «демократів» духу і розуму усунений від праці, а в трагічний момент початку останньої катастрофи 1919 року покликаний знову. То був той отаман Вас. Тютюнник, що, запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української, - людина, про яку ще багато напишуть історики і поети. Людина, яка для свого часу, для наших сумних днів була своєю величиною неспівмірною, незрозумілою, навіть чужою, як усі видатні українці нашої трагічної історії».